Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
В історії визвольного руху є чимало важливих, ключових дат. А якщо брати до уваги історію українського державотворення – то й в історії України. Йдеться про 30 червня 1941 року – день, коли у Львові було проголошено Акт відновлення української державності.
30 червня 1941 року. Сонячний ранок. Львів. Радянські війська залишають місто. А з ними і підрозділи НКВС, які кілька днів поспіль виконували «надважливе завдання» – нищили у львівських тюрмах «ворогів народу»…
Вони, як згадували очевидці тих подій, «до смерті перелякані, втікали, як зайці від мисливців». Зранку до Львова вступають передові частини німецького Вермахту, а разом з ними і український батальйон «Нахтігаль». Ним командує Роман Шухевич. За кілька годин прибуває і Львівська похідна група чисельністю 15 осіб на чолі з Ярославом Стецьком. Вона зупиняється на площі біля собору Святого Юра, де на неї вже чекають керівники Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Ярослав Стецько роздає термінові доручення: скликати Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста, а також взяти під свій контроль місто.
«Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників…»
– Це були заходи, передбачені інструкцією Проводу ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», – говорить історик Руслан Забілий. – В ній, зокрема, було сказано: «ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу… Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників… Основною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборності України та дійсно позитивне ставлення до української державності».
Сталін і Гітлер готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка раз і назавжди мала б змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має намір втрутитися стороння сила – Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.
Сталін і Гітлер готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка раз і назавжди мала б змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має намір втрутитися стороння сила – Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.
«Україна має бути економічно незалежною та мати власні збройні сили»
Уже 23 червня представник Бандери у Берліні передав німцям два документи – Меморандум та резолюції Другого Великого збору ОУН, в яких декларувалися наміри українців. Їхні копії опинилися на столі в рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, начальника ОКВ (Головного командування) фельдмаршала Вільгельма Кейтеля та майбутнього міністра окупованих областей Сходу – а поки одного із наближених до фюрера – Альфреда Розенберга. У документах ОУН чітко заявила свою позицію: «Україна має бути економічно незалежною та мати власні збройні сили».
Бандера та його однодумці застерігали: німці, прагнучи встановити у Європі «новий порядок», мають зважати на рішучість українців.
Чи бачив ці документи Гітлер? Думаю, що ні. Він мав достатньо клопотів із початком Бліцкригу та прикордонними боями перших днів війни. До того ж Вермахту, який поставив на коліна не одну європейську державу, не потрібні були союзники. Для себе Гітлер визначив долю народів СРСР, а зокрема України: не могло бути й мови про створення будь-якого державного утворення на завойованих територіях, не говорячи вже про незалежну державу. Окупований східний простір чекала доля колонії. Тому устремління українців не бралися до уваги – вони не входили в плани Гітлера.
Устремління українців не бралися до уваги – вони не входили в плани Гітлера
Чи знали про це українські націоналісти? Важко сказати. Натомість добре відомо, що 30 червня Ярослав Стецько зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, який не лише благословив його на проведення зборів, а й відрядив на них свого заступника отця Йосипа Сліпого. Покинувши резиденцію митрополита, Стецько нашвидкуруч накидає тези своєї промови, яку збирається виголосити. Деякі члени ОУН пропонують відкласти цей захід на 2-3 дні, мовляв, слід роздивитися, як поводитимуться німці.
– Хто тут господарі – ми чи німці? – запитує пан Ярослав і продовжує «строчити» свій майбутній «спіч».
Надвечір у міській ратуші збираються сотні львів’ян. Насамперед ті, чиї рідні й близькі загинули в катівнях НКВС. Збори відкриває Стецько. Після нього виступають отець Йосип Сліпий, капелан отець Іван Гриньох, представники творчої інтелігенції та крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук оголошує пропозицію Степана Бандери призначити головою Державного правління Ярослава Стецька.
«З вогнем граєтеся, панове…»
У цей час про події, що відбуваються у приміщенні «Просвіти», дізнаються німці. Майор абверу Ганс Кох, уповноважений Вермахту в українських справах, разом із майором фон Айкерном відразу направляються на збори. Непроханих гостей запрошують до президії, а потім надають Коху слово для виступу. Той просторікує про важливість боротьби з більшовизмом, необхідністю мобілізувати для цього всі українські ресурси. Присутні ж чекають, коли німець щось скаже про відновлення Української держави. І незабаром він починає говорити про цю подію, підкреслюючи, що «це питання не на часі, оскільки для великої Німеччини є більш важливі справи».
«….Присутні ж чекають, коли німець щось скаже про відновлення Української держави. І незабаром він починає говорити про цю подію, підкреслюючи, що «це питання не на часі, оскільки для великої Німеччини є більш важливі справи».
Ось як згадував ту подію Кость Паньківський – один з її учасників: «На закінчення промови був присутній весь час на зборах Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом… хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки «маєте тепер Україну!» – зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та закликав «до праці й співпраці з німецькою армією». Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, «що війна не закінчена і з усякими політичними планами треба чекати на рішення фюрера».
Після виступу Коха засідання продовжується. Німці не полишають зборів. Несподівано для всіх присутніх і насамперед німців Ярослав Стецько починає зачитувати текст Акта про відновлення української державності, у якому сказано, що «волею Українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Ганс Кох українською мовою заявляє, що він і всі присутні пані та панове граються з вогнем. І чує у відповідь, що «українці граються з вогнем не менше, ніж Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни». Але той мовчки прокидає збори…
Наступного дня митрополит Греко-Католицької церкви Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі привітав український народ з відновленням його незалежної держави, благословив новий український уряд. А 10 липня з Архіпастирським посланням, у якому виражалася повна підтримка змагання до самостійності українського народу, виступив православний єпископ Полікарп.
Проголошення Акта було повною несподіванкою для німців
«Проголошення Акта було повною несподіванкою для німців, але у дію одразу ж був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН. У час наступу Вермахту, який, здавалось, невдовзі переможе Червону армію, найлегше було відреагувати жорсткими репресивними заходами. Але німці вдалися спочатку до вмовлянь, потім – до погроз, а тоді вже до арештів. Очевидно, гітлерівці, враховуючи зухвальство з Актом, побоювались відразу різко реагувати: їм не хотілося без потреби провокувати повстання в тилу армії у розпал грандіозного наступу. 2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може ухвалювати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується – це мандат від українського народу, – розповідає Руслан Забілий. – Розв’язка наступила 5 липня – інформація дійшла до Гітлера. Після цього гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна слідча комісія. Наступними днями арештували В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького. Слідча комісія допитувала також німців Г. Коха, фон Айкерна та інших, хто мав контролювати дії українців. Німці виправдовувалися. Українцям виправдовуватися не було чого.
Чому німці так багато уваги надали Акту проголошення української державності, що аж створили слідчу комісію?
– У масштабі тогочасних світових подій це, на перший погляд, малопомітна подія. Думаю, що все пов’язано із тим, що українці проголошенням Акта підважили одну із пропагандивних тез Геббельса на виправдовування початку німецько-радянської війни: народи СРСР очікують звільнення Вермахтом з-під гніту радянського більшовизму. Насправді ж виглядало все по-іншому. Українці, як і країни Балтії, прагнули, скориставшись ситуацією, створити свої незалежні держави. І проголошення Акта стало першим кроком у переході ОУН на антинімецькі позиції. Далі були – з вересня 1941 року – поголовні арешти та розстріли німцями підпільників ОУН. Нацисти швидко збагнули, що ОУН є єдиною силою, здатною їм протистояти збройно на окупованих українських землях, – говорить Руслан Забілий. – Уже весною 1942 року ОУН ухвалює рішення, крім продовження антинімецької пропаганди, розпочати збройну боротьбу. А за пів року Волинь та Полісся взялися за зброю у боротьбі з німецькою окупаційною владою, підштовхуючи організацію від політики до збройних дій…
