Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Про життя талановитого військового діяча, учасника Другої світової Олексія Береста, його боротьбу за правду і порятунок дівчинки ціною власного життя — читайте в АрміяInform.
Народився 9 березня 1921 року в селі Горяйстівка Охтирського району Сумської області в селянській родині. В одинадцять років залишився круглим сиротою. Опіку над дітьми взяли старші сестри. У школі вчився добре, мав хорошу пам’ять, але семи класів так і не закінчив, оскільки весною й восени пропускав заняття, щоб допомагати сестрам на городі. Щороку під час літніх канікул допомагав дорослим у польових роботах, збиранні врожаю. Коли при машинно-тракторній станції в Чупахівці, поблизу рідного села, організували курси трактористів, 16-річний Олексій пішов туди вчитися. Та трудився він трактористом недовго.
Врятував командира від «зозульки»
У жовтні 1939-го пішов добровольцем у Червону армію. Брав участь у боях на Фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу. А вже в грудні група бійців, у якій був і Олексій Берест, на чолі з командиром роти встановлювала зв’язок між командним пунктом і мінометним підрозділом. Розділившись на дві групи, йшли тихо, розмотували кабель і одразу прикривали снігом. Раптом Берест крикнув «Лягай!» і миттю впав на командира, прикриваючи його. Куля прошила шинель Береста, ледве не зачепила плече. Друзі з іншої групи влучним пострілом зняли з дерева ворожого снайпера — «зозульку». Так в особовій справі першою після автобіографії з’явилась копія подяки червоногвардійцю Бересту за врятування життя командира.
Вранці 22 червня 1941 року його та ще кількох зв’язківців викликали в штаб. Там звеліли зібрати речі, і вантажівка швидко помчала їх. На новому місці, куди приїхали ввечері, дізнались — на країну напали нацистські загарбники, а їх, кращих телефоністів, відібрали для забезпечення зв’язку із зенітними батареями, які формували для відсічі ворожих авіанальотів на Ленінград. Того ж дня зенітники вступили в тяжкі бої. Рік потому Береста призначили командиром відділення.
Талановитого військового зарахували в академію одразу на другий курс
Командири помітили організаторські й комісарські здібності Береста. Рекомендували на навчання в Ленінградське військово-політичне училище, яке на той час розташувалось у Шуї. Правда, він не мав для цього загальної середньої освіти, а за всіма іншими вимогами підходив — брав участь у Фінській війні, був чудовим бійцем, мав досвід партійної роботи. Тож зарахували його одразу на другий курс. Заняття йшли прискореними темпами з ранку до вечора. З грудня 1943-го по вересень 1944 року курсанти опанували належну програму.
Після випуску лейтенанта Береста направили на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Призначили заступником з політчастини комбата. Берест з товаришами визволяли Польщу, проривали оборону ворога на Одері, пройшли з боями вулицями Берліна.
«Я щось вас у боях тут не примітив. З такими довгими руками — до церкви. Там, може, й дадуть»
У німецькій столиці кожен дім був опорним пунктом, та для наших військ найважливішим об’єктом став рейхстаг. Для кожної з дев’яти дивізій 3-ї ударної армії, які вели бої в центральній частині Берліна, виготовили прапори для можливого підняття їх над рейхстагом. Яке з’єднання першим його захопить, те й завоює таку високу честь. Прапор за п’ятим номером дістався 150-й стрілецькій дивізії, його передали в перший батальйон, де був замполітом лейтенант Берест.
Після форсування Шпрее батальйон капітана Неустроєва захопив приміщення німецького міністерства внутрішніх справ і гестапо, яке бійці назвали «будинок Гіммлера». Берест переписував килими, картини, статуї, щоб потім передати в музеї. В одному із сейфів знайшли коробку зі швейцарськими годинниками, приготованими для генералів рейху, підлеглі яких візьмуть Кремль у Москві. Берест вирішив вручити їх солдатам, які взяли «будинок Гіммлера». Коли став вручати, простягнув руку незнайомий офіцер, що, як пізніше з’ясувалось, був зі СМЕРШу. Замполіт з притаманною йому простотою мовив: «Я щось вас у боях тут не примітив. З такими довгими руками — до церкви. Там, може, й дадуть». Той під регіт бійців невдоволено пішов.
Прапороносцям доводилось ставати один одному на плечі і вже цим ланцюгом підніматись, щоб міцно закріпили прапор на рейхстазі
Вранці з підвалу захопленого приміщення побачили сірий величезний будинок з колонами. Не одразу зорієнтувались, що це якраз і є той самий рейхстаг. Між ним і «будинком Гіммлера» — велика Королівська площа, розділена навпіл глибокою канавою з водою. Всюди траншеї, окопи, доти. У сусідньому парку Тіргартен — зенітки, гармати й танки. Рейхстаг гітлерівці підготували до кругової оборони. Вікна й двері замуровані цеглою, зяють лише амбразури-бійниці. Тільки-но розвиднілось, почалась артпідготовка. Загриміли гармати, «Катюші», великокаліберні снаряди вищерблювали камінь, але будинок стояв. Батальйон Неустроєва першим кинувся на штурм. Німці відповіли вогнем. Довелося залягти. Разом із батальйоном Неустроєва до рейхстагу увірвались бійці батальйону капітана Давидова. Тріскались і осідали від куль дзеркала, гучно падали кришталеві люстри, розколювались мармурові скульптури, все гриміло від вибухів гранат. Зав’язався жорстокий бій за кожен метр, кімнату, кожен поверх. У вікнах, на колонах, дверях, у залах з’являлось все більше червоних прапорів і прапорців.
Під вечір у рейхстаг приїхав командир дивізії Зінченко. Він наказав комбату негайно організувати встановлення прапора. Той дає доручення замполіту Бересту. Олексій бере з десяток автоматників, сержанта Єгорова і молодшого сержанта Кантарія з прапором — і сходами швидко нагору. На другому поверсі заторохтіли автомати, вибухнуло кілька гранат, і німецьку групу швидко ліквідували. Артилерійськими снарядами сходи в окремих місцях були розбиті. Доводилось ставати один одному на плечі і вже по цьому ланцюгу підійматись прапороносцям вище. На дах вилізли всі троє, міцно закріпили прапор, який враз затріпотів на весняному вітрі.
На переговори з німцями випало йти Бересту
Вранці німці знову ринулись у контратаку, стріляли фаустпатронами. Та вибити наших їм не вдалось. Тоді нацисти запалили меблі в одному із залів. Диміли килими й крісла, дерев’яні панелі стін, підлога. Полум’я швидко охопило частину приміщення. Але бійці його не залишили, загнали німців у підвал. Під кінець дня ворог викинув білий прапор і попросив переговорів. Водночас виставили умову, оскільки в них у підвалі генерал і полковники, делегацію на переговорах мав очолити офіцер не нижче полковника. Зінченко на той час уже від’їхав на командний пункт, у приміщенні за званням вище капітана нікого не було. На переговори випало йти Бересту. Він змив з обличчя сажу й пил, нашвидкуруч підшив білий підкомірець до гімнастерки, вдягнув чиюсь шкіряну куртку, щоб прикрити лейтенантські погони. Капітан Матвєєв дав йому свій новий кашкет з червоною околичкою. За ад’ютанта з Берестом пішов комбат капітан Неустроєв, знявши пропалену місцями куфайку, щоб видно було бойові ордени.
Переговори тривали понад дві години. Німецький представник кілька разів ходив з кимось радитись. Німці тягнули час. Нарешті погодились на капітуляцію. Вранці 2 травня 1945-го німці викинули білий прапор і капітулювали. З підвалу потягнулись групи солдатів і офіцерів. Півтори години бліді, з понуреними обличчями, вони йшли повільно, піднявши догори руки. Їх було понад 1650 осіб, внизу залишилось майже 500 поранених.
Падіння Берліна підтверджував Прапор Перемоги, прострелений у кількох місцях, кулею розколотий держак — то німці намагались його зрізати вогнем. Але не вдалося. Єгоров і Кантарія знову, видершись по металевих ребрах купола, у яких залишились осколки скла, що різали їм руки, перенесли прапор на вершину рейхстагу і встановили його там. Рейхстаг цього дня став місцем паломництва. Усім хотілось подивитися на нього, розписатись на його стінах. Червоних прапорів з’явилось по всьому приміщенню ще більше. Приїхали кореспонденти і фоторепортери. Прапор Перемоги встановлювали пізно ввечері, а всі фотознімки знаменитих воєнкорів Халдея, Шагіна, Шейніна, Морозова, Тьоміна, що заполонили газети, зроблені за світла цього дня. Потім для тих, хто позував, вони були приводом вимагати для себе нагороди за встановлення Прапора Перемоги. Серед них не було Олексія Береста…
Своє кохання зустрів у військовому госпіталі
Він виконував нове завдання командування: супроводжував ешелон з репатрійованими — визволеними з німецьких концтаборів радянськими воїнами й тими, кого вивезли в рейх. Тоді він отримав кілька днів відпустки для відвідин рідного села. На Білоруський вокзал у Москві ешелон прибув на запасну колію пізно ввечері. Передавши людей, Олексій одразу відправився у свою Горяйстівку. Вже майже біля Харкова захворів на тиф. Пасажири покликали провідника. На наступній станції Береста зняли з поїзда і відправили у найближчий військовий госпіталь у Ростові-на-Дону. Тут зустрів симпатичну медсестру Люду Євсєєву, одружився і з нею повернувся в Німеччину.
Береста звинуватили «у поганій виховній роботі в батальйоні»
Дослужував Берест у Чорноморському флоті. Офіцери в чорних пілотках не дуже шанували представників сухопутних військ, але Береста любили. На грудях у нього сяяв орден Червоного Прапора за штурм рейхстагу і взяття в ньому фашистів у полон, а поруч — ордени Червоної Зірки й Вітчизняної війни першого ступеня, медалі.
На початку травня 1946-го вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні — капітану Давидову, сержанту Єгорову, молодшому сержанту Кантарії, капітану Неустроєву, старшому лейтенанту Самсонову. Прізвища О. Береста там не було. Можливо, той випадок з офіцером СМЕРШу щодо годинника відіграв свою роль, а може, перепис цінностей у «будинку Гіммлера», які перекочували не в музеї, а на дачу одного з маршалів. А можливо, інцидент, коли в запалі наступу бійці, не розібравшись, яке приміщення штурмують, гранатою зірвали двері, постріляли, а виявилось, що то було посольство однієї з нейтральних держав, яка одразу подала ноту. Береста звинуватили «у поганій виховній роботі в батальйоні». Відстоювати його добре ім’я не було кому: Жуков вже перебував в опалі, генерал-лейтенант Телєгін теж під слідством у справі Жукова, Неустроєв надовго запив. Він лише через багато років розповів Бересту про зустріч із колишнім членом Воєнради фронту Телєгіним, який запевняв, що у всьому винен Жуков. Мовляв, маршал, прочитавши представлення до звання Героя, сказав: «Ще один політпрацівник» і власноручно викреслив Береста зі списку.
Берест добивався не звання, він хотів, щоб правда взяла гору. Про помилування просити не став
Олексій Прокопович почав писати в різні інстанції. Майже всі звернення залишались без відповідей. Берест добивався не звання, він хотів, щоб правда про підняття Прапора Перемоги взяла гору. А поки що її знали лише моряки, що служили з ним. Демобілізованого Береста офіцери й матроси проводжали аж на вокзал, шкодували, що розлучаються, бо ж багато з них, дорослих людей, його називали «Батею». Берести поїхали на батьківщину Людмили Федорівни, у передмістя Ростова-на-Дону — село Покровське Некліновського району.
Олексій Прокопович став працювати завідувачем райвідділом кінофікації. Якось у січні 1953-го з перевіркою прийшов ревізор, сказав, що в залі на кіносеансі людей більше, ніж продано квитків. Виявилось, що й справді так, касирка і бухгалтер допустили понад 5,5 тисячі втрат. Відкрили кримінальну справу. У протоколі опису майна під час арешту під надрукованим заголовком «Назва і опис предметів» олівцем слідчого записано: «Немає нічого» — а звинувачували ж у привласненні грошей! 14 квітня 1953 року вироком суду Береста позбавлено волі на 10 років і відправлено на лісоповал у пермські табори. На основі амністії від 27 березня цього ж року строк скорочено вдвічі. Він не став просити про помилування.
Судимий, він лишився свого минулого
Після повернення додому Берест влаштувався на роботу в ливарний цех гіганта комбайнобудування — завод «Ростсільмаш». Отримав квартиру у будинку, на спорудженні якого багато і важко разом із робітниками підприємства працювала вся сім’я. Олексій Берест розумів, що як судимий, лишився всього минулого, але, звертаючись до високих військових керівників, просить, вимагає встановити історичну справедливість. Одного разу відправив листа навіть Хрущову. Описав все, як було насправді: як із боєм підіймались на дах, як укріплювали прапор, як ходив до німців на переговори. У листопаді 1961 року ЦК КПРС вирішив зібрати в Інституті історії марксизму-ленінізму закриту нараду з цього питання, куди викликали й Береста.
Усіх запросили на Стару площу в кабінет Суслова. Там був начальник Головного політичного управління армії маршал Голіков, генерал-полковник Переверткін, колишній командир 150-ї дивізії Шатилов та ще багато інших військових і цивільних. Виступив Переверткін, сказав, що із 34 відзначених званням Героя, майже половина припадає на 150-ту дивізію. І нікого з нагородами не обійшли. Шатилов підтвердив теж. Берест сподівався на Неустроєва, бо той найбільше знав про все. Але він мовчав, ховаючи погляд, дивився у стіл, а коли говорив, то повторював уже сказане. Врешті, вирішили нічого не змінювати, залишити як було.
Після закритої наради в інституті, де виступив і Берест, все-таки в п’ятому томі шеститомної «Історії Великої Вітчизняної війни» з’явились більш-менш правдиві рядки: «У ніч на 1 травня за наказом командира 756-го полку полковника Ф. Зінченка були вжиті заходи зі встановлення на будинку рейхстагу Прапора, врученого полку Військовою Радою 3-ї ударної армії. Виконання цього завдання покладено на групу бійців, яку очолив лейтенант О. Берест. Рано-вранці 1 травня на скульптурній групі, що вінчає фронтон будинку, вже майорів Прапор Перемоги: його встановили розвідники — сержанти М. Єгоров і М. Кантарія».
Загинув, рятуючи дівчинку
3 листопада 1970 року о сьомій вечора Олексій Берест вів п’ятирічного внука Альошу з дитсадка. Переходили залізничне полотно біля платформи «Сільмаш». Попереду йшла жінка з маленькою дівчинкою. У цей момент під’їхала електричка. Великий натовп кинувся до неї. Хтось штовхнув дівча на рейки. Тоді ж паралельній лінії мчав поїзд. Олексій Прокопович кинувся рятувати дівчинку. Її вихопив з рейок, а сам вискочити не встиг. Поїздом його викинуло на платформу навпроти. 4 листопада 1970 року о четвертій ранку Олексій Прокопович Берест помер.
Похований на кладовищі селища Олександрівка на околиці міста Ростов-на-Дону.
Указом Президента України Віктора Ющенка № 753/2005 від 6 травня 2005-го за бойову відвагу, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом, уродженцю села Горяйстівка Охтирського району Сумської області Олексію Прокоповичу Бересту посмертно надано звання Герой України з відзначенням орденом «Золота Зірка».
