«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Психологічний етюд
Буйночубий кранівник Льоха Сивий уподобав Надю Умницю —курсантку військового вишу. І уподобав не без взаємності.
А викресалась між ними та природня взаємна симпатія зненацька, як це часто-густо буває серед людей їхнього віку…
Якось перекинули Льохину будівельну бригаду на новий об’єкт — зводити черговий житловий хмарочос на кручах Дніпра. Видряпався тоді Льоха, як зараз пам’ятає, у башту щойно змонтованого на новому майданчику будівельного крана без будь-яких на те пересторог і очікувань. З небесної висоти кинув для годдя молодецьким оком на закуту в камінь панораму міста — і вже готовий був перевести орлиний погляд на робочі важелі та пульт із приладами, як впав йому в око там, унизу, просторий, наче вертолітний майданчик,сірий клапоть асфальту, акуратно помережений білою фарбою…
Придивився уважніше… І сумнів, як рукою зняло — перед ним розпросторився звичайний військовий плац. Подібний тому, на якому і він не так давно відкаблучував свою строкову службу. Але тут ситуація була докорінно протилежною… Плац — хоч і був плацом,та на ньому були — самі дівчата!..
Усі — стрункотілі, у військовій формі, і, як одна, — під барабанний дріб в один каблучок марширують та з чарівних очей довкруги бісиками стріляють…
Принаймні, так увижалося Льосі… Коли він, як заворожений, дивився на той подарований долею «парад амазонок», як назвав він про себе те ранкове шикування незвичних курсантів.
…Якось, під час свого планового сеансу-пантрування за курсантським життя-буттям, метке Льохине око, озброєне для такого діла ще й придбаним у одного відставника біноклем, вихопило із шеренги миловиде дівоче обличчя… І найбільше причарував на ньому Льоху кучерик шовкового смолянистого волосся, що побіля скроні грайливо вибився з-під зеленого беретика…
З тієї рокової секунди Льоха Сивий геть втратив спокій, якщо не голову… І на всіх вітрилах «поплив» у світ солодких юнацьких мрій…
Робочий день розпочинався і закінчувався для нього тепер виключно з військового плацу, на якому він мав за щастя двічі на день милувати поглядом свою обраницю… Ні про яку роботу, звісно, вже більше не думав…
Стріла його будівельного крана переважно працювала в режимі божевільного автопілота, з якого чиясь романтична рука поцупила плату управління…Так, замість чергового піддона з розчином, стріла несла під собою будівельні блоки й цеглу, замість бетонної панелі примушувала, під лайку, приймати металеві прути та балки, а замість клею й різних будівельних сумішей подавала — двері…
Та отямився Льоха тільки тоді, та й то тимчасово, коли на дах виконробівського «Ланоса», що звично стояв неподалік в’їзду до будмайданчика, його кран опустив контейнер з італійською сантехнікою…
Галасу тоді зчинили на кілька кварталів… Навіть його Надійка, з якою вони вже на той час встигли добре зазнайомитись,зі сміхом на вустах розповідала: що в них у виші той рейвах сприйняли за цілком неучбову повітряну тривогу…
За подібний вчинок Льосі тоді добре перепало на горіхи, доходило до серйозних оргвисновків та й статті, і не тільки в трудовому кодексі. Та керівництво, зваживши на тотальний дефіцит кваліфікованих робочих рук, за якийсь час усе ж відтануло й відіграло ситуацію назад. Та й трудовий колектив своє вагоме слово докинув на захист:
— Ви що, не бачите, що Льоха наш Сивий через ту воєнну любов геть на голову причмелився… Швидше б уже вони з тією сержанткою весілля зіграли… А то нашому хмарочосові більше п’яти поверхів ніколи не бачити…
…А Льоха тим часом, звиклий прискалювати навіть не на сонці своє ліве око, усе міркував і гадав про обраницю та їхнє майбутнє спільне життя… Чим більше вони зустрічались, чим більше знайомились, тим хитруватий на вдачу Льоха переконувався, що Надійка — то його доля навік.
Ну все, ну буквально все подобалося йому в цій розумній та красивій дівчині… І те, що вчиться у престижному військовому виші, і що фах у неї на сучаний день неабиякий… З нею, Льоха одразу смиконув, не те що в армії,а й на цивілці ніколи не пропадеш… Оскільки комп’ютерні технології — це вам не гарматою по горобцях гупати…
А тут ще й хлопці з бригади своїми вічними розмовами про жіноцтво додали Льосі певності в його виборі:
— Да, Льохо, пощастило тобі… з курсанткою амури закрутити! Це тобі не якась там розніжена мамина фіфа… Що верхню губу парафіном для краси накачає і ходить уся, як чорт, з голови до п’ят помадою, мов солідолом, намащена… А ти — знай, телепню: що вона, крім нічних клубів і ресторанів, більше нічого й не бачила… Армія, брат, вона з будь-кого достойну людину зробить…
Та, власне, Льоха і сам усе добре розумів… Що його Надійка — відмінниця, спортсменка-розрядниця й окраса факультету, ні в який далекий гарнізон не поїде… Місце її майбутньої служби — не менше, ніж пристолична військова частина… А звідси і всі до її професійного хисту — привілеї… Навіть якщо і поживуть з нею рік-другий в офіцерському гуртожитку, то — не біда! Це — все одно не по орендованих кутках, як оце він, тинятися… Зрештою, за Надійчиної офіцерської платні й на власну квартиру назбирати з часом можна. Ну, якщо не собі одразу, то діткам уже своїм — обов’язково…
А нащадків Льоха двійко намірявся мати. Дівчинку, щоб обов’язково на Надю була схожа, та синка — щоб неодмінно в тата пішов…
Ту Надійчину любов до дітлахів Льоха ще за першого побачення зауважив. Як пригощав супутницю морозивом, то вона, щедра душа, ще й двом малюкам,що позад них у черзі мило щебетали,від себе по порції додала.
Ні, з Надійкою своєю Льоха точно вже в житті не загубиться. Бо в одній спільній компанії, де була душею, вона на ура продемонструвала всім неабиякі кулінарні здібності, а в іншій — ще й майстерність кравчині…Подруга по вишу, кажуть, тільки показала їй в журналі мод фасон нової сукні, а Надійка за тиждень і собі, і подрузі ту обнову викроїла і пошила… І де вона тільки ту швейну машинку в інституті знайшла?!
Словом, за рік знайомства прикипів серцем Льоха до Надійки так, що готовий був, як кажуть, хоч зараз шапкою об землю й узяти з нею законний шлюб. Якби не доскіпав його до печінок один сумнів.
…Просто якось поїхали Льоха із Надею, що була в недільному звільненні, провідати її батьків у приміське село…
Приїхали!
Усе йшло, як і має за таких випадків йти… Познайомився потенційний зять ближче із майбутнім тестем і тещею, обговорили деякі деталі… А там, небавом, час та розмова вже і до столу наближається. От і загадала мати Надійці, щоб та сімейний обід швиденько зготувала…
Ну, а Надійка — було б дивно, як би враз сонною мухою тоді виявилась… Вибігла з хати на подвір’я, зловила сивого гусака по кличці Гришка. Та так управно й безкомпромісно заломила тій свійській птиці крила, що… Що цей трагічний епізод закарбувався у Льохи Сивого навічно в пам’яті. Отоді, власне, і почали доймати його всілякі сумніви-вагання.
І не безпідставно!..
Бо сімейне життя, як відомо, це не лише поцілунки під вербами й шепотіння над ставком. У ньому всілякого буває. І чвари, і непорозуміння між подружинами… От, скажімо, затримається десь Льоха з друзями після роботи. Кухлик пивця перекине чи ще там щось… А рука, бач, яка в Надійки — тверда, мов криця! І не визнає ніяких контраргументів!.. Словом, воєнна! Як щось не по її — особливо панькатись не буде. У такої дружини й гелготнути не встигнеш… Крила, як тому Гришці, враз заламає… І рапорт на ім’я командира частини про насильство в сім’ї з жіночого боку навіть подати не встигнеш!..
«А яке ж чоловікові життя без крил?!.» — філософськи мудрував Льоха Сивий і вирішив сватів поки до Надійки Умниці на якийсь час притримати.
Від гріха подалі!..
Юрій ІЩЕНКО
