Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Минуле кожної країни і кожної нації ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними подіями, які з плином часу не втрачають актуальності, а також виховного і повчального значення. Такою подією в нашій історії стало створення Української козацької держави на чолі з Богданом Хмельницьким, якого в останні дні грудня 1648 року проголошено великим князем Русі. Великий гетьман започаткував нову епоху в боротьбі української нації за незалежність і створення самостійної держави на основі ідеї відродження Князівської Руси-України.
Саме за владарювання Хмельницького поняття «Україна» поступово перетворилося з географічної на політичну назву козацької держави
Національно-визвольна війна, яку він очолив, спричинила революційні зрушення у політичній, соціальній, економічній і духовній сферах, докорінно змінила геополітичну ситуацію у Східній Європі. Богдан Хмельницький є батьком-засновником України – держави, яка пройшла тернистий шлях здобуття й утвердження незалежності, яка від 1991 року й донині існує як повноправний суб’єкт міжнародних відносин. Адже саме за владарювання Хмельницького поняття «Україна» поступово перетворилося з географічної на політичну назву козацької держави.
Так, ще навесні 1650 року в одному з варіантів тексту договору гетьмана Б. Хмельницького з Молдавським князівством чи не вперше у практиці Війська Запорозького вжито словосполучення «українські землі» у розумінні «земель», що належать «Україні»: «У Польщі під владою Війська Запорозького має знаходитися така кількість українських земель, як сказано в умовах Зборівських пактів, починаючи від Дністра аж до Дніпра, а від Дніпра аж до московського кордону». А на початку 1657 року у проєкті угоди між Військом Запорозьким та Шведським королівством зазначалося: «…Хай розважить Хмельницький, чи годиться, щоб царя було визначено наступником Його Королівської Милості, бо він не хоче миру за інших умов, лиш хоче бути проголошеним королем, або щоб йому віддали Україну і велику частину Литви». «…А писатися йому Князем Київським і Чернігівським і гетьманом Війська Запорозького, а мати йому владу у своїй землі в отчинах своїх шляхетських, в судах і управах в тих краях, які йому, Хмельницькому, і козакам від Його Королівської Величності на віки спадковим правом дані і підтверджені будуть».
Як відомо, титул великого князя Київського (Руського) після занепаду Київської Русі та її держав-спадкоємців привласнили спочатку великі князі Литовські, а згодом – королі Речі Посполитої. У документі під назвою «Про Князівство Київське. Привілей прилучення князівства Київського до Корони Польської», що став одним із основних правових актів Люблінської унії 1569 року, поляки так обґрунтовували своє право на спадщину Русі: «Київ був і є головою й головним містом Руської землі, а Руська земля вся з давніх часів від предків наших королів польських, між іншими попередніми членами, до Корони Польської є прилучена: так частина через битви, частина теж через добровільне піддання і спадок деяких ленних княжат, які її між собою на різні частини розтягнули, за цим до єдності й власності Корони прийшла: як-от із привілеїв, котрі у скарбі нашому є, на очі кожен побачити може; між якими багато їх є, які саме про землю і Князівство Київське те засвідчують, що до Корони Польської вічним правом досконалим належати мають: також завжди належали ще до Владислава Яґелли короля, прадіда нашого: який потім тим способом над обома народами, як поляками, так і литвинами, нероздільно панував, від Корони Польської, як від власного тіла, ті землі та князівство Київське відірване при Великім князівстві Литовськім мати хотів, але за забороною всіх станів коронних, які так від того прадіда нашого, як від інших по ньому будучих предків наших королів польських і великих княжат литовських, і від нас теж самих тієї землі пильно завжди згадувати не забували: аби була до Корони повернена та прилучена…»
Формування інституцій нової держави відбувалося у час так званого «безкоролів’я» у Речі Посполитій, після нищівних поразок королівського війська
Зрозуміло, що не всі мешканці Руської землі підтримували такі «юридичні обґрунтування» поляків – багато хто прагнув визволити свій край з-під їхньої влади. Так, уже учасники перших козацьких повстань у всякий спосіб намагалися продемонструвати свою непідлеглість польській короні.
А завершилася ця визвольна борня переможною війною запорозького війська на чолі з Богданом Хмельницьким. І коли в розпал визвольної війни, у травні 1648 року, помер Владислав IV – «з ласки Божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жмудський, Лівонський, Сіверський, Чернігівський, Смоленський і Шведський, Готський, Вандальський спадковий король», – з’явився шанс легально відібрати у його наступників частину володінь і титул «великого князя Руського», здобутий «через битви, добровільне піддання і спадок деяких ленних княжат». Формування інституцій нової держави відбувалося у час так званого «безкоролів’я» у Речі Посполитій, після нищівних поразок королівського війська.
«Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з покоління Месії», за визначенням султана Мегмеда IV (до речі, сина українки Надії – Хатідже Турхан), гетьман козацький Богдан Хмельницький 21 грудня 1648 року в’їжджав до Києва, давньої столиці «монархів руських», в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї. Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана «князем Русі» та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.
Урочистості тривали кілька діб. 27 грудня, у день іменин Хмельницького, «в соборі гетьман стояв на чільному місці, – пише польський мемуарист, львівський підкоморій Войтех М’ясковський, – й усі виявляли перед ним благоговіння, а деякі цілували йому ноги». Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше – без сповіді відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надав обряду особливого підтексту – відпущення майбутніх гріхів. Це був один із елементів коронаційної процедури. Гетьманська корона, або гетьманське перо – особлива українська реліквія, виготовлена із золота, інкрустована перлами та дорогоцінним камінням. Щоправда, носили її гетьмани на східний манір, наслідуючи османів, які кріпили соргучі, виготовлені з пір’я, золота і коштовностей, на тюрбани.
«Тепер уже час минув. Я вже довів, про що ніколи не мислив, доведу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський»
Прибулі від коронованого 17 січня 1649 року польського монарха Яна II Казимира посли почули від Богдана Хмельницького таке: «Правда то є, що мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським». «…Ми всі, слухаючи його, оніміли», – зазначив після цієї аудієнції в лютому 1649 року один із королівських послів М’ясковський. А Хмельницький і далі окреслював свій план: «Тепер уже час минув. Я вже довів, про що ніколи не мислив, доведу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич».
Так на мапі Європи була відроджена «Старожитна Русь» під новою назвою – Україна – суверенна козацька держава на чолі з князем Богданом.
Євген Букет, спеціально для АрміяInform
