Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Серпень 1991-го. Верховна Рада Української РСР ухвалює Акт про державну незалежність України… Про цю подію того ж дня сповіщають всі російські телеканали, а наступного – всі провідні російські газети. Та ще й на перших шпальтах. Але навіть «найдемократичніші» з них пишуть про це з прихованою іронією, сарказмом, мовляв, що за блуд вдарив у голови наших молодших братів – ми ж віками були разом. Більш толерантно, але у такому ж дусі, коментують Акт і російські демократи з табору «самого демократичного демократа» Бориса Єльцина. Пересічні росіяни, нога яких ніколи не ступала на українську землю, більш відверті.
«Без Росії вам, українцям, не вижити… Через рік-два вас «з`їдять» американці»
– Без Росії вам, українцям, не вижити, – каже мені один чолов’яга, житель Архангельської області, де я на той час вже третій рік поспіль «вивчаю географію» поморського краю у статусі старшого лейтенанта Радянської армії. – Через рік-два вас «з’їдять» американці.
Зав’язується гаряча дискусія. Я ще не знаю, що таких «дискусій» буде дуже-дуже багато в моєму житті. І в 90 випадках зі 100 мої опоненти мене «не почують». А ті, хто ще вчора позиціювали себе демократами, зловтішатимуться з приводу тих труднощів і проблем, з якими зіткнеться молода Українська держава. Ну а мас-медіа, які теж ще вчора писали про злочини компартійного режиму, змінять редакційну політику, «забувши», що жертвами цього режиму стали мільйони, а то й десятки мільйонів українців. І тому прагнення українців мати власну державу, де, як писав Тарас Шевченко, своя правда, своя воля, є цілком закономірним. Ну а я і ще добрий десяток українців, які теж вивчають географію Архангельщини у статусі військовиків, щиро радіємо: в наших серцях зажевріла малесенька надія повернутись, нарешті, на рідну землю.
Добрий десяток українців, які теж вивчали географію Архангельщини у статусі військовиків, щиро раділи: в їхніх серцях зажевріла малесенька надія повернутись, нарешті, на рідну землю.
Сьогодні багато хто дивується, обурюється, опусом господаря Кремля, який той «накатав» з приводу «єдиного русько-українського народу». Коли я ознайомився з її витримками, згадав початок 90-х, вже згадуваний поморський край, своїх опонентів. І зрозумів: нічого нового він не сказав, а повторив твердження того чолов’яги з синім носом, який 30 років тому теж вважав нас кровними братами-близнюками.
Самими драматичними днями, які передували проголошенню незалежності, стали 19-22 серпня
Цими днями у Москві стався заколот, під час якого було створено Державний комітет з надзвичайного становища, який відсторонив від влади Михайла Горбачова, ізолювавши його на кілька днів у Криму, де той відпочивав.
– Ситуація тоді була вкрай напруженою у нас, – розповідав мені покійний нині Іван Драч – активний поборник суверенної України. – Я кажу не про ЦК КПУ: з цими хлопцями все зрозуміло. Маю на увазі тодішніх перших осіб Української РСР з-поміж народних депутатів і навіть деяких представників творчої інтелігенції, які до цього позиціювали себе затятими прихильниками суверенної України. А коли по ТБ оголосили про створення ДКНС, вони почали закликати з телеекранів до «стриманості, підтримання громадського порядку і толерантності у ставленні до своїх політичних опонентів». Під останніми слід було розуміти партфункціонерів.
А керівники Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму, міст Кіровограда та Кривого Рогу відкрито підтримали заколотників. На жаль, жоден із них не був потім притягнутий до відповідальності. Хто не побоявся можливих репресій в разі перемоги ДКНС, так це колишні дисиденти: їх, хто провів у радянських концтаборах, психлікарнях десятки років життя, вже важко було чимось злякати. Як, наприклад, того ж Левка Лукяненка, якого засудили до найвищої міри покарання, але згодом замінили розстріл на 25 років ув’язнення. Чи В`ячеслава Чорновола, котрому, вважай, «пощастило»: у неволі він провів «лише» 15 років…
Хто не побоявся можливих репресій в разі перемоги ДКНС, так це колишні дисиденти: їх, хто провів у радянських концтаборах, психлікарнях десятки років життя, вже важко було чимось злякати.
«Я в Україну повернусь…»
Хто не зна цих проникливих слів з однойменної пісні? Степан Галябарда – її автор – сказав, що присвятив її українцям, розкиданим по всьому білому світу, які мріють повернутися на свою рідну землю. Для українців-військовиків колишньої Радянської армії, котрі служили у найвіддаленіших гарнізонах «єдиного і неділимого» вона стала своєрідним гімном. Принаймні у будинку, де разом зі мною жили десятки моїх земляків, доля яких теж закинула на Архангельщину, вона звучала ледь не у кожному помешканні. Більшість з них таки повернулася, здолавши на цьому шляху чимало труднощів. Окремі командири вишукували безліч причин, аби завадити цьому: від обіцянок підвищити по службі до того, що документи «десь губилися». І це при тому, що між президентами України і Росії була досягнута домовленість не чинити жодних перешкод ні українцям, ні росіянам, які побажали повернутися на історичну Батьківщину.
Генерал-полковник у відставці Анатолій Лопата – на початку 90-х начальник Генерального штабу Збройних Сил України – заступник Міністра оборони України: «На той час на теренах України дислокувалося майже 800-мільйонне військове угруповання, – розповідав він мені.- Тисячі офіцерів не мали власного даху над головою, не було майже вакантних посад: за часів колишнього Союзу всі три військові округи, розташовані на теренах України, вважалися райськими. А ми щодня отримували десятки листів-звернень з проханням надіслати відповідні документи, які б давали право на переведення до Збройних Сил України. Офіцери-кадровики за голови хапалися, але намагалися не залишати ці звернення без уваги. Тодішній Президент України Леонід Кравчук, Міністр оборони генерал-полковник Костянтин Морозов під час нарад з вищим керівництвом МО цікавилися цією проблемою. Точної цифри не пам’ятаю, але з впевненістю можу скакати, що десятки тисяч офіцерів-українців повернулися з Росії, інших країн колишнього СРСР до рідних домівок і продовжили службу в українському війську».
Замість епілогу…
30 років тому на політичній мапі світу з`явилася Українська держава. Збулися споконвічні мрії мільйонів українців, яких століттями гнобили чужинці різних мастей, справдилися мрії тисяч українців, які воювали в лавах Армії Української Народної Республіки, Української Повстанської Армії, хто скінчив свій життєвий шлях на Соловках, у Сандармосі, концтаборах чи склав свої голови в чужих арміях, воюючи за чужі інтереси. А скільки мільйонів наших дідів і прадідів виморили трьома Голодоморами? Тоді, у 1991-му, коли мені закидали, що мої земляки не забажали жити в «єдиній, дружній родині з росіянами», я казав їм про це, бо тоді вже відкрилася майже вся ця страшна правда про нашу дружбу. Ба більше, я радив їм поїхати за якихось 50-60 кілометрів од міста й подивитися на залишки Каргопольського концтабору, де лежать кістки сотень, якщо не тисяч, українців – «буржуазних націоналістів», «куркулів», «петлюрівців» і «бандерівців». Тут, на берегах холодної Онеги, вони відбували покарання аж до 1955-го, тобто і після смерті Сталіна. У відповідь чув, що все «це вигадки Солженіцина, Сахарова і Лихачова».
І сьогодні мало що змінилося у менталітеті більшості пересічних росіян: вони досі вірять у міфічну дружбу між двома народами і не вірять, що це за наказом їхнього кремлівського фюрера росіяни «заколотили» на Донбасі війну і вбивають українців. Маю кількох добре знайомих жителів Санкт-Петербурга, які свято вірять що «великій Росії не потрібна твоя Україна і даром», а на вбивче запитання щодо загарбання Криму почув:
– Так це ж наша споконвічна земля, полита кров`ю російських солдатів у минулі століття.
І це твердять не якісь синьоносі архангельські мужики з похмілля, а лікар і викладач…
Сьогодні Українська держава проходить найсуворіші в своїй новітній історії випробування, за неї віддають свої життя найкращі сини й доньки…
