Батальйон воює технологіями — працює із сучасними БПЛА та вдосконалює їх, щоб нищити ворога з мінімальними ризиками. У черговому матеріалі циклу «Бригада…
Нова генерація військових хірургів і травматологів народилася разом із початком російсько-української війни. До цього вітчизняні медики не стикалися зі складними випадками поранень і травм, які характерні для військового часу. Тому становлення української школи військово-польової хірургії, травматології та реабілітації відбулося у 2014‒2015 роках. Сьогодні цей безцінний досвід дозволяє рятувати життя та здоров’я військовослужбовців у найскладніших випадках.
До Дня медика АрміяInform завітала до ВМКЦ Східного регіону –Дніпровського військового госпіталю, який приймав перших поранених у 2014 році.
Начальник травматологічного відділення майор медичної служби Антон Родіонов свій шлях військового почав із навчання у Полтавському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою у 2004 році, потім вступив до Національного медичного університету імені Богомольця.
«Так вийшло, що вступити на бюджет вдалося лише з третьої спроби, після закінчення університету я зрозумів, що краще йти військовою стежкою і вступив до Української військово-медичної академії за фахом «Хірургія», це було у 2012 році.
Коли у 2014 році почалася війна, то я зі своїми колегами, ще лейтенантами, приїздив сюди на практику. Все це тільки розпочиналося – перші «Гради», поранені у великій кількості. Попрацювали вельми плідно. Я побачив, що потрібен тут, і взяв відношення на розподіл. У 2015 році був скерований на посаду старшого ординатора хірургічного відділення. Окремого травматологічного відділення ще не було – було хірургічне на першому поверсі, тоді ще занедбаної будівлі.
У травні 2015 року було відкрито відділення травматології. Ми вважаємо це нашим початком.
Наприкінці 2015-го пройшов спеціалізацію, почав працювати травматологом. Наприкінці 2016 року був призначений на посаду. Дуже вдячний начальнику, який повірив у мене – з тих пір очолюю відділення.
Кадрове питання на початку було досить болісним. Адже ми з колегою-ординатором тягнули це удвох. Наш начальник – начальник медичної частини ‒ нас навчав, допомагав. Потім пішов на підвищення. А у 2018 році до нас прийшла Вікторія Паламарчук, яка є старшим ординатором, – удвох ми працювали до літа минулого року. Причому часто було так, що або вона, або я були відпустці чи на навчанні, тому й по-одному працювали. Коли розповідаю – мало хто вірить. Питають: а скільки у вас людей, а я кажу – 45 і я один. Перепитують: а як це? Тому кадрове питання стоїть досить гостро.
Торік до нас було розподілено молодих хлопців – один прийшов після випуску з Академії, інший перевівся з мобільного госпіталю. Тепер набагато легше.
На початку ми в середньому лікували 800-900 пацієнтів на рік, з них оперативних втручань різної складності проводилося близько 400-500. Нам нема коли було «розкачуватися», потрапили сюди в розпал війни, тому одночасно і працювали, і навчалися. Набували практичного досвіду. Телефонували, радилися, намагалися максимально віддати свої руки і свій досвід професії.
Ми займаємось не тільки лікувальною справою як у цивільних профільних закладах, а ще й відновленням військовослужбовців, направленням їх у профільні санаторії. Наше завдання не тільки прооперувати людину після тяжких поранень, а й поставити її на ноги з мінімальними наслідками.
Знайомство з вогнепальними пораненнями почалося з Майдану
Перше наше знайомство з вогнепальними пораненнями почалося з Майдану, коли ми були слухачами в Академії. До цього бачили такі лише в книжках. І коли почалася війна, то ми вже мали невеликий досвід.
Ніколи до війни не бачив, що таке поєднані або множинні вогнепальні осколкові поранення, поранення декількох кінцівок із масивними дефектами м’яких тканин, переломами кісток і так далі. Лише на картинках або з розповідей про війну в Афганістані, і ось зіткнувся…
На початку війни всі мали таку проблему як нестача практичного досвіду, навіть старші колеги. Ми і досі набуваємо цей досвід, не перестаємо навчатися, тому що кожне поранення індивідуальне, однакових не існує. Але тепер ми знаємо, що і як правильно робити.
Дуже багатим на досвід для мене був період під час ротації у 2017 році, коли я був травматологом у маріупольському мобільному військовому госпіталі. До нас щодня надходило 6-8 поранених безпосередньо з поля бою. Навчився, як необхідно реагувати, як швидко потрібно діяти, на що насамперед звертати увагу.
Наразі слухачі Академії приїжджають до нас на практику, передаємо їм наш досвід.
Найважчий день?
Прикладів багато. Бачив страшні випадки – відірвані кінцівки, розтрощені черепи, наслідки снайперських пострілів – багато чого, але виділити щось конкретне не можу.
Дуже важкі травми дають міни та ВОГи – у них дрібні уламки, які проникають до м’яких тканин. Їх доволі складно вилучати, вони уражують судини, суглоби, надалі дають ускладнення у вигляді нагноєння, інфікування.
Хочеться створити сучасну клініку ушкоджень
Покращити завжди хочеться багато чого. Наприклад, варто оновити обладнання. Але хто про це з колег не мріє?
А ще хочеться розширення – створити велике відділення, мати більше персоналу, створити клініку ушкоджень, до якої будуть входити відділення травматології, судинної хірургії та нейрохірургії. Щоб у цьому напрямку був розвиток, потрібно займатися наукою, долучати старших фахівців до складних оперативних втручань. Я хочу, щоб ми були конкурентоспроможні серед лікувальних закладів не лише в місті, а й у країні», ‒ розповідає майор медичної служби Антон Родіонов.
Під час канікул їздив брати участь у бойових діях як парамедик
Михайло Денисюк є ординатором відділення травматології ВМКЦ Східного регіону. До військової медицини прийшов з фронту.
«Спонукало те, що під час університетських канікул їздив брати участь у бойових діях як парамедик – до підрозділів «Правого сектору». Це був кінець 2014 року, майже весь 2015-й – у зимові та літні канікули.
Тоді був трохи «помішаний» на судинній хірургії, а коли приїхав, то побачив що це не найактуальніша тематика під час війни. Бойова травма – це, насамперед, переломи та ушкодження кінцівок. Довелося швидко надолужувати знання – це було на п’ятому курсі, а травматологію мав вивчати трохи згодом. Тому після надання першої медичної допомоги та доправлення пораненого до групи медиків, слухав їхні поради, читав рекомендовану літературу. Це був первинний багаж знань. Коли повернувся на територію без війни, то здобув певні знання та практичні навички, які захотів розвивати у професійному житті.
Після випуску з Академії служив у 61-му шпиталі в Маріуполі, нині продовжую тут – у Дніпрі.
Робота відрізняється від тієї, яка була в мобільному госпіталі, коли у складі лікарсько-сестринської бригади приймав поранених. І більше того, коли виконував задачі бойового медика на полі бою.
Перший мій поранений був у Пісках під час обстрілу зі ствольної артилерії. Звідти вивіз близько десятьох поранених, а загалом їх було 25. Двох врятувати не вдалося – внаслідок зазнаних поранень один помер у госпіталі, один у машині – однак шансів там не було, як вже потім говорили патологоанатоми.
З військом вирішив пов’язати своє життя через те, що з війни ніхто не повертається – так говорять. Ось морально я так і не повернувся, тому вирішив продовжувати в армії. У цивільному житті було морально важко. І тому сьогодні я тут», ‒ говорить Михайло Денисюк.
