Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
З лейтенантом Юрієм Івкіним зустрічаємося на інструкторсько-методичних зборах молодих офіцерів, які цьогоріч закінчили військові виші й поповнили одну з бригад, яка нині виконує бойові завдання в районі проведення ООС.
Юрій народився й виріс на Луганщині. Тому, між іншим, розмова заходить і про мотиви його рішення стати офіцером.
— Юрію, — запитую у хлопця, — багато хто вважає, буцімто значна частина населення твого рідного регіону налаштована проросійськи й ненавидить українських військових…
— Це хибна думка, особливо — через вісім років війни з агресором. Звісно, так званих ватників у нас, на жаль, вистачає. Але, приміром, у моєму райцентрі, це я знаю напевне, таких одиниці.
— Твій тато — військовий пенсіонер, учасник АТО і ООС. Чи не це стало першопричиною того, що ти продовжив родинну військову династію?
— Мабуть, будете здивовані. Бо загорівся я стати військовим ще юнаком, коли у 2014-му побачив, як мої односельці ставали в черги у військкомат, щоби їх мобілізували. Вони йшли на війну не задля грошей чи пільг. Йшли боронити від чужинців землю, яку люблять… До речі, у військовій академії разом зі мною навчалося чимало земляків.
— Батько щось розповідав про війну?
— Анічого! Сказав лише: «Все побачиш сам. Учись тільки добре, щоб підлеглих зберегти й самому вижити». Я дослухався до тата. Академію закінчив із червоним дипломом, отримав право самостійно визначити місце подальшої служби. Я навчався на факультеті бойового застосування військ. Тому обрав одну з найбільш бойових у нашому війську бригад, у якій курсантом стажувався.
— Ти тримаєшся дуже впевнено…
— Мабуть — завдяки викладачам, які нас вчили і нещадно «ганяли» по бойових дисциплінах. Більшість з них має серйозний досвід командування підрозділами на війні. І будь-яку тактичну або іншу тему після теоретичної частини для нас завжди розбирали на реальних прикладах і, як правило, із власної практики…
