Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Збройні Сили України увібрали в собі, мабуть, всі професії, які є в нашій державі. Інколи до війська йдуть люди з найнеочікуванішою освітою та фахом. Так, колишня вчителька історії, яка має понад десять років педагогічного стажу, обрала військову службу в одному з підрозділів Чернігівщини.
Стрілець першої роти окремого батальйону охорони та обслуговування солдат Тетяна Панько переконана: бути військовослужбовцем непросто. Але коли триває війна, як можна залишатися байдужим?
– Добре, коли у державі панує мир. Але якщо назріває якийсь конфлікт, тоді звісно треба брати зброю до рук. Психологічно не кожна людина до цього готова, – зазначає Тетяна.
Вона розповіла, що її батько був військовим і довгий час служив в Афганістані. Він дуже хотів, щоб якщо в нього буде син, то він пішов його стопами. Та доля розпорядилася інакше, у нього народилося дві донечки.
– Коли я закінчила школу, вирішила вступати у військовий виш, він сказав «ні», бо вважав армію нежіночою справою, – пригадує солдат Панько і додає, – Військовослужбовці мені завжди подобалися, як і їхня форма. Життя йшло, а мрія залишалася. Тому вирішила спробувати себе в армії.
Після того, як підросла дитина, і Тетяна пропрацювала 11 років педагогом, маючи фах учитель історії та практичної психології, все ж вирішила стати військовою. Прийшла до військової частини, взяла відношення і поїхала на навчання у 169-й навчальний центр «Десна».
– Там ми проживали в одній казармі із чоловіками. Спочатку це було незручно і некомфортно. Із зони комфорту ми потрапили туди, де потрібно пристосуватися до військових умов. А за кілька тижнів все налагодилося. Щодня у нас були польові виходи, чистка зброї. Також здобували теоретичні знання, які втілювали на практиці, – розповідає Тетяна.
Найяскравіші емоції вона отримала під час обкатки танками.
– Гадала, що не переживу того дня. Було страшно, але я змогла, – зніяковіло ділиться враженнями солдат Панько.
За її словами, працюючи педагогом, слід було віддавати душу й серце дітям, щоразу залишати інколи поганий настрій за дверима, виховувати, розповідати й навчати. Коли ж потрапила до Збройних Сил, то тут виявилося все навпаки. Адже навчали вже її.
– Перебудуватися спочатку було дуже важко. Щоранку – шикування, далі – заняття, – зазначає Тетяна, – Солдат-стрілець насамперед має бути психологічно й фізично підготовленим, добре знати свою зброю і тримати її в чистому та справному стані.
Але до військової служби не всі були так позитивно налаштовані, як вона. Зокрема рідні спочатку скептично поставилися до її вибору, бо розуміли: зрештою, доведеться їхати на Донбас, щоб боронити Україну. Втім, з часом звикли – інакше і не могло бути. І хоча Тетяна Панько ще не має бойового досвіду, але вже опанувала необхідні вміння і навички солдата-стрільця й готова до виконання завдань у районі проведення ООС.
– Здійснилася моя мрія. Дуже шкодую, що раніше не вступила до лав Збройних Сил України… – каже Тетяна.
Фото: Дмитро Юрченко
