У Чернігові оголосили вирок місцевому блогеру Григорію з ніком «Звичайний хлопець», який на своєму YouTube-каналі розповідав, як чинити опір співробітникам ТЦК. Про це йдеться у вироку…
Війна, розв’язана путінською Росією проти України, стала справжнім лакмусовим папірцем для багатьох наших земляків: одні — втікали від мобілізацій, як дідько од ладана, а інші — оббивали пороги військкоматів з проханням відправити на війну. До Дня українського добровольця АрміяInform започаткувала рубрику, у якій розповідатиме про сміливих воїнів — добровольців, які стали на захист країни в нелегкий час.
Підполковник Вадим Озірний — один із них. Офіцер ніколи не думав, що мине 17 років і він знов одягне армійський однострій.
«Колишніх офіцерів не буває…»
— Навесні 2014-го ти — випускник Ташкентського танкового училища, був цивільним. Але колишніх офіцерів не буває. Звідси й запитання: чи розумів капітан запасу Вадим Озірний, що Путін не обмежиться анексією лише Криму?
— Офіцерські погони я зняв ще у 1997 році. Остання посада, яку обіймав — командир роти в бригаді спецпризначення. Після цього працював у бізнесі, не здогадуючись, що мине 17 років і знову одягну армійський однострій. Та ще й воюватиму!.. Ну, а чи прораховував подальші дії Росії, то відповім так: окрім Господа Бога ніхто їх не здатен передбачити. Зважаючи на ту колотнечу, що починалася на Донбасі, передчуття вже тоді були дуже погані. У травні пішов у військкомат з проханням призвати до війська. Проте мені відмовили.
— То це правда, що ти кілька разів звертався з цим проханням до офіцерів-військкоматівців?
— Виходить, що так (посміхається). «Почули» мене аж у серпні — з третьої спроби. Правда, для цього мені, як офіцеру запасу, довелося стати на облік в іншому військкоматі. Спочатку хотіли відправити у 131-й розвідбат, але дізнавшись, що я танкіст, направили до 2-го окремого танкового батальйону. Ротним.
Бойове злагодження новосформовані екіпажі, у складі яких були добровольці та мобілізовані, проходили на Гончарівському полігоні і в навчальному центрі Сухопутних військ «Десна». Подальший наш шлях проліг до Волновахи — неподалік цього населеного пункту розташовувався базовий табір 1-ї окремої танкової бригади.
«Ми демонстрували російським найманцям,
що 1-ша танкова бригада на місці, а не пішла на ротацію…»
— Що за техніка була на озброєнні?
— Танки Т-64. Хоча їх вважають застарілими, але ми їх довели до ладу, і вони практично не підводили нас, навіть за вкрай екстремальних ситуацій.
— А таких багато було? Які завдання виконувала твоя рота?
— Вистачало. Спочатку працювали на ділянці 72-ї окремої механізованої бригади. «Каталися» вздовж лінії розмежування по всьому сектору «Б». Які завдання? Різні. Наприклад, демонстрували російським найманцям, що 1-ша танкова бригада на місці, а не пішла на ротацію. І у випадку наступу будь-якої миті готова «пригостити» 125-мм снарядами, прикривши бронею піхоту. Працювали і на знищення ворожих позицій. Особливо тоді, коли з них наші позиції піддавалися масованим обстрілам.
— А вас вони не накривали тими ж «Градами»?
— Накривали. Ще й як! Але не настільки часто і влучно, як того їм хотілось. Відстрілявшись по ворожих цілях, ми швидко змінювали позиції, усіляко маскуючись. Правда, російські канали і особливо телебачення так званих ДНР і ЛНР інформували аудиторію про те, скільки «ополченці» знищили «укропівських» танків. Причому вказували наш батальйон. Ми з хлопцями якось підрахували, що, якщо вірити їхнім твердженням, вони знищили 3–4 батальйони (посміхається). Цікаво, що на підтвердження цих інсинуацій вони демонстрували свої ж танки, які підбили наші вояки!..
Якщо вірити твердженням ворога, то вони знищили 3–4 наші батальйони. Цікаво, що на підтвердження цих інсинуацій вони демонстрували свої ж танки, які підбили наші вояки!..
Наші танкові екіпажі несли бойове чергування на взводно-опорних пунктах, розташованих уздовж лінії розмежування. Коли на них заходили «шістдесятчетвірки», хлопці неабияк раділи, розуміючи: ворожі диверсанти навряд чи ризикнуть прориватись на підконтрольну нам територію.
У грудні 2014-го передислокувалися до села Тоненьке, що поруч з Донецьким аеропортом, який захищали «кіборги». Наші екіпажі взагалі чергували по периметру ДАПу, підтримуючи вогнем побратимів.
«Хлопці просилися на найзагрозливіші ділянки фронту, розуміючи, що одна лиш поява Т-64
підійме морально-бойовий дух піхоти»
— Слухаю тебе, Вадиме, і згадую старі військові фільми про Другу світову. Тоді у ставки Верховного головнокомандувача були полки і дивізії резерву. Тобі не здається, що й ви, зважаючи на спектр виконуваних завдань, теж були своєрідним резервом?
— Ні, не здається: ми були резервом командування сектора «Б». Але мої хлопці самі просилися на найзагрозливіші напрямки і ділянки фронту, розуміючи, що одна лише поява Т-64 підіймає морально-бойовий дух піхоти. Наприклад, у район ДАПу теж напросилися, знаючи: «кіборгам» там непереливки. І це була не моя ініціатива, а моїх хлопців, які прийшли якось і заявили: «досить відсиджуватись у базовому таборі». А «відсиджувалися» ми там аж… третій день, після кількох тижнів на передовій!..
— Будь-яка війна не обходиться без втрат. Навіть серед танкістів, котрі, здавалося б, надійно захищені бронею. Скажи відверто, багато втратив побратимів?
— У моєму підрозділі було 10 танків. Кожен екіпаж налічував 3 особи. Отже, всього 30. За рік командування ротою жоден із них не загинув і не зазнав тяжкого поранення. А якщо у когось виникне сумнів, що ми справді виконували серйозні завдання, наведу такий факт: із цих тридцяти 19 нагороджені орденами Богдана Хмельницького і «За мужність»! А це бойові ордени, які за гарні очі та ще й простим солдатам не дають! Найголовніше, що всі лишилися живими. Пишаюся і пишатимуся до останнього подиху цим.
Із тридцяти моїх хлопців 19 нагороджені орденами Богдана Хмельницького і «За мужність»! А це бойові ордени, які за гарні очі та ще й простим солдатам не дають! Найголовніше, що всі лишилися живими. Пишаюся і пишатимуся до останнього подиху цим
«Я переконався: без армії мені чогось бракує в цьому житті…»
— У 2015-му, після звільнення зі Збройних Сил, чим зайнявся?
— Тим, чим і до весни 2014-го — будівництвом. Але час, проведений в армії, дався взнаки: переконався, що без армії мені чогось бракує в цьому житті. І підписав контракт на проходження військової служби за контрактом. Як офіцер. Мені пішли назустріч, я обійняв посаду командира танкового батальйону. За два роки мені з іншими офіцерами вдалося його створити реально. Нині він входить до стратегічного резерву. Підрозділ разом з іншими час від часу виїжджав у район проведення операції Об’єднаних сил.
— Як живеться бойовому комбату, кавалеру ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня?
— Я призначений командиром батальйону тероборони Солом’янського району Києва, який входить до складу 112-ї окремої бригади тероборони…
