Ексклюзивно у день Служби безпеки України АрміяInform після спілкування з представником Обʼєднаного центру координації пошуку та звільнення полонених, незаконно позбавлених…
Минулого року АрміяInform розповіла про чотирьох новоспечених офіцерів, які після закінчення навчання у вишах були розподілені по підрозділах.
Цього року ми вирішили не змінювати правил і так само представити вам офіцерів, які влітку закінчили навчання, отримали лейтенантські звання і вирушили до своїх підрозділів.
Отже, знайомтесь: Наталія, два Олександри та Микола. Чотири різні долі чотирьох перспективних офіцерів, які вже беруть участь у розбудові нової армії.
«На «нуль» зайшли в ніч на 2 серпня. Тоді ще був День ВДВ, і противник нас «вітав» із професійним святом – пів ночі «крив» «Градами»
−Я із Приазовського району Запорізької області, зі звичайної робочої родини. Після 9 класу вступив до військового ліцею. Це було суто моє рішення. Чоловічі риси характеру саме там сформувались. У родині я – перший професійний військовий, − розповідає випускник Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут (ВІТІ. – Ред.) лейтенант Олександр Виниченко.
Після ліцею його батьки захотіли, щоб син навчався у Національному університеті цивільного захисту України.
−Дослухався їхньої поради, але незабаром зрозумів, що то не моє. Батькам сказав, що мені ближче військова служба. І щоб повністю не кидати навчання, заради батьків перевівся на заочну форму і пішов до армії, підписав контракт на 3 роки. Служив на малому протичовновому корветі «Луцьк» у Севастополі. Це було у 2012 році… Коли розпочалася анексія Криму, у 20-х числах лютого 2014 року я йшов на службу. Біля нашого КПП стояв БТР без розпізнавальних знаків, поруч були російські військові без шевронів… − згадує Олександр.
З його екіпажу 30 відсотків особового складу вийшли «на материк», 70 − залишилися у Криму.
−Я опинився серед тих 30 відсотків, тому що з дитинства батько виховував мене патріотом України. Навіть клятви ліцеїста достатньо було для мене, щоб не зрадити. А присяга на вірність Українському народові взагалі має бути священна для кожного чоловіка.
− З моменту, коли почався Майдан у 2013-му, для мене все вже було зрозуміло… Більшість з тих, хто залишилися у Криму, − місцеві. Але були і не кримчани − з Маріуполя, Львівської області. Був і російський офіцер, який одружився з українкою, звільнився зі своєї армії, перейшов до нашої. Коли відбулася анексія, то він теж вийшов з Криму на материк, − додає офіцер.
Його корабель залишився у Криму.
− Наш командир роздав на руки особові справи і сказав: хто як може, так і вибирайтеся. Він залишився у Криму, до речі… Я з півострова виїжджав звичайним рейсовим автобусом. Мені на той момент було 20 років. Повернувся до рідного міста і пішов до військкомату. Сказав, що служив у Севастополі, що на моєму кораблі вже висить інший прапор. Запитав, що мені робити? Записали мої дані й сказали чекати. За тиждень викликали і відправили до Києва у Генеральний штаб. Згодом розподілили для подальшої служби до мелітопольської бригади транспортної авіації. У травні 2015 року я перевівся в окрему аеромобільну бригаду. У її складі і потрапив в АТО. Виконували завдання в районі Опитного. На «нуль» зайшли в ніч на 2 серпня. Тоді ще був День ВДВ, і противник нас «вітав» із професійним святом – пів ночі «крив» «Градами». Так минула моя перша ніч «на передку», − каже випускник.
− Піти вчитися до військового інституту заохотив командир роти. Він колись воював разом із моїм батьком у добровольчому батальйоні «ОУН». Командир сказав, що досить вже сержантом бігати, пробуй далі йти… Під час навчання в інституті подобалося вивчати тактику, військове управління. Після п’яти років підготовки вмію, наприклад, налаштовувати телекомунікаційні комплекти, радіостанції, станції супутникового зв’язку. За час навчання пройшов курси у компанії DEPS зі зварювання оптоволокна і будівництва оптоволоконної системи мережі інтернет… Хлопцям, які у вересні прийдуть на 1 курс до нашого інституту, раджу нічого не боятися і, як губка, вбирати нові знання, – говорить Олександр.
«Це заслуга тата, що я стала військовим лікарем. Він мене скерував і надихнув вступити до академії»
− Я зі Львова. Мати в мене бухгалтер, а тато був військовим. Його минулого року не стало, тому на випускному цього року мене вітала мама. Те, що я стала військовим лікарем, заслуга саме тата. Він мене скерував і надихнув вступити до академії. Я щаслива, що вчилась тут і закінчила цей виш. Буду лікарем-інфекціоністом в одному з військових госпіталів на Сході країни, – поділилась враженнями випускниця Української військово-медичної академії молодший лейтенант медичної служби Наталія Цюрак.
У листопаді-грудні минулого року вона їздила до району проведення ООС, де здобувала практичний досвід роботи.
− Тепер я чудово розумію, що на мені велика відповідальність – бути військовим медиком… В ООС виконувала обов’язки лікаря-ординатора в госпітальному відділенні. Цей період якраз припав на пандемію, тому працювала із пацієнтами, у яких був Covid-19. До обіду приймала людей, після – займалась пацієнтами, які лежали у нашому відділенні. Відтоді вмію обстежувати пацієнтів, проводити об’єктивні методи дослідження перкусії, пальпації, застосувати сучасні методи лікування, − ділиться спогадами Наталія.
Тема її магістерської роботи «Особливості клініко-лабораторних проявів нової коронавірусної інфекції»:
− Оскільки ця тема нині є актуальною. Ми досліджували важких та середньоважких пацієнтів, виявляли особливості клініки та лабораторних проявів – загального аналізу крові, біохімії – які характерні для важких пацієнтів. Це потрібно для того, щоб під час поступлення пацієнта лікар міг спрогнозувати перебіг захворювання, його важкість, можливі наслідки та правильно скоригувати лікування.
«Нам сказали: якщо свій БТР зробите до вечора, то вантажитесь з усіма до ешелону, якщо – ні, залишаєтесь у частині»
− Я з Чернігівщини, з родини хліборобів. До початку навчання у виші проходив службу в окремій механізованій бригаді ЗСУ. В АТО зі мною були мобілізовані офіцери, які закінчили ВІТІ. Вони й порадили мені піти вчитись сюди. До речі, брат мій менший нині теж у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації навчається на першому курсі… − розповідає випускник ВІТІ лейтенант Микола Галась.
Змалку він дивився фільми про українських козаків.
− Вони мене надихали. Я мріяв теж захищати українську землю. І мені це вдалося. У 2013 році прийшов солдатом до окремої механізованої бригади на посаду водія-електрика. У 2014 році у нас, молодих солдатів бригади, був вибір – їхати чи ні до району бойових дій. Бо вважали, що ми не достатньо досвідчені. Нам сказали: якщо свій БТР зробите до вечора, то вантажитесь з усіма до ешелону, якщо – ні, залишаєтесь у частині. Я тоді подумав: якщо не зробимо свою машину, то і війну прогавимо, − згадує Микола.
Того дня в основному ремонтував усе сам, хлопці з екіпажу допомагали.
− Я ж з родини хліборобів, мені вся ця техніка – трактори та інше – знайома з дитинства. У нашому БТРі стояли двигуни з ГАЗ-52. Тому для мене було нескладно полагодити цю машину. До кінця дня БТР відремонтували. «Зампотєх» проїхався на ньому, перевірив справність, і ввечері ми вже були в ешелоні… У квітні з бригадою я був біля кордону з Росією в районі Амвросіївки Донецької області… Загальна ситуація у той період була не дуже зрозумілою. Частина правоохоронців «продалася» росіянам. І надія була лише на своїх побратимів, на військових, − зауважує молодий офіцер.
У травні 2014-го його підрозділ займався забезпеченням зв’язку, супроводжував військові колони.
− Росіяни тоді активно провозили через кордон свою техніку, озброєння, їхні спецпризначенці «заходили» у цивільному одязі. У червні-липні РФ почала обстрілювати наші підрозділи зі своєї території. Ми відчули на собі, що таке російські «Гради». Вдень вони «мовчали», а о 3-4-й ранку «накривали» наші позиції біля Амвросіївки. На той час ми створювали блокпости, секрети, щоб не зайшла російська техніка у тил нашої бригади. Секрети, які розташовані були на трасах, повідомляли нам, куди які машини рухаються, і хто це – наші чи не наші. Відповідно на блокпості вже знали, як «зустрічати» ту чи іншу техніку. Ці задачі ми виконували до серпня 2014-го. А потім вже росіяни накривали нас «Градами» майже цілодобово. Ми розміщувались у лісопосадках, машини свої розкидали на певній відстані одна від одної, бо досвід вже був… І щотридні змінювали позиції, − додає лейтенант.
Він каже, що на відміну від хлопців, які до армії потрапили після школи, його перевага в тому, що вже послужив солдатом, сержантом і знає, як все у бригаді побудовано:
− Я прийду на посаду командира взводу. Моя задача, як офіцера, проконтролювати, щоб особовий склад знав й умів виконувати свої обов’язки, щоб вони були одягнуті, нагодовані, техніки забезпечена пальним тощо. Бо задача офіцера – організувати службу в підрозділі… Командир спочатку відповідає за життя свого підрозділу, а вже потім − за техніку. Офіцер має показувати, як служити, власним прикладом, − впевнений Микола.
За час служби у ЗСУ він був удостоєний ордена «За мужність» 3-го ступеня.
«Під час практики зіграли в «боротьбу за живучість», де «обгорілого члена екіпажу» необхідно було реанімувати»
– Я з Одеси. У родині немає ані військових, ані лікарів. Але в мене мати дуже хотіла бути лікарем. Тому для неї я зробив подарунок, став військовим лікарем. Це було своєрідною мотивацією для мене. Після закінчення школи пішов навчатися до медичного коледжу, де готують військово-морських фельдшерів. Те, що я стану колись військовим медиком, було лише питанням часу… Потім вступив на другий курс Одеського національного медичного університету, який закінчив у 2018 році, – розповідає випускник Української військово-медичної академії молодший лейтенант медичної служби Олександр Наговіцин.
Під час навчання в академії він проходив практику на пошуково-рятувальному судні «Олександр Охрименко».
− Якось під час практики зіграли в «боротьбу за живучість», де «обгорілого члена екіпажу» необхідно було реанімувати, використовуючи знання тактичної медицини. Коли принесли воїна з ознаками ураження вогнем, насамперед звернув увагу на дихання. За протоколом A-B-C-D за відсутності активної кровотечі потрібно боротися з отруєнням від продуктів горіння. Я спочатку перевірив прохідність верхніх дихальних шляхів і поставив назальний повітропровід, перевірив дихання і серцебиття. Фельдшер був готовий застосувати мішок Амбу. Потім перевірили верхні кінцівки і перев’язали «рани», поступово роздягли та перев’язали «обгорілого». Завершив я роботу уявною установкою катетера з кристалоїдних розчинів, накриванням пацієнта і перекладанням на бокове стабільне положення. Потім передав дані на місток, − ділиться спогадами Олександр.
Із кожним наступним тренуванням дії його ставали точнішими, швидшими і додавалася впевненість.
− До речі, розподілення для подальшої служби я теж отримав на цей корабель – начальником медичної служби. Коло обов’язків там дуже широке, але головне − слідкувати за особистим здоров`ям екіпажу, рятувати тих, хто потребує допомоги, − зауважує молодший лейтенант медичної служби.
Офіцер каже, що нині у процесі навчання враховують досвід нашої армії, здобутий в АТО/ООС:
– Враховують у військово-польовій хірургії, військово-польовій терапії, гнійній хірургії та інфекційних хворобах. Навіть свою магістерську роботу в академії «Особливості психофізіологічного статусу військовослужбовців в умовах невизначеності» я писав, спираючись на досвід АТО/ООС.
Фото – Дмитро Юрченко, пресслужба ВІТІ
