Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Сучасні продовжувачі благородної справи англійки Флоренс Найтінгейл можуть значно більше, аніж перші військові медсестри. Окрім емоційної розради поранених і хворих воїнів, як це було на зорі формування цієї медичної спеціальності, сучасні медсестри – висококласні фахівці, у професійному арсеналі яких є навички експлуатації сучасної складної медичної апаратури, знання психології та безлічі медичних протоколів для дій у різних невідкладних та екстремальних випадках. А ще, це дуже вмотивовані, небайдужі та прогресивні жінки та чоловіки.
Б’ємося із потойбіччям за кожного нашого
У прифронтових шпиталях, що діють у районі проведення операції Об’єднаних сил, молодший медичний персонал дійсно молодий. Середній вік медсестер – від 20 до 30 років. Уродженцю міста Гірське, що на Луганщині, молодшому сержанту Івану Драпаку – 22 роки. З них три роки він вже проходить службу на посаді медичної сестри-анастезиста.
– У моїй родині я перший, хто є справжнім працівником медичної сфери. Навчався я у Лисичанському медучилищі. Здобував фах фельдшера. Бо хотів працювати на «швидкій». Але коли почалась війна, я призвався до лав Збройних Сил і потрапив до нашого госпіталю, – розповідає Іван. – У моїх посадових обов’язках – допомога лікарю анестезіологу, зокрема і під час евакуацій поранених із переднього краю.
Іван говорить, що кожного пораненого чи травмованого воїна, якого він у складі бригади вивіз із передової, намагається супроводжувати й надалі.
– Цікавлюся у колег, у знайомих лікарів, як почувається той чи інший пацієнт, якого ми вивезли з передової, стабілізували та відправили далі за ланцюгом медичної евакуації. Бо за кожного з них болить серце. Мені 22 роки. А бувають серед важких пацієнтів мої однолітки. То й відчуваєш свою відповідальність за життя побратимів, – каже він.
Поза службою молодший сержант Іван Драпак цікавиться спортом. Кожен ранок він починає з пробіжки та гімнастичних вправ на місцевому спортмайданчику. Що радить робити й усім. Каже, що такий моціон «запускає» організм і дозволяє зберігати робочий тонус упродовж усього дня. А ще, любить татуювання. Має й на собі декілька.
– Я маю зображення двох єгипетських богів, які перекликаються з моєю нинішньою роботою. Зображення бога війни Монту я зробив, бо він символізує мою відданість військовій справі. Ну а зображення володаря загробного світу Анубіса я зробив як нагадування, що ми боремось за кожного нашого пацієнта. Щоби той вижив і не потрапив у обійми потойбіччя.
У планах Івана Драпака – не зупинятися на професійному шляху. А вступати до медичного Вишу. Щоправда, він ще вагається між двома спеціальностями, які б хотів обрати для себе: чи то лікар-анастезіолог, або ж професія лікаря-хірурга.
У моїй укладці близько сотні найменувань і 20 кілограмів ваги
Про це розповідає 24-річний молодший сержант Олександр Єгоров, демонструючи чималих розмірів наплічник. Він також родом з Луганщини. І після закінчення навчання у Старобільському обласному медичному коледжі ще півтора року працював у цивільній лікарні. Також у відділенні реанімації. Згодом вирішив продовжувати працювати за фахом уже у лавах війська. З 2018 року Олександр проходить військову службу на посаді старшої медичної сестри відділення реанімації.
Окрім участі у заходах медичної евакуації пацієнтів, відповідає за чималу кількість сучасної медичної апаратури. У реанімаційному відділенні є все, аби стабілізувати стан пацієнта, проводити моніторинг його життєвих показників та підтримувати його на шляху до медичного закладу. З початком пандемії COVID-19 в арсеналі реанімаційного відділення з’явився також і спеціалізований мобільний бокс для транспортування хворих із важкою формою цієї недуги.
Олександр розповідає, що ретельно вивчив кожен з медичних приладів. Знає і вміє застосовувати весь спектр цього обладнання.
– Крім того, у медичній укладці постійно поповнюються і препарати, і різні пристосування, – говорить він. – Комплектація змінюється відповідно до ситуації. І я дбаю про те, щоби цей набір завжди був під рукою і готовий до застосування.
Від акушерки до офіцерки
28-річну уродженку Житомира старшого сержанта Тетяну Пінчук можна по праву вважати старожилкою військового мобільного госпіталю. У лавах Збройних Сил України жінка із 2015 року: потрапила до фронтового шпиталю за шостою хвилею мобілізації. За спеціалізацією – вона операційна медсестра. Утім зараз виконує обов’язки постової медичної сестри хірургічного відділення.
– Усе життя хотіла бути військовою, – розповідає Тетяна. – Але мама наполягла, щоб я відучилася у Житомирському медінституті та здобула фах медсестри-акушера. До війни встигла ще попрацювати в одній з лікарень міста в урологічному відділенні. Власне, так і зустріла початок війни. Ну і відразу почала збиратися на фронт. Мама, звісно, зустріла цю новину «у багнети». Але я вже тут була непохитна. У військкоматі спочатку завернули, але потім призвали за мобілізацією. Після проходження підготовки потрапила до цього мобільного госпіталю і шість років поспіль була операційною медсестрою.
Жінка каже, що премудрості військової медицини, як і нюанси фронтового життя довелося вивчати на практиці. Зокрема пригадує епізод, коли у складі лікарсько-сестринської бригади очікували на поранених у Попасній, яка була під обстрілом ворожої артилерії. Переплутала «прильоти» ворожих мінометних мін із відповіддю нашої артилерії. Аж поки хтось із більш досвідчених колег не сказав, що то гатять по нас. Перелякалась, звісно, але була команда перебувати у повній бойовій готовності. І тут вже не до власних страхів: на кону життя поранених воїнів.
Тетяна не полишає бажання здобути офіцерський чин. У майбутньому планує вступати у Житомирський вiйськовий iнститут iменi С.П.Корольова.
– Планую навчатися заочно. І поки вчитимусь, то буду продовжувати працювати у госпіталі. Але є бажання вчитися чогось нового і продовжувати приносити користь своїй країні знаходячись на військовій службі,– говорить вона.
Слід зазначити, що хлопці та дівчата-медсестри з якими ми спілкувалися у прифронтовому шпиталі, дуже тепло відгукуються про своїх вчителів із медінститутів та коледжів. Дякують їм за здобуті знання. А головне – за викохану любов до професії.
Приєднуємось до привітань медсестрам та їхнім вчителям і ми. Сердечно дякуємо та вклоняємось за вашу невтомну боротьбу за життя кожного воїна. Нехай не згасає у ваших серцях вогонь милосердя, запалений колись засновницею сестринської справи Флоренс Найтінгейл!
Відео: Ярослав П’ясецький (Військове телебачення України)
