А відтак — і наближення українського військового взуття до стандартів НАТО. АрміяInform запитала в Центрального управління розвитку матеріального забезпечення Міноборони України…
Марина Гончарова дитинство провела на Одещині. Так сталося, що батька їй замінив старший брат Андрій. Для неї він став прикладом і надійною опорою у житті. Пізніше він закінчив навчання у виші, отримав офіцерське звання і продовжив службу поблизу Одеси. У 2015-му відряджений до району проведення АТО, де брав участь у захисті Донецького аеропорту.
– Я в усьому брала приклад з брата, для мене він – справжній авторитет і взірець мужності. І от коли Андрій став офіцером і поїхав на війну, я теж замислилася про військову кар’єру, − розповідає Марина. – Брат постійно відмовляв, радив обрати цивільний фах. Він за мене хвилювався і не хотів, аби я ризикувала. Я ж хотіла довести, що можу нарівні з чоловіками захищати рідну землю.
Сильний характер і цілеспрямованість жінки визначили її майбутню професію. У 2018 році Марина підписала контракт, закінчила навчальний центр у Василькові й розпочала службу в одній з військових частин. Від початку служби намагалася потрапити в списки на відправку в ООС. Однак командування не хотіло відправляти її на Донбас. Місяць вона оббивала пороги кабінетів командирів різних ланок і таки досягла свого. Її рапорт на добровільне відрядження в район проведення бойових дій схвалили.
– На початку 2019-го мене відрядили на Донеччину – прикомандирували до десантно-штурмової роти. Пам’ятаю, як вже в поїзді набралася сміливості й подзвонила брату, аби сповістити цю новину. Він, м’яко кажучи, був шокований. Було ніяково, що все тримала в таємниці до останнього моменту, але тільки так могла уберегтися від його відмов, − усміхається Марина.
В ООС підрозділ Марини Гончарової зайняв оборонні рубежі біля Гранітного, що неподалік Волновахи. За розподілом дівчина прийняла посаду помічника кулеметника. Вона тоді й не здогадувалась, що цей кулеметний розрахунок стане для неї доленосним.
Перші 4 місяці Марина виконувала обов’язки на одному з ВОПів у безпосередній близькості від противника. На самісінькому передку і зародилося велике кохання, яке поєднало двох людей у щасливу сім’ю.
– Ми пізно вночі прибули в розташування частини. Нам одразу видали зброю, яку слід було обов’язково почистити, а я тоді вже з ніг валилася від утоми. До мене підійшов Сергій – кулеметник мого розрахунку. І чемно запропонував допомогу, порадивши йти відпочивати з дороги. Тоді й відбулося наше перше знайомство й з того часу ми нерозлучні, − говорить Марина. – Увесь термін відрядження разом заступали на бойове чергування на опорнику, спілкувалися, ділилися враженнями від служби. Він в усьому допомагав і підтримував мене. Сергій – надійний та чуйний, з такою людиною і на першій лінії оборони не страшно. Непомітно дружба переросла у почуття. Ніколи раніше не подумала б, що зустріну справжнє кохання на передовій. Під час одного з чергувань на ВОПі Сергій мені освідчився. Вирішили дочекатися ротації і одружитися вдома. Через 8 місяців повернулися з ООС і відгуляли весілля. Ось так, поїхала на війну і зустріла своє кохання та сенс життя.
Невдовзі молодята поїхали в Харків і успішно склали вступні іспити до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Наразі Марина та Сергій навчаються на першому курсі, опановують специфіку радіотехнічних військ. У вільний від навчання час виховують двох діточок. Щаслива сім’я Гончарових планує успішно закінчити навчання і отримати лейтенантські погони.
