«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
1 вересня 1889 року в селі Підгороддя, що на Рогатинщині, народилась Ольга Басараб, українська громадська і політична діячка, організаторка 1-ї жіночої чоти Легіону УСС, розвідниця, активістка УВО, зв’язкова полковника Євгена Коновальця.
В Ольги була досить непроста родина — її дід по матері та батько були священниками. Дядько Ольги по мамі був одружений із сестрою Євгена Коновальця — Олімпією. В неї були ще старша сестра Іванна та молодший брат Северин.
Батьки намагалися дати своїм дітям освіту. Маленька Оля навчалася в німецькій школі монахинь у місті Вайсвассер на Шлезьку (Сілезія), пізніше в ліцеї при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Там Ольга познайомилася з майбутньою поеткою Наталією Левицькою та майбутньою дружиною Дмитра Донцова Марією Бачинською.
Утім, дитинство закінчилося дуже швидко. Коли Ользі було 13, помер батько, наступного року не стало діда Івана, на п’ятнадцятому році попрощалася з мамою. Щоб утримати себе, Ольга взялася читати лекції у школі.
Навчаючись у Відні, стала членом студентського товариства «Січ»
На зібрані гроші та частину батькової спадщини їде до Відня, де закінчує однорічні торговельні курси при державній торговельній академії (Гандельс-Академії) та вступає на медичний факультет Віденського університету. Паралельно стає членкинею студентського товариства «Січ», куди входили Дмитро Донцов, Остап Грицак.
Повернувшись в Україну, працює вчителькою у торговельній школі в Тернополі, з 1911 року — в Земельному іпотечному банку у Львові. З головою занурюється в українське життя: працює в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті», веде курси для неписьменних, водить сільських дівчат на денні вистави в театр. З початком Першої світової війни разом з Оленою Степанів організовує першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків.
Члени жіночої чоти УСС
У Перемишлі Ольга познайомилась зі студентом політехніки Дмитром Басарабом, керівником студентського товариства «Основа». 10 жовтня 1914 року у Відні вони повінчалися. Однак родинне щастя було недовгим — 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Після смерті чоловіка Ольга Басараб вирішує присвятити себе допомозі пораненим українським жовнірам, розкиданим по різних шпиталях Відня. За свою благодійну працю у 1917 році вона була нагороджена срібною медаллю Червоного Хреста з військовим відзначенням, завіреним почесним головою Червоного Хреста — ерцгерцогом Францом Сальваторе.
На запрошення уряду УНР Ольга Басараб у 1918–1923 роках працює секретарем українського посольства у Фінляндії, згодом бухгалтером посольства ЗУНР у Відні. В інтересах Української держави вона відвідує Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави, легко провозячи через кордони документи, які у разі їх вилучення поліцією були б підставою для звинувачення у шпигунській діяльності. У вересні 1920 року стає членом підпільної Української військової організації (УВО), особистою зв’язковою полковника Євгена Коновальця.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 року Ольга переїжджає до Львова, в умовах суворої конспірації співпрацює з референтом розвідки УВО Осипом Думіним. Для прикриття заробляє на життя в бюро нафтової фірми, приватними лекціями з мов.
Польський паспорт Ольги Басараб
Про характер доручень, які виконувала Ольга, практично не збереглося свідчень, адже всі справи УВО були суворою таємницею. Однак польська поліція, яка в ніч на 9 лютого 1924 року нагрянула з обшуком на львівську квартиру Ольги, знайшла 19 аркушів документів УВО та агітаційну літературу. Її звинуватили у шпигунстві водночас на користь веймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили у тюрмі на вул. Яховича.
Ольгу жорстоко катували. Польських комісарів не зупинило, що перед ними тендітна жінка. Розтин показав численні гематоми, зламані пальці та ребра, сліди катування електричним струмом. Але Ольга не зрадила нікого. Поліційний протокол був короткий: «Я відмовляюся від усяких зізнань». І підпис: «Ольга Басараб».
«34-річна Ольга Басараб, тендітна на вигляд і маленька на зріст — усього 152 сантиметри, уперта за характером і не з лякливих, здавалося, не становитиме особливих труднощів для досвідчених фахівців вибивати показання із заарештованих. Та поліцейські глибоко помилялися. Ольга, можливо, упродовж усього свого життя готувалася саме до цього випробування. Та сподівання легко одержати від заарештованої відомості про членів підпільної організації, її структуру й наміри були марними. Ольга трималася мужньо й нікого не виказала. За свідченнями українських патріотів, які були на той час з-поміж в’язничної обслуги, від неї чули такі слова: «Сама попавши в біду, інших не видам…», — писав про неї дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник.
Ольгу Басараб знайшли повішеною на ґратах у камері № 7 зранку 13 лютого 1924 року. У її камері на стіні знайшли написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та слова Богдана Лепкого: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».
Польська поліція спочатку приховувала факт смерті, приймаючи передачі, потім поширила чутки про самогубство (хоча експерти зазначають, що Ольга була невисокого зросту, тому самостійно не могла дотягнутися до ґрат, до того ж після тортур не могла ходити і її занесли в камеру, загорнутою в мокре простирадло) та поховали під чужим іменем у загальній могилі. Однак після хвилі обурення, піднятої громадськістю і передусім «Союзом українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства), поляки змушені були провести ексгумацію і навіть організувати слідство. Яке, втім, не дало жодних результатів.
26 лютого Ольгу Басараб перепоховали на Янівському цвинтарі. У церемонії прощання взяли участь кілька тисяч львів’ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священників. Домовину з тілом несли студенти.
Могила Ольги Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців. Але таємниця її загибелі досі до кінця не розкрита.
Цікаві факти
- Її молодший брат Северин Левицький очолював український пластовий рух і був першим Начальним пластуном під псевдонімом «Сірий Лев».
- 1914 року, коли почалась Перша світова війна, Ольга разом із подругою Оленою Степанів організувала першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок та 300 чоловіків.
- Сімейне щастя тривало недовго, оскільки Дмитро був мобілізований у 1915 році до складу армії Австро-Угорщини. Молодший офіцер загинув на італійському фронті у першому своєму бою. Був нагороджений посмертно Хрестом за заслуги ІІІ класу Австро-Угорської монархії.
- Під час Першої світової війни Ольга Михайлівна здійснювала активну діяльність у Комітеті допомоги пораненим і полоненим, Українській Лізі миру та свободи та у Комітеті допомоги цивільному населенню у Відні, за що була нагороджена срібною медаллю Червоного Хреста.
- 9 лютого 1924 року 34-річна діячка була заарештована польською поліцією у Львові за звинуваченням у шпигунстві. Впродовж кількох днів її жорстоко катували електричним струмом, побиттям, однак українська розвідниця не здалась і не дала жодних свідчень. Померла в камері 13 лютого внаслідок катувань.
- У її камері на стіні знайшли написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та слова Богдана Лепкого: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!»
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
