Смертельний інцидент стався над грецьким островом Карпатос в Егейському морі в контексті Егейської суперечки — конфлікту між двома державами-членкинями НАТО щодо суверенітету та суміжних…
Ці слова були життєвим кредо Миколи Міхновського, який ще у 1900 році чи не вперше серед українства висунув ідею побудови незалежної Української держави. Її він оприлюднив у брошурі «Самостійна Україна».
Ця людина цікава і сьогодні, майже через 100 років після її смерті. Ось і нещодавно побачила світ книга «Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи». Прочитавши її, можна дізнатися багато цікавого про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси Миколу Міхновського, твори якого запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917-1920 років. Її співупорядниками та співавторами є Роман Коваль і Юрій Юзич. З Романом Ковалем – істориком-дослідником нашої минувшини, який повернув із забуття чимало імен українців-державників, і ведемо розмову.
– В епіграф книги винесено слова Миколи Івановича, сказані 1900 року: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!» Чи не занадто радикально?
– Звичайно, сміливо, але ж це об’єктивна реальність: Міхновський ще тоді розумів, що саме в боротьбі з Росією ми можемо здобути самостійну Україну. Росія мусить захитатися і впасти. Тільки на її руїнах колись завойовані нею народи можуть здобути собі свободу. Інакше це буде свобода на папері.
– Олена Теліга ставила Миколу Міхновського в один ряд із Тарасом Шевченком, Оленою Пчілкою, Іваном Франком і Лесею Українкою. Вона вважала, що він мав «цивільну відвагу»…
– І в його конфлікті з письменником Володимиром Короленком, якому Міхновський не подав руки як зрадникові нашого народу, ця відвага була повністю на боці Миколи Міхновського.
«Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка – великі взірці цивільної відваги, – стверджувала Олена Теліга. – Сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї».
– Розпочинається книга статтею Дмитра Донцова «Апель до «неспідлених сердець».
– Він писав, що Міхновський проголосив ідею «Самостійної України» тоном «певним себе, ясним, виразним, відважним» і додав: «…Я сказав би тоном панським, шляхетним, в якім не було й тіні запобігливо-покірного тону до «старшого брата», тоном мужнім, подекуди трагічним, тоном політичного заклику до великих діл. Міхновський апелював «до людей віри, чести і характеру».
Донцов назвав «Самостійну Україну» Міхновського апелем. Тобто зверненням, до «неспідлених сердець». Ці серця Міхновський закликав визволитись «не від гнету того чи іншого (наприклад, царського) режиму, а від «панування чужинців»… Думка в ті часи серед нашого інтелігентського загалу цілковито єретична». Та й тепер також.
«Брошура Міхновського зробила вражіння вибухлої бомби», – стверджував Донцов. Багато хто перелякався, засудив гасла «Самостійної України» як антидемократичне, антиросійське.
– Які ще праці Міхновського опубліковано в книзі?
– Це, зокрема, ще 26 текстів, які належать його перу. З них 12 оприлюднюються вперше. А ще ми встановили авторство Міхновського 5 текстів, які раніше не пов’язувалися з ним. Публікуємо також і два інтерв’ю Міхновського – за 1912-й і 1918 роки. Отже, творча спадщина Миколи Івановича, яка досі вимірювалась приблизно у 45 текстів, збільшена на 17 текстів, тобто на третину.
– А спогади ще яких діячів ви оприлюднили?
– Опубліковано 56 спогадів про Миколу Міхновського, з них 9 уперше, а ще 8 спогадів уперше публікуються в «Самостійній Україні». Та й абсолютна більшість інших споминів маловідомі навіть історикам. Ось прізвища деяких авторів, які збагатили наші знання про Миколу Міхновського: Сергій Шемет, Степан Сірополко, Іван Липа, Володимир Дорошенко, Олександр Коваленко, Юрій Коллард, Віктор Андрієвський, Сергій Шелухін, Катерина Антонович, Вартоломій Євтимович, Микола Угрин-Безгрішний, Степан Гайдучок, Нестор Король, Павло Скоропадський, Микола Ґалаґан, Михайло Грушевський, Галина Журба, Юрко Тютюнник, Дмитро Донцов, Степан Самійленко, Михайло Садиленко, Іван Марченко, Іван Павелко, Ананій Волинець…
А ще оприлюднюємо 113 газетних згадок про Міхновського. Фактично всі вони вперше вводяться у науковий обіг. З них, зокрема, ми взнаємо, що він був захисником української мови у часи тоталітарного панування російської мови. Про це, зокрема, свідчить телеграма графу Сергію Вітте, голові Ради міністрів Російської імперії, із закликом скасувати Емський указ. Телеграму опублікувала щоденна петербурзька газета «Сын Отечества». І далі – підпис Міхновського та майже сотня підписів представників харківської інтелігенції – професорів, інженерів, учителів, лікарів, правників, архітекторів та громадських діячів. Серед них не тільки українців, але і євреїв та росіян. Заява справила враження. Граф Вітте телеграфічно відповів, що «закон 1876 року буде анульований». Врешті, Емський указ утратив чинність.
Ще в книжці опубліковано короткі біографії соратників Миколи Міхновського.
– Міхновський відомий як харківський адвокат…
-У нашому виданні чимало й інших матеріалів присвячено адвокатській діяльності Миколи Міхновського. Наприклад, Катерина Серебрякова-Антонович писала:
«Хоч і говорили часом, що він своїм гарячим словом, своєю пропагандою доводить до виступів селян проти поміщиків, а потім їх захищає!..» На жаль, досі в історичних працях не висвітлено діяльність Міхновського як юриста. Наше видання, напевно, перше, з якого читач може довідатися про діяльність присяжного повіреного Миколи Івановича Міхновського, борця за українську мову в судочинстві ще з 1907 року, борця за право ув’язнених листуватися українською мовою зі своїми рідними. Будучи успішним юристом, який діяв у рамках закону, Міхновський паралельно творив українське революційне підпілля – як співорганізатор та ідеолог РУП, УНП та «Оборони України».
Ще 19 лютого 1900 року в Полтаві виголосив промову про необхідність бойової праці задля визволення України. Дмитро Антонович про ту промову розповідав:
«19 лютого 1900 року Міхновський промовляв у Полтаві на тему терористичної акції. Промова ця була запальна та пориваюча. Слово «бомби» так і летіло з уст бесідника: «На царські укази не можна відповідати словами, а тільки бомбами»… Молоді слухачі слухали промову Міхновського з палаючими очима й гарячими серцями. Успіх промова мала надзвичайний».
1905 року Микола Міхновський у зверненні «До Українського народу» від імені Української народної партії закликав до повстання:
«Ми йдемо – годі з тим ховатись! – до повстання, – виклично писав він, – До оружного повстання за визволення українського народу з-під економічного та національного рабства. (…) так готуйтесь же до повстання! Готуйте оружжя, готуйте припас, а найбільше гартуйте свого духа! Велике діло настає для українського народу».
Микола Міхновський, до речі, надавав велике значення контррозвідці. У добу Лютневої революції 1917 року Міхновський і створений ним Полуботківський клуб мали своїх агентів у ворожих середовищах. Соратник Міхновського Нестор Король, зокрема, засвідчував, що «наш інформатор з допомогою полковника Віктора Павленка був влаштований при ставці Головнокомандувача й подавав нам дуже цікаві й важливі відомості».
Інформатори Товариства ім. Полуботка уважно прислуховувались і в середовищі Всеросійського совєта солдатських і робітничих депутатів у Петрограді, працювали й у канцелярії військового міністерства Росії.
– А яке ставлення Міхновського до релігії?
– Микола Ковалевський стверджує, що Міхновський домагався автокефалії української церкви і з завзяттям проповідував цю ідею, зокрема на мітингах навесні 1917 року:
«Як сьогодні пригадую його громові слова, звернені до багатотисячної юрби, зібраної перед пам’ятником Богдана Хмельницького: «Патріярха українського нам треба!»
Не один сучасник згадував про видатний ораторський хист Міхновського, його уміння магічно діяти на людей. Міхновський говорив, і кожному здавалося, що він висловлює саме його думку й саме його словами! Ось він говорить про нестерпні кривди-безправства, яких зазнала Україна на свойому історичному шляху, і кожен відчуває ці кривди як заподіяні йому самому, й упідлений вимушеною покорою невільник раптом починає ненавидіти власне невільництво й запалюється святим гнівом-обуренням на гнобителів.
Ось Міхновський зачепив за іншу струну в людському серці – говорить про шляхетну свідомість власної національної гідности, й кожен «родства непомнящий малорос» несамохіть розпростовує зігнуту спину, гордо підносить похилене чоло – він починає себе шанувати як співчлена великої нації, віднаходить одвагу дивитися на сонце..»
Політичним заповітом Міхновського, звичайно, була «Самостійна Україна».
