ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

 «Рятує хворого не хтось один, це колективний труд» ‒ військовий хірург Сергій Сапа

Прочитаєте за: 9 хв. 19 Червня 2021, 14:55

АрміяInform постійно інформуємо читачів про те, як люди з небайдужими серцями рятують наших воїнів, що зазнали поранень на фронті, які нові методи лікування опановують лікарі, де і як готують бойових медиків, яким новим обладнанням поповнюють лікувальні заклади Збройних Сил тощо.

Здавалося б, немає таких відділень і клінік, де б не ступала нога журналіста. Та виявилось, що є. Напередодні Дня медичного працівника наш кореспондент побував у відділенні гнійної хірургії Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ».

На стику хірургічних спеціальностей

Моєму співрозмовникові ‒ начальнику відділення гнійної хірургії полковнику медичної служби Сергію Сапі ‒ довго думати про вибір майбутньої професії не довелося. Адже народився він у медичній сім’ї: батько працював у лікарні терапевтом, а згодом й головним лікарем санаторію «Південний» в Миргороді, мати ж  – медичною сестрою.

Спочатку в Лубнах Сергій закінчив медичне училище і 1989 року вступив до Ленінградської військово-медичної академії. Союз розвалився, але Сапа вирішив не полишати навчання в Росії і повернувся в Україну у 1995 році. Пройшов спеціалізацію з хірургії в Українській військово-медичній академії і отримав направлення до Київського військового госпіталю у відділення гнійної хірургії. Залишав відділення лише один раз  на два роки, коли за необхідності довелось очолити хірургічне відділення клініки амбулаторної допомоги. Згодом, коли начальник відділення гнійної хірургії полковник Сергій Горєлов вийшов на пенсію, Сергій Сапа змінив його на посаді.

‒ «Гнійна хірургія» ‒ це хірургічна дисципліна, яка існує на стику багатьох хірургічних спеціальностей: кардіохірургії, травматології, абдомінальної хірургії, ‒ пояснює Сергій Анатолійович. ‒ Будь-яке оперативне втручання – це хірургічна агресія, яка спричиняє гнійні ускладнення. І тут уже без нашого брата не обійтись.

‒ Тобто звичайний хірург не може ліквідувати ускладнення без вашої специфічної допомоги, ‒ запитую.

‒ Справа в тому, що за своїм фахом ми набагато частіше стикаємось з хірургічною інфекцією, ‒ говорить Сапа. ‒  Ми повинні знати, які збудники існують. Є аеробні  збудники – так звана газова гангрена, яка характерна, зокрема, для бойової травми. Друге: ми повинні чітко орієнтуватися в антибактеріальних препаратах, тому що ми маємо вирахувати збудника і призначити антибіотик, для якого певний мікроб чутливий. У цьому й полягає наша фахова особливість. І обов’язково – свій епідемічний режим, тому що в деяких випадках хворі поступають із «злою» інфекцією, яка може передаватися від одного пацієнта до іншого. Трапляються інфекції, що не реагують на антибіотики, і тут дуже велике значення надається саме хірургічній санації гнійного вогнища. Якщо воно усунуто хірургічним шляхом,  має шанси на успіх антибактеріальна терапія. Але на першому місці, безумовно, стоїть оперативне втручання, яке санує гнійне ураження. І лише потім медикаментозні препарати будуть ефективними.

Про особливості своєї професії Сергій Анатолійович говорить без пафосу, але переконливо і дохідливо.   Незважаючи на страхітливу назву, уже через кілька хвилин спілкування з професіоналом приходить розуміння, що гнійна хірургія сповнена не лише новітніх наукових технологій, а й медичної романтики, непередбачуваності. А головне, що без неї неможливий прогрес загалом всієї хірургії. Природно, що розмова з часом торкається  впливу воєнних дій на розвиток  гнійної хірургії.

«Війна – це травматична епідемія»

‒ Так склалося у світі, що бойові дії, а внаслідок них – наявність поранених, дають поштовх розвитку хірургії, зокрема й гнійної, ‒ зауважує Сергій Сапа. ‒ Одна справа – лікування так званої мирної травми і зовсім інша – рятувати пораненого. Тут зовсім інакша інтенсивність праці й не лише хірурга. Коли настає період, за словами видатного Пирогова, «травматичної епідемії», то кульові поранення, мінно-вибухові, опіки, відмороження  не йдуть ні в яке порівняння з плановим мирним життям хірургічних відділень. І це спонукає до розвитку нашої професії.

За словами Сергія Анатолійовича,  у відділенні з’явилися наукові напрацювання та новітні методи лікування, яких до війни не було. Під час лікування бойових травм і гнійних ускладнень медики почали  застосовувати вакуумні системи, які дозволяють досягти якнайшвидшого загоєння ран із максимальною зручністю для пацієнта.

‒ У прооперованого хворого неможливо одразу все почистити і прибрати мертві тканини, ‒ пояснює співрозмовник. ‒  Під час бойової травми частина тканин – нежиттєздатна, які ми прибираємо,  інша – жива, а частина – ушкоджена, але жива. Тому ми використовуємо метод вакуумного дренування рани. Його можна порівняти з пилососом, який чистить рану в післяопераційний період. Тобто,  якщо раніше ми використовували традиційні перев’язувальні засоби і доводилося щодня кілька разів на день змінювати пов’язки, то з використанням нового апарату і спеціальних герметичних плівок скорочується частота і травматичність перев’язок.

Другий напрямок, який опанували у відділенні, ‒ ультразвукова кавітація ‒ це вплив низькочастотного ультразвуку на гнійну рану. Він полягає у введенні в порожнину гнійної рани розчинів антибіотиків або антисептиків, які піддаються впливу ультразвукових коливань за допомогою апарату і хвилеводів. Методика ця відносно нова і підлеглі Сергія Сапи її широко застосовують. Крім того, для місцевого лікування використовується ще низка новітніх препаратів, які мають точечний вплив на загоєння рани.

Складність  – це не брак знань, досвіду і навичок. Складність в лікуванні полягає в підборі тактики

У 2015 році Сергій Сапа 3 місяці перебував у районі проведення антитерористичної операції  як провідний хірург 59-го мобільного госпіталю. Крім виконання оперативних втручань, доводилось надавати медичну допомогу пораненим бійцям на лінії зіткнення – Станиця Луганська, Щастя, Новоайдар.

‒ Крім суто специфічного свого завдання – хірургічної обробки гнійного осередку ‒ виконував операції на кінцівках, черевній порожнині, по лінії урології, ‒ розповідає хірург. – Чогось незвичного для мене не було. Незвичною була лише атмосфера, люди, яким допомагав, і колеги, що були поруч. Набагато складніше працювати все ж у Києві. Тому що саме до нашого госпіталю направляють найважчих і проблемних поранених, життя яких під загрозою. Складність – це не брак знань, досвіду і навичок. Складність полягає в підборі тактики, методів лікування і уникнення помилки. Це задача з багатьма і багатьма невідомими.

Не буває другорядних оперативних втручань

Під час розмови згадали з Сергієм Анатолійовичем історію лікування у відділенні важкопораненого солдата Максима Чечика. Куля снайпера прошила тіло бійця наскрізь на рівні таза і зачепила життєво важливі внутрішні органи. Домедичну допомогу надали побратими, перші оперативні втручання виконали лікарі 66-го мобільного госпіталю, потім Чечик  перебував під опікою харківських медиків. А далі Максимом займалися військові лікарі столиці, причому  загалом було три госпіталізації. Чимало уваги приділив солдату й особисто Сергій Сапа.

‒ Найбільша небезпека в ситуації з Максимом полягала в хірургічному сепсисі – ускладненні, яке має дуже високу летальність  у світі, ‒ пригадує  Сергій Анатолійович. – Нам вдалося перемогти інфекцію. Але допомагає та рятує хворого не хтось один, це колективний труд. Починається все від санітарки, внесок у оздоровлення пацієнта якої часто-густо не помічають: помита підлога, продезінфіковані стіни, підготовлено інструментарій, перестелено ліжко. Медична сестра – перший помічник під час оперативного втручання: як вона асистує, як подає інструменти, як «читає» рухи хірурга – все це дуже важливо. А ще велика група спеціалістів, які докладають зусиль, щоб  поставити на ноги хворого: травматолог, терапевт, анестезіолог і, звичайно, реабілітолог.

На переконання Сергія Сапи, не буває другорядних оперативних втручань. До кожного потрібно ставитися відповідально і робити все, що в силах, аби врятувати хворого. Хоча й хірурги бувають безсилі…

 «Найважчим було для мене – сказати його дружині, що дитинка, яка народиться, батька ніколи не побачить…»

…Це було під Пісками. Перша БМП, яка рухалась в колоні, підірвалася на фугасі. За вибухом вступив ворожий гранатомет. Майор Максим Пресняков рвучко кинувся рятувати пораненого водія-механіка  22-річного Едуарда Панченка і йому таки вдалося витягнути його з  БМП, а тоді офіцер почав відстрілюватися. «Падай командир! Бо вб’є!» ‒ кричав Едуард, який лежав поруч, уже не відчуваючи своїх ніг. Але замість того, аби рятувати своє життя і впасти, Максим сильно обійняв за плечі Панченка й почав тягнути з епіцентру бою. Тієї ж миті впав ще один снаряд. Від його осколків і загинув Пресняков. Бойовики, вочевидь, прийняли обох за мертвих, і лише невдовзі побратими змогли забрати напівживого Панчека й тіло Максима Преснякова. Машина з ними вилетіла до своїх  ‒ Едуард обіймав тіло командира, який його щойно врятував ціною власного життя. Едуарда відправили до лікарні, а потім до столичного госпіталю.

‒ Едуард Панченко пройшов кілька етапів евакуації, стабілізації і лікування, але все ж йому довелося ампутувати одну ногу, за другу йшла боротьба, ‒ пригадує Сергій Сапа. – Мала місце одна із самих «злих» інфекцій – аеробна інфекція кукси стегна ‒ і він помер у нас у реанімації 7 лютого 2015 року. Найважчим було для мене – вийти до його дружини Каті, яка була на дев’ятому місяці вагітності, і сказати про те, що дитинка, яка народиться, батька ніколи не побачить…

Народився у Едуарда син Андрійко. А дружина Катерина, залишивши свою роботу, стала волонтеркою – допомагала підрозділу, в якому служив Едуард.

‒ Катя кілька разів приїжджала до госпіталю, ми зустрічалися, ‒ розповідає Сергій Анатолійович. – Вона добре розуміє, що лікарі зробили все можливе, аби врятувати її чоловіка. Та поранення виявилося надто важким, плюс ускладнення…

Про професію, якою пишається

‒ Миттєвості, коли тебе переповнює гордість за професію ‒ це абсолютно пересічні моменти, ‒ говорить Сергій Сапа. ‒  Коли до тебе приходить пацієнт після серйозної операції, дякує і говорить, що у нього почалося інше життя. Або коли телефонують і кажуть: «Спасибі, ви все дуже класно зробили, мені це допомогло». Ось це «допомогло» ‒ для мене головне.

Пригадуються слова Максима Чечика, які він сказав про полковника Сапу в госпітальній палаті, коли тільки-но почав самостійно ходити:

«Я  ніколи не забуду цього інтелігентного, небагатослівного, але напрочуд чуйного і порядного лікаря. Хоча  у відділенні всі класні й уважні до кожного пораненого. Щиро вдячний Сергію Анатолійовичу та іншим лікарям і медсестрам госпіталю за їхню небайдужість».

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram