На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
На гостині в АрміяInform побував незвичайний доктор історичних наук, професор, який навчав наших воїнів… рукопашного бою. Наша розмова — з фахівцем Інституту дослідження Голодомору Дмитром Білим.
На Донбасі досі є багато проукраїнських людей
— Як ви опинилися в Донецьку, що вас туди привело?
— Спочатку — навчання. Узагалі, я народився в Макіївці, у 1967-му, а вже після школи вступив на історичний факультет Донецького національного університету. Там учився, там залишився працювати.
— Пане Дмитре, чому саме історію обрали як свою професію?
— Вона мені завжди подобалася. Ще в молодших класах перечитав підручники з історії аж до старших класів! Колись французький історик Марк Блок сказав, що історичні події цікавіші за художню літературу. Та й історія буває різна. Спеціалізація моя — повоєнна Німеччина, потім захопився історією українців, став кандидатом наук, доктором, професором. Українська історія дуже багата. А коли після здобуття незалежності стало можливим розповідати про неї правду — в істориків взагалі не було кінця-краю роботі…
— Розкажіть про своє спортивне життя.
— Змалку займався спортом «для себе», а ось коли у вісімдесятих «випустили з підпілля» східні єдиноборства, одразу пішов у секцію. А двобої — це ціла система: філософська, культурна, фізична. Це дуже захопило. Так збіглося, що якраз у ті ж роки мене захопила й заборонена історія України…
— Це в суцільно зросійщеному Донецьку?
— Насправді там завжди було й нині є дуже багато українських, якщо можна так сказати, людей. Проукраїнських. Шкода, що не всі наважуються виказувати переконання, свою любов до Батьківщини. Але таких людей справді дуже-дуже багато! Наприклад, на початку 1990-х ми створили організацію українського козацтва й до неї вступила велика кількість хлопців. До речі, говорять про «навезених» радянською владою жителів Донбасу. Але люди туди приїжджали з різних місць: у мене є знайомі із західноукраїнських областей, а я, мої батьки, які теж все життя працювали на шахті, походимо з Кубані.
Не можна недооцінювати пропаганду
— А як стало можливим те, що відбувається там нині?
— По-перше, не можна недооцінювати пропаганду, психологічний вплив. Там неозброєним оком було видно, що працюють професіонали. І вони ж працювали багато років над свідомістю людей! По-друге, критичну масу оцих «активістів» становили завезені автобусами персони. Місцеві це теж легко розрізняли. І вони були не такі, як наші активісти. Ми намагалися спілкуватися, а ці зайди у відповідь замість слів кидали в нас вибухові пакети, каміння…
— Дмитре Дмитровичу, коли ви з товаришами зрозуміли, що час розмов завершився?
— Надія в нас була довго. Але у двадцятих числах травня 2014-го вона зникла — коли в аеропорт неприховано заїхали на КамАЗах підготовлені військові, з Ростовської області. В англійців є поняття heartland, «серце землі» — тобто ключова точка певного простору, яку треба захопити, щоб опанувати ним. Так, ми знали, що захоплений Слов’янськ, що йдуть бойові дії в інших містах… Але Донецьк — це саме оце «серце землі». Коли з’явилися російські найманці тут, усім стало зрозуміло: шляху назад немає, буде бій на смерть.
Такі викладачі на дорозі не валяються
— Коли наприкінці травня наші війська дали серйозного прочухана цим «зеленим чоловічкам»….
— Так! Я тоді на 90 відсотків був упевнений, що все скоро закінчиться. Але буквально за кілька днів до них прибула велика допомога, а наші війська не хотіли брати місто за будь-яку ціну, руйнувати його. Тоді я з родиною зібралися й поїхали до знайомих у Львів.
— У вас була робота?
— Так, я все-таки професор, такі викладачі на дорозі не валяються (сміється. — Авт.). У Львові працював професором в Академії мистецтв, директором наукової бібліотеки, викладав в Українському католицькому університеті та Державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського.
— Коли долучилися до підготовки наших військовиків?
— Насправді ще в березні 2014 року з друзями почали виходити на протести, зупиняли, як могли, всю цю нечисть… А після переїзду повідомили про створення Української резервної армії, якою опікувалося Товариство сприяння обороні України. Вони знали, що я серйозно займався карате, мав навички психологічної реабілітації та технік саморегуляції. Викладацький досвід зрештою. Я тренував хлопців і проводив лекції про військову справу. До речі, багато що знадобилося зі знань козацького руху: навички партизанської війни, способи психологічного налаштування козаків тощо.
— Упевнений, що вас слухали з цікавістю.
— Справді! Приємно бачити: люди слухають не тому, що їх відправили на ці заняття. Видно, що інформація їм цікава.
— А як «спортивне» карате допомагало навчати рукопашному бою?
— Я займався академічним карате — шотокан — реальне бойове мистецтво, де вивчають бойові прийоми, дії зі зброєю та проти озброєного ворога.
— Чим займаєтеся нині?
— Продовжую займатися наукою. Маю досить багато статей з історії Голодомору, зокрема серед українців Кубані. Запросили працювати в київський Інститут дослідження Голодомору при Національному музею Голодомору-геноциду — провідним науковим фахівцем. Історія багато чого навчає: хочеться донесли людям інформацію про ті страшні події, їхні причини.
— Дякую за цікаву розмову, пане Дмитре!
