«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Лейтенант Яна Ільченко – військовий психолог одного з батальйонів окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Жінка не з чуток знає, що таке війна, адже з початком бойових дій у рідному Луганську була вимушена залишити місто і все, що було дорого її серцю.
Здобувши освіту психолога в луганському виші та пропрацювавши в цій сфері кілька років, Яна вирішила, що зможе допомагати українським військовим, які переживають обстріли ворога, смерть побратимів та сімейні негаразди через довгу розлуку.
Жінка поділилася з нами, з якими проблемами приходять в її кабінет військовослужбовці та чи в силах вона їм допомогти.
– Переважно до мене звертаються хлопці з проблемами в родині, адже час, проведений на відстані від сім’ї, не сприяє розв’язанню ані побутових проблем, ані міжособистісних. Тому досить часто вони приходять порадитися, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Ми спілкуємося, шукаємо кілька виходів із ситуації, що склалась, говоримо про наслідки, а людина вже робить вибір, як їй вчинити, – розповідає Яна.
Працює жінка і з військовими, які щойно пережили бій та загибель побратима.
– За інструкцією, ми протягом 72 годин відпрацьовуємо цю тему з цією категорією осіб, використовуючи міжнародні запатентовані методики та рекомендації. На стан людини впливає багато факторів, наприклад, її темперамент, настрій, наскільки близько вона була знайома із загиблим та як довго вони прослужили разом. Крім іншого, потрібно вміти знайти слова підтримки, які не прописані у жодній інструкції. Це також відпрацьовується індивідуально. Здебільшого хлопці після моєї роботи відновлюються досить швидко.
На жаль, трапляються випадки, коли у людини виникає посттравматичний синдром. Тоді самотужки жодний психолог – військовий або цивільний, з проблемою не впорається. Фахівець лише в змозі виявити перші ознаки розладу та прийняти відповідні заходи. Людина направляється на лікування в медичний заклад, де з ним працюють не тільки колеги Яни, а й лікарі.
Іноді «клієнтами» жінки стають не тільки військовослужбовці. Траплялись випадки, коли до неї звертались й рідні військових, зокрема і звільнених, коли спостерігали у них психологічне «вигоряння», почуття тривоги, депресію.
– Не всі знають, як поводити себе з психологічно травмованою людиною, яка повернулася з війни. Я даю рекомендації або ж наполягаю на зверненні до фахівця за місцем проживання. Проговорюю, що безвихідних ситуацій не буває, тому шукаємо його, цей вихід, разом, – говорить офіцер.
Поділилася Яна й планами на майбутнє. Сподівається, що коли закінчиться війна, вона продовжить працювати з ветеранами, але вже на поствійськовому просторі.
– На жаль, ця область психології в нашій країні не розвинена. Сподіваюся, що війна підштовхне державу розглянути цю проблему детальніше. Після бойових дій частина суспільства буде потребувати професійної психологічної допомоги і я б хотіла стати одним із тих, до кого б люди зверталися.
