Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
За плечима кавалера ордена «За заслуги» III ступеня, військового капелана митрофорного протоієрея Павла Основенка Православної Церкви України не одна ротація у зону бойових дій на схід країни та чималий досвід душпастирства буквально на передовій.
Нині він активно опікується ветеранськими проблемами та вшануванням пам’яті полеглих захисників. Про це та інше з панотцем вів розмову журналіст АрміяInform.
Покласти душу за братів своїх
− Отче Павле, на вашу долю випала місія душпастиря на війні. Як то воно: ділити з вояками артилерійські обстріли в окопах, у спеку і морози, сидіти під дощами та місити в полі грязюку? А головне – бути при цьому беззбройним…
− Зброя священнослужителя – це слово Боже. Сам Господь сказав щодо воїнів: «Немає більшої любові за ту, хто покладе душу свою за друзів своїх». Тому захист Батьківщини – це завітний обов’язок кожного громадянина, який прямо стосується і нас. Якщо країна у вогні, духовенство повинне бути у його горнилі та власним прикладом підтримувати наше воїнство.
2015 року я перебував у районі АТО, неподалік від Широкиного, з батальйоном морської піхоти, позиції якого ворог постійно нещадно обстрілював. А за рік по тому один із командирів батальйону розповів мені, як в ту скрутну годину міркував: «Я, військовий, це моя професія. І як я можу боятися та сумніватися у собі, коли поруч зі мною священник, який приїхав, залишивши в дома дружину й шестеро дітей та не боїться бути разом із нами в окопах». Цими словами він просто обігрів мою душу…
На фронті священник також звершує таїнства, освячення, відспівує, вінчає, облаштовує каплиці, проводить богослужіння. Водночас духовне життя на передовій значно активніше, адже в солдатів дуже великий попит на релігійну проблематику, про яку в мирному житті вони й не замислювалися. Тому допомагав кожному, хто звертався, адже переконаний, що священник насамперед займається душпастирською опікою, а не задоволенням релігійних потреб.
− Як ваша сім’я ставилася й ставиться до відряджень у район ООС?
− Я щасливий батько та дідусь, адже в мене шестеро дітей та дружина, які мене розуміють. Вони моляться за мене та всіляко підтримують у служінні, навіть попри те, що мої відрядження є великим випробування і для них. За це я рідним вдячний безмежно.
− Чи були випадки в районі бойових дій, які вразили вас, запам’яталися найбільше?
− Їх чимало. Приміром, у серпні 2015 року, поблизу Маріуполя. Я познайомився з головним старшиною одного з батальйонів. Ми потоваришували, і він зізнався, що нехрещений. Коли я наступного разу відвідав їхній підрозділ, Олександр звернувся до мене з проханням звершити таїнство.
Перед самим його початком ми почули по рації, що з непідконтрольної території в наш бік рушила колона ОБСЄ, а за нею біжить якась людина. Як згодом з’ясувалося, це був один із морпіхів, який за два тижні до цього зник безвісти під час нічного бою.
Два тижні поспіль він переховувався в закинутих будівлях, пересувався лише вночі, харчувався тим, що знаходив, і чекав слушної нагоди повернутись до своїх, бо навколо були окупанти. Усі військовослужбовці хвилювалися й чекали хоч якоїсь звістки про нього. Олександр сказав тоді: «Я ще не охрестився, а дива Божі вже почали відбуватися!»
− На фронті прийти до віри простіше, але ви навернулися до Бога значно раніше. Як це сталося?
− Бог не в силі, а у правді. Після служби в лавах радянської армії я з певних причин почав активно цікавитися історією. Дізнався, наприклад, що на українських землях була своя православна церква, яка до 1686 року не підпорядковувалася Московському патріархату. І тільки після незаконного приєднання до московської церкви вона почала втрачати національну ідентичність.
Це мене неприємно вразило. А у кінці 80-х років минулого століття, після знайомства з отцем Мефодієм із УАПЦ, вирішив, що священство, шлях до Господа – то мій шлях. 1992 року вступив у Київську духовну семінарію, згодом – у духовну академію, яку закінчив 1999 року.
− Ви займаєтесь не тільки душпастирством та капеланською діяльністю. Знаю, зокрема, що завдяки вам у Дніпровському районі в одній із церков облаштовані стіна пам’яті загиблих на Сході воїнів та обеліск.
− Ми повинні вшановувати тих, хто поклав своє життя на вівтар України…
Дякую за розмову.
