Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
«2015 рік. Сектор «М». Уночі отримав завдання доставити боєкомплект на позицію. Виїхали МАЗом. Через деякий час вдалині замерехтіло світло, рушили на нього. Доїхали до шлагбаума, я взяв документи на вантаж, автомат і пішов питати, як знайти командира. Мені махнули рукою у напрямку позиції. Іду далі. Дістався позиції. Краєм ока бачу, що мій МАЗ починає повільно розвертатися. Оглядаюся, шукаючи старшого, і чіпляюся поглядом за прапор так званої «Новоросії». По мені починають бігати мурахи, ноги підкошуються. Питаю в якогось чолов’яги, де в них можна чаю попити. Мені кивнули на польову кухню, пішов, налив собі чаю. Намагаючись тримати спокій, повертаюся до шлагбаума, машини вже немає. На запитання вартового, чи все гаразд, відповів, що потрібно зв’язатися з керівництвом та уточнити деякі деталі. Ще зміг пару хвилин пройти спокійно, аби не привернути зайвої уваги, а потім уже рвонув так, що будь-який спринтер позаздрив би. Тікав полем навпростець, аж допоки не дістався нашого блокпоста».
Навіть сьогодні, згадуючи цю подію шестирічної давнини, командир відділення протитанкового взводу однієї з окремої мотопіхотної бригади Роман, який у 2015-му проходив службу в 55-му автобаті, помітно хвилюється. Хоча каже, що під час самого «візиту» до ворога не встиг усвідомити всього жаху, який міг з ним статися. Накрило пізніше, коли, аналізуючи подію, пригадував, що всі на ворожій позиції були брудні, неохайні, п’яні, агресивні. Роман вважає, що врятувала його бундесовська форма та російськомовна говірка, адже чоловік родом із Кіровоградщини ― рідне село було засноване на початку 19 століття переселенцями з Тамбовської губернії.
До війни Роман працював на Крюківському вагонобудівному заводі, що на Полтавщині. Брав участь у подіях на Майдані. Майже все літо 2014 року із друзями «штурмували» військкомат, але повістку чоловікові принесли лише 2 серпня. «Тоді мене ледь не побили товариші, адже нікому, крім мене, повістку не вручили», ― жартує нині Роман. Так він і потрапив до новоствореного 55-го автомобільного батальйону. Саме там до чоловіка приліпився позивний «Алабай».
― Якось сперечалися з хлопцями, яка порода собак більш крута ― німецька вівчарка чи алабай. Я був за алабая, так і отримав своє псевдо. За мобілізацією 3-й хвилі прослужив діловодом тилу, бо маю вищу юридичну освіту, повернувся на завод.
Проте в цивільному житті Роман уже почувався некомфортно, спільних тем для спілкування навіть із друзями не було. Тож у березні 2016-го, взявши відпустку на заводі, пішов до військкомату ― і опинився в навчальному центрі в Старичах, де освоїв нову військово-облікову спеціальність. Чоловік перекваліфікувався на артрозвідника.
― У Навчальному центрі мене залишили інструктором-звукометристом. Окрім цього, півтора місяця був слухачем на курсі з тактичної медицини, який проводили канадці. Закінчив і інструкторський курс, на який із 25 осіб канадці відібрали лише 5.
Після служби в Старичах Роман повернувся до окремого автобату, був тимчасовим виконувачем обов’язків начальника служби ПММ. Проте там чоловікові не вистачало бойової роботи. Звідти перевівся до 53-ї механізованої бригади, де служив на посаді начальника складу ПММ. Паралельно зі службою закінчив університет та здобувв другу вищу освіту.
Сьогодні «Алабай» захищає незалежність Батьківщини у складі окремої мотопіхотної бригади. Разом із побратимами пильно спостерігають за ворогом та готові, у разі будь-яких провокацій, дати гідну відсіч ворогу.
― Нині бойових зіткнень немає. Із позицій спостерігаємо за ворогом, який, хоч і не підходить на заборонену відстань, постійно намагається спровокувати нас. З боку ворога багато молоді зайшло, тож їх групами випускають, щоб вони викликали вогонь на себе. Та ми на їхні провокації не ведемось, ― розповідає Роман.
Стає в нагоді Роману і досвід, здобутий на попередніх місцях служби. Створити мапу вогню, виміряти дальність до своїх чи ворожих позицій, навчити алгоритму надання першої домедичної допомоги, поділитися знаннями, отриманими на службі ПММ, ― для чоловіка це не проблема. Особливо, коли знаєш, що цей досвід дійсно потрібний твоїм побратимам.
― Тут такий дух братерства, якого в цивільному житті немає. Знаєш, що побратими ніколи не підведуть, що вони навіть на відстані відчувають, коли тобі погано, і завжди готові прийти на допомогу, ― підсумовує Роман.
