ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Софія Ґалечко – перша українська жінка-офіцер

Прочитаєте за: 9 хв. 6 Травня 2021, 20:34

130 років минуло від дня народження хорунжої Українських Січових Стрільців Софії Ґалечко.

Історія Софії Ґалечко — це історія жінки, котра випередила свій час. Щоб стати першою жінкою із військовим званням хорунжої під час Великої Війни 1914‒1918 років, їй довелося подолати чимало перешкод. Із закінченням бойових дій будувати кар’єру у війську, змагаючись із чоловіками, їй було неймовірно складно. Про це хорунжа Софія Ґалечко згадує в листах до полковника УСС Романа Сушка, фрагменти з яких вперше опубліковані на сервисі Culture.pl.

У гімназії Словацького Софія Ґалечко «віднайшла Батьківщину»

Напередодні Першої світової війни українці переживали добу всебічного підйому. Особливий статус мала Галичина, де діяло безліч громадських та молодіжних груп, товариств, котрі ставили на перше місце ідеї культурного й політичного відродження України. У цьому середовищі формувалась і Софія Ґалечко.

Народилася дівчина в Новому Сончі в польсько-українській сім’ї. Згодом її батьки переїжджають до Львова. У Галичині поділи між поляками та українцями були доволі виразні — нерідко «кордон пролягав через подружнє ложе», коли йшлося про змішані польсько-українські родини. Дім Ґалечко «ведений був по-польськи», а Софія та молодший брат Генрик «не мали українського товариства». З дев’яти років вона відвідує польську дівочу гімназію імені Юліуша Словацького у Львові.

Навчання у гімназії відіграло знакову роль у формуванні світогляду молодої дівчини. Значний вплив на гімназисток мали гасла освітніх та гімнастичних товариств у Львові, що сприяли формуванню громадянської гідності та національної свідомості. Можна припустити, що саме в гімназії Словацького, де, окрім польок, навчались українки та єврейки, Софія Ґалечко «віднайшла Батьківщину». Вона робить вибір на користь України, її історії й культури, хоча успіхи з польської мови і літератури принесли їй визнання у старших класах та золоту випускну медаль 27 червня 1910 року.

Вона робить вибір на користь України, її історії й культури, хоча успіхи з польської мови і літератури принесли їй визнання у старших класах та золоту випускну медаль 27 червня 1910 року.

До подруг-українок Софія Ґалечко пише з Ґраца, куди вступає у 1910 році на філософські студії. Її листи відображають сімейну драму Ґалечко, адже «в хаті прийшло до розколу»: донька прийняла сторону батька-українця, брат вибрав культуру матері — польську.

У Ґраці Софія українізується ще більше. Вона вступає до популярного українського товариства «Січ», де, за спогадами Степана Витвицького, всі жили зі собою в сердечній дружбі.

По неділях і на свята кожен студент йшов у народ: до робітничого Товариства «Поступ», «Робітничої родини» — для проведення вечорів, виголошення рефератів із обов’язковими дискусіями потому. Українське студентство одноголосно обирає Ґалечко представницею слов’янського Товариства Allgemeiner Krankenverein (Загальна Медична Асоціація) у Ґраці. Дівчина стає учасницею гуртка «Рідна школа», «Взаїмна поміч», ініціаторкою дискусійних вечорів філософсько-літературного характеру. Крім того, Микола Угрин-Безгрішний вказує, що Софія при університеті заснувала крамницю з канцелярським приладдям та гуцульськими виробами, завоювавши популярність «між чужими і своїми».

 «Крила вистрілили з рамен…»

Яке життя хотіла прожити випускниця факультету філософії Софія Ґалечко? Напевно, щасливе і самодостатнє. Та наприкінці університетських студій вона переживає особисту трагедію — втрату від туберкульозу нареченого Андрія Куровця. Її бойова подруга Гандзя Дмитерко згодом зазначила, що Софія ніколи не поборола цієї страшної втрати, «бо була здібна до найбільшої посвяти».

Початок Першої світової війни започаткував формування модерної української нації: молоді люди були готові не лише воювати заради ідеї державності, а й віддати за неї життя. Софія відвідує санітарні курси Червоного Хреста, згодом зголошується до Боєвої Управи у Відні, де проходить військовий вишкіл. Тоді дійшло до першої зустрічі з Оленою Степанівною, якій Софія сказала: «Пірвав мене стрілецький рух! Якщо Вас приймуть, то і я стану стрільцем. Нам треба діяти спільно!»

Маючи в шпиталі Ґраца працю з оплатою 270 корон, мешкання і харч, Софія «заставила золотий годинник, 3 золоті перстені й літературу німецьку вартості 200 корон, прочі всі золоті й срібні речі призначила на самопоміч УСС». З грошей, що залишились, молода дівчина купує собі мундир, білизну та черевики, зовсім не пристосовані до жіночої статури.

До легіону УСС Софія Ґалечко вступає 2 вересня 1914 року, як і решта підданих Австро-Угорщини, що не досягли призовного віку (студенти університетів Львова, Ґраца, Відня, гімназисти та жінки). Через день новобранці склали на Привокзальній площі у Стрию присягу й відбули на доукомплектування до сіл Горонда та Страбичів під Мукачевим.

У щоденникових записах санітарки Софії Ґалечко читаємо: «Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки… та приїзд до Горонди — а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі. Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи загріє своїм огнем?»

Хорунжа Ґалечко силою ідеї, за яку бореться, мала над бійцями «лагідну, але непоборну владу»

З початком Галицької битви Софія Ґалечко перебувала у складі 2-ї сотні 1-го куреня під командуванням Зенона Носковського. Вона пізнає важке фронтове життя. Молода дівчина доводить, що у виконанні службових обов’язків є незмірно амбітною і серйозною.

Скажімо, у важких боях 3–5 листопада 1915 року сотні УСС під командуванням Семена Горука та Зенона Носковського зуміли не лише втримати власні позиції, захопити в полон противника, але й завдати армії Олексія Брусилова, що проривалася до Закарпаття, відчутних втрат. Після баталій у районі Тухолька-Гребенів командир 55-ї дивізії генерал Іґнацій Фляйшман прибуває в легіон для вручення старшинам Зенону Носковському, Якову Струхманчуку, хорунжій Олені Степанівні та Софії Ґалечко перших бойових нагород — Медалі Хоробрості ІІ класу.

Згодом дівчина отримує звання підхорунжої та командира чети в сотні Зенона Носковського, у серпні 1915 року — звання хорунжої. Її побратими сходились на думці, що між стрільцями вона нічим не вирізнялась, хіба «невисоким ростом, прикметним обличчям і великою безпретензійністю». Проте у «Звіті воєнного кореспондента» австрієць Франц Мольнар захоплено акцентує саме на «ясноволосій» Ґалечко, котра силою ідеї, за яку бореться, мала над бійцями «лагідну, але непоборну владу». Не терпіла жодних потурань, відмовилась від тримісячної відпустки, щоб поправити здоров’я, бо інші отримували лише 14-денну. На цьому наголошує й Осип Назарук: «Оригінальний хорунжий УСС», «майже діточна» Ґалечко в цілком подертих черевиках не пристала на пропозицію обмінятись з кимось, аби нести варту в холодну дощову ніч».

Про це, як і про воєнні будні на семикілометровому фронті від Семиківців до Соколова впродовж двох тижнів, драматичні пристосування й тактики виживання читаємо в записах хорунжої Софії Ґалечко «Третя чета». Стрільчиня подає картину «старої війни» на річці Стрипа: «помалу стріляє артилерія, відчутний брак амуніції, а поява трьох накладів патронів прирівнюється до найкращого обіду або скрині зі золотом».

Хорунжа Ґалечко, попри наказ поручника відступити, намагається не здаватися, врятувати кожного бійця третьої чоти: «Бити, хлопці, стріляти!»

У мить, коли ворог захопив обидва села й оточив курінь щільним кільцем, Софія Ґалечко рятує «свою» чоту. Вона одночасно визначає місця для тридцяти угорських новобранців, котрі не завжди її розуміють, віддає накази телефоністу й відчайдушно борониться до останнього патрона, коли решта відступає: «Якась гарячка опановує мене. Беру кріс і стріляю, як на стрільниці».

Для неї це гра зі смертю, для бійців — приклад відваги й геройства, достойні найвищої пошани

Третя чота відчайдушно захищалася, доки не надійшла допомога Семена Горука з частинами 130-ї бригади. Росіян відкинуто за Стрипу, але сотня Зенона Носковського майже знищена.

«Її чота», завдяки переконливості, волі хорунжої Ґалечко, таки рятує своїх «найменших і наймолодших» хлопців, весь курінь. Ціна — неймовірні фізичні й моральні зусилля, коли «сонність і якась смертельна втома оповають тіло». Та Ґалечко не боїться бою: «Кулі, як рій бджіл, що висипався у ясний сонячний день, бренять кругом мене. Мені це чомусь байдуже… Тріскає шрапнеля. Хочеться мені сміятися, кепкувати з неї».

Видається, що для неї це гра зі смертю, для бійців — приклад відваги й геройства, достойні найвищої пошани.

Бойове сестринство

У боях над річкою Стрипою перетнулись шляхи Софії Ґалечко та Гандзі Дмитерко, котра згадувала, що їй було дуже зручно жити разом із хорунжою.

Згодом добрих товаришок, як і решту усусів, відправляють у тил до травня 1916 року. Наприкінці червня 1916 року усусівки Софія Ґалечко та Гандзя Дмитерко дістають відпустки і їдуть до Відня, щоб з’ясувати своє подальше становище в легіоні. У столиці Габсбурґів, де панує «моральна та матеріальна нужда і всі тікають на захід», ними опікуються жінки з Українського Жіночого Комітету. Світлина того часу зафіксувала трійку українок Софію Ґалечко, Гандзю Дмитерко та Ольгу Левицьку-Басараб.

Після віденської Боєвої Управи Софії Ґалечко та Гандзі Дмитерко відмовлено у поверненні на фронт. Їй, героїні Першої світової війни, чиї портрети друкували усі європейські видання, відмовлено.

Влітку 1916 року, за сприяння полковника Романа Сушка й вищого командування, Софію Ґалечко та Гандзю Дмитерко відправляють на передову.

«Потрапила у вир і не виплила…»

Софія Ґалечко розуміла, що її подальше самоствердження в армії можливе лише за умови постійного самовдосконалення. У паузах вона читає підручники з військової справи, розв’язує тактичні завдання, що давались їй легко. Та навіть фаховість і досвід не допомогли українкам 1918 року, коли без подання причин їх звільнили з війська. Для Софії Ґалечко то був удар.

Хорунжа не бачила майбутнього поза фронтом — удома її, як здавалось, не чекали, через хронічне запалення очей не могла студіювати й працювати, під час війни втратила важливі документи: університетський диплом, свідоцтво санітарної практики у шпиталях Ґраца.

Величезне напруження п’яти воєнних літ, безнастанна боротьба за своє місце у війську, брак підтримки серед колишніх бойових товаришів допровадили Софію Ґалечко до краю відчаю.

У червні 1918 року Софії Ґалечко надають відпустку та натякають, що їй варто перейти на цивільну службу. В той час, як її посестра Гандзя Дмитерко переїжджає зі сотнею на Херсонщину. 31 серпня 1918 року, перебуваючи у знайомої учительки Ірини Підвисоцької в селі Пасічна (нині Надвірнянського району Івано-Франківської області), Софія Ґалечко, не зрадивши ані словом свого стану, під час купання у ріці Бистриця «попала у вир і не виплила».

***

У вир Першої світової війни, як і Софія Галечко, кинулися сотні українок, котрі записалися до військових формувань. Цей «вихід у світ» і боротьба у полі бою нарівні з чоловіками приніс жінкам-воїнам УСС справжню славу. У повоєнні роки військова справа знову стала прерогативою чоловіків.

За матеріалами ЗМІ та спеціалізованих видань

8
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram