Про те, як змінилась роль снайпера на передовій та як готують майбутніх снайперів АрміяInform розповів сержант-інструктор школи підготовки снайперів 199 навчального центру ДШВ ЗСУ з позивним…
Людмила Козуб із села Плоске Носівського району пішла воювати через любов до своїх п’ятьох дітей, восьми онуків та країни, у якій вони народилися і зростають. З 2014-го воювала в батальйоні «Айдар», потім займалася пошуком та ексгумацію на полях боїв останків захисників України. За це нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, також удостоєна високого звання «Мати-героїня».
Як служилося в добровольчому батальйоні та чому після повернення з війни не зняла погонів, старший сержант Збройних Сил України Людмила Козуб розповіла для АрміяInform.
— До Революції Гідності у мене було звичайне життя: домашні клопоти, виховання дітей і онуків, робота в школі, бо ж за першою освітою — педагог, а потім — на столичному квітковому ринку… Тоді, пропонуючи покупцям букети і називаючи чи не всі існуючі сорти троянд, навіть не думала, що так само знатиму чи не про всі види зброї і військової техніки, — каже пані Людмила.
На війну жінка, яка завжди була проти насильства і війни, та навіть іграшкових пістолетів дітям і онукам ніколи не купувала, поїхала після Революції Гідності. Спочатку почала їздити на Майдан. Допомагала пораненим, збирала гуманітарну допомогу. Як людина, що глибоко вірить, щодня навідувала богослужіння й молилася за Україну, проводжала добровольців на Донбас. А вже у червні 2014-го і сама ступила на луганську землю як доброволець «Айдару», до складу якого увійшло багато активістів самооборони Майдану.
— Понад усе на світі я люблю своїх дітей. Та мене і досі звинувачують у тому, що лишила їх і поїхала на війну. Казали, що таких, як я, треба саджати за ґрати. Але найменша донька Даніела, коли її запитували: «Де мама?», дала найкращу відповідь за нас обох: «Мама на війні для того, щоб війна не прийшла до нас». Коли вона йшла до першого класу, мене не було поруч. Та якби знову постало питання йти в АТО чи ні, я б не роздумуючи пішла, — каже Людмила.
На війну Людмила Михайлівна збиралася, не маючи ні копійки в кишені. На військову форму та всі підручні засоби скинулися подружки з роботи. Серце холонуло від думки, що може не повернутися живою. Та сидіти вдома й удавати, що нічого не відбувається, було нестерпно.
— Дорогою їхала й молилася: «Господи, якщо Ти обрав для мене цей шлях, і я не помиляюся, що їду на війну, — подай мені знак. Нехай мене зустріне віруюча людина». Так і сталося. Коли приїхала на вокзал, ніхто мене не зустрів. Прочекала майже дві години. Вже думала йти. Як раптом біля мене зупинилась машина. У ній була віруюча жінка, якій доручили зустріти мене, бо за дивним збігом ні в кого іншого не було змоги цього зробити. З нею ми дісталися добровольчого батальйону «Айдар». Тоді бійці батальйону стояли у найгарячіших точках Донбасу. Захищали Луганський аеропорт, Щастя, Трьохізбенку тощо.
На запитання, чи не страшно було, каже «страшно». Але за тим ритмом і бажанням захистити країну, допомогти побратимам — ніхто не відчував страху.
— Спочатку, як приїхала, хапалася за все, чим могла допомогти. Потім взялася за постачання необхідного для бійців — від води, шкарпеток, камуфляжу до продуктів. Завжди була там, де найбільше чекали допомоги, за що отримала позивний «Тереза». Тоді, у червні 2014, пам’ятаєте, яка ситуація була? Заїжджали на найвіддаленіші позиції. Снаряди «Градів» свистіли над головою не раз, але в нас не влучали. Навіть невіруючі казали, що мене Бог береже. Він і справді мене беріг. Бо без нього нічого б не вийшло, — каже пані Людмила.
Жінка бачила жахливі бої, страшні обстріли… Але, каже, ще страшнішими були їхні наслідки: розбита техніка, фрагменти амуніції, розкидані по полю, багнюка і… серед того всього — тіла загиблих бійців… яких нерідко доводилося збирати просто по шматочках.
— Я бачила тіла побратимів і, як мати, розуміла, наскільки важливо для рідних поховати загиблого сина, батька, брата. Тому взяла на себе психологічно найважче — вивозити їх з поля бою і доправити додому. Було нас пускали на ту сторону аби зібрати останки наших хлопців, як і їх на цю, аби теж забрали своїх. Траплялося, шукали розкидані шматки тіл, складали їх у мішки, аби відправити на експертизу ДНК, щоб встановити, кому належали. А скільки я відвозила на поховання, передавала рідним, хоронила. Уже всі населені пункти і не пригадаю, у яких довелося побувати. В якийсь момент у мене щезли сльози. Душа боліла, що гинуть найсміливіші, найдобріші, ще зовсім молоді, а сліз не було. Потім мені сказали, то від постійного стресу, — розповідає Людмила Козуб.
Тому, щоб приборкати своє хвилювання і подолати стрес, жінка рятувалася розмовами з побратимами.
— До мене приходили за розрадою, як до матері, і хлопці, і дівчата — і зовсім молоді, і старші вдвічі воїни. Добре слово на війні потрібне не менше, аніж зброя, — переконана Людмила.
Через це у 2017 році вона стала однією з перших жінок — військових капеланів. Закінчила магістратуру Національного університету імені Шевченка. Отримала диплом психолога.
— На громадських засадах два роки капеланом була у Верховній Раді. У новому парламенті вже не знадобилася. Та я ще капелан при Київській міській державній адміністрації. Поєднувала цю діяльність з волонтерством та роботою.
Потім зрозуміла, що вже не можу без армії — пішла служити на контракт у відділ забезпечення авіаційним та електронним обладнанням Повітряних Сил. Там відбулося скорочення, і нині я служу в Командуванні Сил логістики, — каже пані Людмила.
Здолавши всі випробування, виживши на війні і витримавши важкі психологічні навантаження під час пошуку та поховання полеглих побратимів, а ще — розлуку із улюбленою сім’єю, відсутність чоловічої підтримки, пані Людмила врешті отримала свою винагороду — зустріла коханого, з яким поєднала свою долю у шлюбі кілька років тому.
— За стільки років уже й не вірила, що любов існує. Виявилося, що вона є, і до мене прийшла на війні. Ігоря зустріла ще у 2014 році в «Айдарі», але зустрічалися почали значно пізніше. Він віруючий, як і я. За фахом будівельник. Ми зовсім різні. Та нас об’єднує спільне завдання — вибороти для України незалежність, а для наших дітей — перемогу і мирне майбутнє.
Коли Людмила та Ігор повінчалися, у їхній родини з’явилося шестеро дітей та вісім онуків на двох. І хоча більшість їхніх дітей уже нині дорослі, мають власні сім’ї (з Людмилою живе лише наймолодша Даніела), моменти, коли всі вони збираються під одним дахом на свята та вихідні — найщасливіші. Тоді Людмила розуміє, що таке справжнє щастя і справжнє багатство. Вони ті, заради кого вона їздила на війну…
На вінчанні Людмили та Ігоря свідками були: з її боку — співачка Оксана Білозір, з якою знайомі ще парафіянками церкви, з боку чоловіка Ігоря — його побратим.
І хоча нині ані пані Людмила, ані її чоловік вже не їздять більше на Донбас, війна й армія не йдуть з їхнього життя. Вони стежать за новинами з фронту, допомагають нашим воїнам, зустрічаються з побратимами. Людмила продовжує службу у ЗСУ — служить у Командуванні Сил Логістики та має авторитет і повагу серед побратимів та керівництва.
Вітаємо пані Людмилу Козуб та її чоловіка з Днем добровольця та бажаємо їм та всій їхній родині успіхів і щастя!
