Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Делікатне слово
— Шановний Йозефе, як Ви вважаєте, чому у своєму посланні до Федеральних зборів Російської Федерації Володимир Путін жодним словом не обмовився про так звані республіки «ДНР» та «ЛНР»?
— Гадаю, що у цьому запитанні криється вже і сама відповідь. Якщо ми вдамося до етимології слова «послання», то воно походить від делікатного російського слова «послати»… Тому президент Росії не дуже парився щодо цих двох сепаратистських утворень на Сході України. Раз не згадав про них, отже — «послав»… І, як я розумію, якомога далі… Разом з їхніми ватажками-холуями. Що вже восьмий рік у своїй «державності» дмуться, мов жаби на болоті, а зиску жодного… Тільки донбаському люду дурно голови морочать, та й самій Росії напакували торбу проблем по зав’язку… Крапка!
Їхати чи не їхати?!
— Президент Росії недавно запросив нашого президента до Москви, аби обговорити питання подальшого, так би мовити, співробітництва країн. Український соціум вважає, що Володимиру Зеленському нема чого робити у столиці еРеФії.
— І дарма! Це мало не гамлетівське запитання «їхати чи не їхати?» — тільки зайве потверджує: треба обов’язково їхати! У своєму попередньому «Довідковому бюро» я, здається, вже торкався цього питання у відповіді «Нестандартний хід». Оскільки це один-єдиний шанс привезти потім із собою до Києва Володимира Путіна й віддати його в руки українського правосуддя. Хай цей політичний мазурик нарешті покрутиться в’юном перед нашим народом, вимолюючи в нього хоч якусь дещицю прощення за сподіяне зло…
Блекота, що стала «сКазус беллі»…
— Скажіть, куди останнім часом подівся кремлівський «яструб» — секретар Радбезу РФ Микола Патрушев?
— О, це цікаве запитання!.. За моїми даними, з цим схибнутим на війні чоловічком відбуваються непередбачувані метаморфози… Недавно, кажуть, його бачили в тимчасово окупованому Криму…
У бандерівському однострої, із «гверою» за плечима й у стоптаних кирзяках він нарочито розгулював ялтинською набережною… Але очікуваної з боку кримчан реакції на цю явно гебешну провокацію сам Ніколя так і не дочекався. Аборигени просто не звертали уваги на цю театральну виставу, а приїжджі буряти, калмики, удегейці й інші переселенці з різних куточків Росії до українського Криму ще й залюбки намагалися заселфітись на тлі Чорного моря з цим екзотичним «дядьком» та взяти у нього на пам’ять автограф…
Словом, ніякого «казуса беллі», тобто формального приводу до війни з Україною, Микола Патрушев тут, на кримській землі, так і не намаскарадив… Хоч і намагався створити картинку, що «українські фашисти» вже зухвало захопили «ісконну» російську Тавриду.
На українському Сході, кажуть, гебешному генералові теж не пощастило здійснити агресивну мрію, поки маршал Серьога Шойгу підганяв до кордонів України «миротворчу» російську армаду.
Скільки не красувався перед позиціями українських вояків у жіночому вбранні той же Патрушев, скільки не намагався зімітувати вагітну даму, наклавши перед цим собі під сукню піраміду з пухких подушечок, «кровожерливі бандерівці» навіть оком не повели на це гендерне перевтілення кремлівського чинуші. А він, бідолашка, так уже старався, аби вкотре оновити для кремлівської геббельс-пропаганди міфічний сюжет ніби «на Донбасі хохли й досі вбивають жінок і смажать живими їхніх немовлят»…
Та найповнішу клінічно-мілітарну оцінку зусиллям секретаря російського Радбезу і йому подібних «миролюбців» дала метка шахтарочка з окупованої Макіївки: «Не знаю, до якого сказу тій Москві треба ще сказитися, щоб збожеволіти до тої блекоти-«беллі», що звучить тепер не інакше, як «сказус»… Нелюдської ненависті до України…».
Додати до цих слів, їй-право, більше нічого!
Спеціально для АІ відповіді надавав —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Івана Чонкіна
