Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Керівника вінницького Veteran Hub Ігоря Гембу важко «спіймати» для спокійної розмови. Щойно повернувшись із відпустки, яку провів у прифронтовій Попасній за будівництвом скейт-парку для дітлахів, він узявся організовувати всеукраїнські спортивні змагання на воді… Не встигли «відгреміти» змагання, як вже генерував нові амбітні ідеї…
Двічі учасник Invictus Games та Warrior Games — завжди на позитиві й заряджає енергією всіх навколо. Мабуть, саме тому двері вінницького простору для ветеранів відчиняються так часто. Хто попрацювати зайде, хто на творчий вечір, хто просто запитати «як поживаєте?», хто на консультацію із працевлаштування. Чимало й таких, що давно принесли сюди свої горнятка…
В усміхненому 33-річному вінничанині важко впізнати воїна з пораненням, який був командиром стратегічно важливої позиції у Пісках. І хоч з того часу пройшло більше ніж шість років, стерти ті події з пам’яті неможливо.
— До війни я чим тільки не займався, — починає розмову Ігор Гемба. — І в інституті на економіста вчився, і верхову їзду викладав, і у місцевому туристичному агентстві працював… Переломним моментом, як і для більшості українців, став Майдан. Добре пам’ятаю, як пояснив матері свої емоції й сказав, що не зможу залишатись осторонь. Я став постійним учасником вінницького Майдану, і за першої ж змоги виїжджав до столиці. Насамперед мав на меті захистити молодь, до того ж був у хорошій фізичній формі. Коли ж Майдан завершився, стикнувся з розгубленістю. А що далі? Та моя нова життєва історія продовжилась добровольчим батальйоном, навчальним центром та зрештою службою…
Ігор ділиться, що у своїй хорошій формі був впевнений. Ще б пак! Спортом займався регулярно, та й батько – мисливець, тож і за знайомство зі зброєю не хвилювався. Та після першої ж руханки чоловік зрозумів, що все зовсім не так просто.
— Буду відвертим, перші три дні перебування у навчальному центрі дались дуже важко, організм ледве «витягував» такі навантаження, задумувався навіть про те, аби повернутись додому… Та далі поступово ставав витривалішим та сильнішим.
За переддень до виїзду підрозділу на передову у ДАПу загинув товариш Ігоря. Чоловік разом із побратимами поїхав спочатку на поховання, а вже звідти на фронт.
— Ще не доїхавши до війни, ми побачили всю її жорстоку суть, — зауважив ветеран. — Це був справжній удар. Зовсім молодий хлопець, із яким я розмовляв напередодні. Та на бажанні захищати країну це зовсім не відобразилось. Я й до цього розумів, що можу не повернутись. Значно більше боявся повернутись калікою. Ось так я та ще трішки більше ніж двадцять добровольців і опинились у Пісках. Наймолодшому – 18, найстаршому – 62. Маю тепер і кумів, і близьких друзів серед цих хлопців. Що нас одразу неймовірно здивувало – це нормальний побут, а не крихтині умови виживання, до яких нас готували. Як тільки заїхали, нас пригостили шашликом. Такого смачного м’яса, як тоді, за кілометр від Донецька, я, мабуть, у житті не їв.
За кілька днів служби у Пісках замість позивного «Юрій», який обрав на честь батька, Ігор став «Гагаріним». Усе тому, що чоловік став старшим на позиції «Небо».
— Прийшов командир і каже: «Якось «Юрій» на «Небі» не звучить. Із завтрашнього дня будеш «Гагаріним». Так і прижилось. Події розвивались надзвичайно швидко. Якихось кілька місяців тому сидів у Вінниці в пабі й уважно дивився новини, а тепер даєш вказівки на фронтовій позиції. Та розгубленості як такої не було. Там – усе чітко: попереду – ворог, позаду – твоя країна, поруч – твої люди, кожному із яких довіряєш на всі сто.
У січня 2015-го «Гагарін» дістав поранення в руку. Каже: навіть не одразу зрозумів, що сталось. Мінометний обстріл. Один зі снарядів упав близько, чоловік на нього зреагував, та потім помітив порвані речі, кров, навіть болю не відчув…
А далі розпочалась нова сторінка у житті Ігоря. Спочатку – лікування й реабілітація, далі – підготовка добровольців до служби, участь у «Іграх Нескорених», нові пошуки себе… Зрештою – участь у конкурсі на посаду керівника вінницького Veteran Hub і ще активніше життя, ніж до того, як дістав поранення.
— Спочатку я просто зрадів, що у Вінницю заходить такий потужний проєкт, адже був добре знайомий зі столичним осередком. А потім подумав: «А чому б не спробувати очолити його?» — продовжує Ігор. — Veteran Hub – не просто офіс, а справжній простір для ветеранів. Це і організація дозвілля, й розв’язання юридичних питань, і перефразування військового досвіду на цивільну мову, що допомагає гідно працевлаштуватись. Адже, як бойовому ротному, що у кризових умовах керував десятками людей, бути простим кур’єром?
Навіть під час відпустки чоловік провів час серед ветеранів. Цього разу Донбас не звільняли від ворога, а налагоджували добробут на прифронтових територіях.
— Побачив у соціальних мережах інформацію про проєкт «Ветерани будують», про облаштування скейт-парку і вирішив долучитись, – пояснює ветеран. — За добу до виїзду нас усіх додали до спільного чату і там я побачив побратима, із яким разом стояв у Пісках. Пізніше до мене підійшов ще й капелан, який у той час стояв в ДАПу. Тобто компанія була, як на підбір. До нас підходили місцеві жителі, допомагали, дякували. Та й дітвора зраділа новенькому скейт-парку. Ми ж намагались бути достойним прикладом, навіть ховалися, коли хотіли палити, аби не пропагувати шкідливі звички. У плані стирання кордонів між воїнами та цивільним населенням захід вийшов вкрай ефективним! Дуже сподіваюсь, що ні я, ні решта воїнів ніколи не опускатимемо очі, коли казатимемо, що є ветеранами.
На останок Ігор Гемба резюмує, що зробить усе можливе, аби ветеранів, які лежать на дивані та скаржаться на несправедливість життя, ставало все менше і менше…
— Усіх залучаємо до спорту, активності… Адже лише на Вінниччині – до двадцяти тисяч ветеранів! Це ж ціле смт! Уявляєте, якою силою ми є разом!
