Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Одним з головних міфів російської пропаганди є той, що українське козацтво в 1654 році з польського підданства перейшло в підданство московське. Насправді ж державна модель Війська Запорозького не покладалася на жодного із сусідів.
Укладення військово-політичного союзу з Кримським Ханством у березні 1648 року допомогло отримати визнання суверенітету від Речі Посполитої за Зборівською угодою 1649-го. А укладаючи угоди про протекторат Османської імперії у березні 1651 року (Стамбул), Московського царства — у березні 1654 року (Переяслав), Швеції — у жовтні 1657 року (Корсунь) та інших країн, Військо Запорозьке сподівалося, що сусіди, які ворогують між собою, стримуватимуть один одного від нападу на новопосталу козацьку державу. Ба більше, стратегія поліпідлеглості Війська Запорозького цілком вписувалася у тогочасну модель міжнародного визнання державних утворень. Але вона стала основою для сепаратизму всередині країни, підживлюваного сусідами. Адже ні Османська імперія, ні Кримське Ханство, ні Річ Посполита, ні Московія насправді не хотіли, щоб козацька держава утвердилася й зміцніла. А гетьманові Богдану Хмельницькому банально не вистачило часу, щоб забезпечити належне функціонування державних інституцій і захист від зазіхань.
Найбільш послідовну позицію щодо захисту державних інституцій козацької України займала Османська імперія, яку російська пропаганда досі зображує чи не найлютішим ворогом козацтва.
Як не дивно, але найпослідовнішу позицію щодо захисту державних інституцій козацької України займала впродовж свого існування Османська імперія, яку російська пропаганда досі зображує чи не найлютішим ворогом козацтва.
Усе почалося з того, що у відповідь на польсько-московське сепаратне Андрусівське перемир’я, що ділило козацьку державу по Дніпру між двома «гарантами» її суверенітету й територіальної цілісності, гетьман «Обох берегів Дніпра» Петро Дорошенко в липні 1667-го ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. І вже 11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство султану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Таким чином уже через 14 років після підписання сумнозвісної Переяславської угоди українська держава повністю її денонсувала.
Проте, реалізовуючи свої домовленості, ляхи й москалі підкуповували власними клейнодами (символами влади й підданства) козацьку старшину. Так, поляки надали атрибути влади Михайлові Ханенку та підкупили кримського хана, який від свого імені проголосив гетьманом Петра Суховієнка.
Клейноди від Московії отримували Іван Безпалий, Яким Сомко, Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович. При цьому кожен гетьман-сепаратист підписував усе нові й нові «статті», що поступово ліквідували козацькі вольності. Останньому взагалі вдалося у певному сенсі «легітимізувати» лівобережну сепаратистську Гетьманщину, відібравши у Петра Дорошенка в 1676 році клейноди гетьмана «Обох берегів Дніпра», що колись належали Богданові Хмельницькому.
Після зречення Дорошенка султан Мегмед IV на підконтрольних землях південної України створює фактично нову державу — Князівство Українське, керівником якого з титулом «Князь сарматський і вождь Війська Запорозького» призначає Юрія Хмельницького — сина Великого князя і гетьмана Богдана. Але програвши війну за козацьке Лівобережжя й поступившись ним Московії за Бахчисарайським договором 1681 року, султан усуває Хмельницького від влади й позбавляє титулу. Надалі українськими землями у складі Османської імперії керують гетьмани його ханської величності, адже саме кримський хан виступає тепер протектором цього територіального утворення. Ханська Україна проіснувала аж до 1783 року, коли останній її гетьман Яків Рудзевич зрікся булави, а натомість отримав права російського дворянина та чин статського радника.
Саме Ханська Україна, а не лівобережна підмосковська Гетьманщина, згідно з міжнародним правом, претендувала на спадщину Війська Запорозького.
Саме ця держава — Ханська Україна, а не лівобережна підмосковська Гетьманщина, згідно з міжнародним правом, претендувала на спадщину Війська Запорозького. Саме її гетьман Яків (Якуб-ага) Рудзевич, а не Кирило Розумовський був останнім українським гетьманом.
Але й на цьому історія козаків-самостійників не припинилася. Зруйнування Запорозької Січі 3-5 червня 1775 року призвело до переходу значної частини козацтва в межі Очаківської округи, Дністра та пониззя Дунаю, тобто на територію давно освоєної запорожцями Ханської України, що лишалася в складі Османської імперії. Там весь час жили запорожці, що не зрадили ідеалів Костя Гордієнка. «Вожаї» з цих земель на чолі з кошовим отаманом Кузьмою Сукуром (Сокуром) на прізвисько Швець ходили з берегів Дунаю на Подніпров’я «закликати козаків» приєднуватися до турецьких запорожців.
Започаткована Задунайська Січ швидко зміцніла. Її романтичний образ викликав щораз більші симпатії в українського населення.
Так була започаткована і швидко зміцніла Задунайська Січ. Її романтичний образ викликав щораз більші симпатії в українського населення, зміцнював військову потугу Османської імперії й паралізував участь українців у російсько-турецьких війнах на боці Росії. Тож остання вдалася до традиційних інтриг і підкупу. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років 1500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким, захопивши військову канцелярію та скарбницю, перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії. Через зраду Й. Гладкого османський уряд жорстоко розправився з рештою задунайців. Близько 2 тисяч козаків разом з наказним гетьманом І. Баланом було заарештовано, ув’язнено й убито, а січові укріплення та церкву зруйновано та спалено.
Кошовий отаман Михайло Чайка був блискучим оратором та ідеологом відродження незалежної від Москви та Польщі України.
Але й після загибелі Задунайської Січі козацька організація в межах Османської імперії, що успадкувала антиросійські традиції, продовжувала існувати. З початком Кримської війни 1853 року залишки підосманських козаків об’єднав Михайло Чайковський. Козаки називали його Михайлом Чайкою, а османи — Садик-Пашею. 1854 року османський султан визнав за Чайковським право називатися «кошовим отаманом».
Кошовий Чайка був блискучим оратором та ідеологом відродження незалежної від Москви та Польщі України. Його писемна спадщина сягає 12 томів і досі повністю не вивчена. Одним з найяскравіших зразків антимосковських закликів ХІХ століття вважається написане Чайковським «Звернення до кубанських козаків»:
«До Панів Отаманів, Полковників, Сотників, Старшин і Панів Молодців Козацького Чорноморського Народу. В ім’я Святого Бога — в ім’я вільності та Свободи — в Ім’я Слави Козацької.
Чорноморці, Славні Козаки! Кров від Крові, Кістка від Кістки Старого Запорожжя, рідні браття мої, я до Вас промовляю з нашого Запорожжя. Чи ж Ви забули Наш Дніпро, Скити Наших Святих, стару Січ, православний Київ, і свободу під Королем Польщі, нашими Батьками, та військову славу Гетьманщини? Чи ж все оце Ви забули? Чи ж Вам, як собакам, московському царю повіки віків служити? Чи ж вже Вам вільним синам Запорожцям, як рабам, повіки віків у московській неволі жити та мерти. Ой нехай так не буде!
Ох, чи не чуєте, Панове Молодці, як там із Польщі свобода і честь військова та слава в хмарах гуде? Вже і на Україні нашій над Дніпром Соколи літають, Короля Польщі, нашого Батька, виглядають. Увесь світ: Французи, Італійці, Німці, Слов’яни, всі Народи Заходу стали вільними та незалежними так, як Син Божий Ісус Христос сказав: прийде моє Панство. І прийшло. Бусурман Царгородський дає волю та свободу народам свого Царства. Тільки єдиний московський цар — пів Німця, пів Татарина, — хоче над рабами панувати і Християнські народи у Сибір гнати, батогом володіти. Не вами, не нами того Антихриста підтримувати.
Наставте вуха, — як там гомонить у Польщі. Всім людям свобода та вільність, повіки віків не буде ні панщини, ні підданства, земля буде для всіх, всі будуть дідичами, як хто буде хоробрим та розумним, то буде і Гетьманом, і Воєводою. А як Князь який чи Граф буде дурнем, то й залишиться в дурнях. Не буде шляхти і не шляхти: всі люди будуть однакові, всі браття між собою, всі діти Польщі. Православна віра буде шанована. Така воля Короля, така воля народу Польського.
Ну те, Панове Молодці, коні сідлати, та й до шаблі, до списа братися. Старшину, котра з Вами піде, пошануйте, як батьків. А ту, котра запродалась московським царям, виженіть, як паршивих собак. І біжіть на москаля в поміч Польщі, в поміч Україні. Нехай справдяться слова Вернигори: Козаки з Ляхами побратаються, як рідні браття, москаля виженуть, а Король дасть всьому народові вільність та свободу. Святий Бог Короля та увесь народ благословить: і буде щастя, і все добре у Мирі.
Ну те, Панове Молодці, на коні — та швидко і жваво, як поб’ємо москаля, хто схоче над Дніпром жити, дістане і землю, і все що треба. Хто схоче над Кубань вертатися, то й так зробить, а й там буде вільний та незалежний. Пан для себе і Пан у себе.
Браття наші, Лицарі наші, до нас прибувайте — Білий Ангел повіє над нами, вся Україна піки в руки станцює, і Святий Бог дасть нам славу, свободу і щастя повіки віків».
Євген Букет, спеціально для АрміяInform
