Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Про бої, ворожу кулю «на згадку», болючі втрати, світлини, які кіборг на позивний «Багдад» робив під снайперським прицілом, у розмові з кореспонденткою АрміяІnform.
«Кіборг» Руслан Боровик мужньо обороняв Донецький аеропорт у 2014–2015 роках. Гранатомет і об’єктив улюбленої фотокамери супроводжували його протягом ледь не всіх днів війни…
«Не хвилюйся, друже, для тебе війни ще вистачить…»
— Руслане, розкажіть про свій військовий шлях. З чого почалась Ваша війна на Сході?
— Спочатку була строкова служба, згодом контрактна, під час якої я двічі брав участь у бойових діях в Іраку у 2004–2005 роках. Після звільнення з військової служби дванадцять років працював у банку інкасатором.
Під час подій Майдану щовечора я був у центрі столиці разом із українцями. Багато фотографував, допомагав і матеріально, і фізично.
Після окупації Криму ми з товаришем по Іраку дуже хотіли потрапити на Схід. Вже перша хвиля минула, а мені все відмовляли у військкоматі, мовляв, не потрібен поки що. Згодом третя хвиля мобілізації почалася, а відповіді так і не було. Якось увечері в неробочий день пролунав довгоочікуваний дзвінок, за яким я й прибув до військкомату. Потрапив до десантників у 90-й батальйон на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади (нині ДШВ).
Знаєте, у тих подіях, хаосі мені здавалося, що війна скінчиться без моєї участі. Стільки часу згаяв на оббиття порогів військкоматів, очікування, хоча і був здоровим фізично, і бойовий досвід мав. Мені весь час здавалося, що я не встигну допомогти. На житомирському полігоні я зустрів знайомого полковника, служили разом в Іраку. Запитав, що чутно зі Сходу, які прогнози, що буде далі. Він відповів просто: «Не хвилюйся, друже, для тебе війни ще вистачить».
— Розкажіть про перші дні на війні.
— Спочатку ми прибули до Костянтинівки. У будівлі психлікарні, яку тільки-но десантники 95-ки звільнили від «кадирівців», наше відділення розмістили у двох кімнатках: «ординаторській» і «сестринській». Налагодили електрику, викопали капаніри під БТРи. Облаштувались, обкопались і чекали… Що ж далі? Костянтинівка — мирне місто, а час іде… Уже наприкінці листопада вирушили в Піски. А потім все далі й далі…
Десь 29–30 листопада через активні дії з другої спроби вирушили до летовища. Завантажувалися на техніку 95-ки. Пам’ятаю, як знайшли паркет із червоного дерева «регіоналів». Ним обкладали барикаду на машинах, щоб не прострелили наші цистерни. Згодом він нам знадобився для буржуйок.
О пів на 4-ту ранку білосніжний сніг вкрив землю Донбасу, холод окутав з ніг до голови. Увесь наш шлях накривало пострілами з мінометів, перехресним вогнем з кулеметів та стрілецької зброї.
Ще з Іраку пам’ятаю, коли водій БТР вижимає максимальну швидкість, то чути тільки свист двигуна і гул. Коли ще ближче дісталися терміналу, раптом роздався сильний вибух, виник спалах. Ударною хвилею насип снігу по броні я відчув на собі. Через відкритий люк бойової машини сніг потрапив прямо під мій комір.
30 листопада рано-вранці ми зайшли в ДАП. Пробились. Потрапили під обстріли з протитанкових керованих ракет. Вдалося на швидкості проскочити на БТРах до єдиного місця у терміналі, де можна було висадитися.
— Ваш підрозділ зайняв позиції нового терміналу?
— Так, на старому були бійці з 93-ї та 79-ї бригад, а також 74-го окремого розвідбату — загалом десь 30 людей. Згодом ми допомагали хлопцям вийти з терміналу.
Тільки-но ми приїхали, потрібно було швиденько зробити висадку і з речами дістатися терміналу. Висадка, евакуація були можливими лише в одному місці — між першим і другим посадковим рукавом на відкритій місцевості.
Тоді дві години була тиша, а потім почалися бої — працювала важка артилерія, «Гради», танки. Автоматні, кулеметні черги, дим, вибухи не припинялися.
У приміщенні, де були всі наші, простору було мало. Де є вільне місце — воно твоє. Так звана кімната відпочинку. Де могли, то деколи щось їли. На той же стіл могли покласти й пораненого бійця.
Пам’ятаю, мені дуже хотілося пити. Спрага виснажувала. Уперше, десь на день третій, я подзьобав замерзлої тушонки з галетою… Гризли лід, але від нього пити хотілося ще більше…
Барикади із сухпаїв, замовлення піци і фото під прицілом
— На відміну від старого терміналу, новий був малопридатним для оборони через конструкції з легких матеріалів. Якщо ж у старому терміналі переважно була цегла, у новому бетонними були лише опори, на яких власне і трималися металоконструкції.
Словом, можливості завезти мішки з піском для барикад і укріплень не було. Але вихід ми все ж таки знайшли. Бійці робили барикади із меблів, дощок, навіть пилосмоків, якими не так давно робили прибирання нового терміналу. Звичайно, після вибухів такий «хендмейд» все ж зносило.
Одного разу ми вирішили замовити собі піцу. Набрали з мобільного номер телефону піцерії, який знайшли на одній із рекламних листівок. На три тисячі замовили смаколиків, а коли діло дійшло до адреси — «Міжнародний аеропорт “Донецьк” імені Сергія Прокоф’єва» — у відоповідь від оператора почули: «О нет, мы туда не поедем, потому что у вас стреляют».
— Як допомагали побратимам виходити зі старого терміналу? Як довго Ви пробули на летовищі?
— Точилися інтенсивні бої, хлопці як морально, так і фізично були виснажені. Неушкоджених було десь 5–6, інші — або «трьохсоті», або «двохсоті».
Ми організували евакуацію й вогневу підтримку. Знову таки, на відкритій місцевості. Увечері старий термінал вже зайняли «кадирівці». Оголосили «перемир’я». Певно, щоб провести евакуацію поранених і полеглих. Коли наші БТРи відступали із евакуйованими, пам’ятаю, як у темряві в бік машин пішли трасові черги, а кулеметник гатив у відповідь по окупантах. Знаєте, той епізод тоді мені нагадував кадр із фільму «Зоряні війни»…
Добре пам’ятаю, коли прибули підрозділи регулярних військ РФ. Вже у зайнятому сепаратистами старому терміналі не вщухав бій. Пізніше ми дізнались про те, що прибули «русаки» — спецназ РФ — «Вимпел» і «Світязь». Чи їх щось не влаштувало, чи посварилися, чи просто вирішили перебити своїх поплічників. Не знаю…
Але тактика боїв змінилася. Вони ходили в однакових одностроях із розпізнавальними знаками, грамотно вели вогонь і зайвий раз рухів не робили. Обережно гатили. Проте їхній спецназ у ДАПі зазнав великих втрат.
— Що найбільше Вас вразило на війні?
— Пам’ятаю хлопчину, який почав істерично кричати, він бився в істериці. Його ніхто не міг заспокоїти, доводилося навіть силою його вгамовувати. Уявіть, який у нього був психічний стан — усе це пережити, витримати, постійні вибухи, обстріли, втрати. Було дуже складно… Згодом побачив хлопчину, у якого рука на плечі висіла відірвана. Я йому запропонував допомогу, а той відповів: «та все нормально». Больовий шок і знеболювальні зробили свою роботу.
«“Кіборг” не той, хто там був, чув і бачив. “Кіборг” — той, хто поїхав туди воювати вдруге»
— Як Ви дістали поранення?
— Якщо через «перемир’я» наші захисники просто вели спостережні дії, краще облаштовувались, то ворог у той час нарощував техніку, і кількісно підтягував своїх поплічників. На той час диспетчерська вежа вже була знищена, тож окупант почав активніше гатити по новому терміналу.
Євген Мойсюк, який тоді був комбригом 81-ї аеромобільної бригади, зібрав команду побратимів на виведення з оточення бійців з вежі.
Ми отримали чітке завдання: після потужного артбомбардування позицій противника (монастиря і церкви) ми маємо зачистити територію і на ній закріпитися. Окрім цього, відтягнути на себе силу противника з терміналу й тим самим дати максимально безпечно потрапити іншим підрозділам на допомогу деблокування нового терміналу і, відповідно, посилити позиції, які ще залишилися. Мали вивести поранених, загиблих і далі тримати оборону.
На мою думку, можливо, наша розвідка несвоєчасно доповідала про перебіг подій у тому районі. Адже, знову таки, події розвивалися настільки швидко, що всі подальші штурми й операції були малоефективними.
Нас «привітно зустріли» окупанти. Вони перехопили наші переговори. Ворог знав про наші плани. Не буду стверджувати, що про всі, але частину все ж таки знав. Тож нас зустріли з усіх трьох боків.
З чотирьох БМП працювала лише одна, тому нам довелося відступити. У нас ще й був важкий поранений.
Близько 5–6 людей залишилось у полі. Ми відстрілювалися, коли сипали міномети, падали, вставали й знову йшли вперед у бік лісопосадки. Тоді вперед висунувся комбриг і забрав пораненого на БМП, а мені довелося лізти на бойову машину, адже вільного місця всередині не було. Кулеметна черга пройшлася в ту саму мить посадки на бойову машину… Я відчув, як щось у стегні почало пекти. Куля «прошила» ногу і не вийшла. Пам’ятаю тієї миті мені ще допоміг Ігор Броневицький. Бачились ми тоді з ним востаннє…
Після лікування кулю 7,62 я залишив собі на згадку. Тоді ж зазнав і контузії. Тепер маю проблеми зі слухом.
Ми відійшли назад. Я був одним із останніх, хто залишав те місце…
Nikon 7000 Руслана Боровика — справжній «учасник бойових дій»
— Я так розумію, Ви завжди були зі своєю фотокамерою. Як вдавалося робити знімки під обстрілами і як на це реагували побратими?
— О, так. Я вам більше скажу, я дуже люблю малювати. В Іраку в дорозі замальовувати пейзажі та ті краєвиди було досить важко. Але такі фрагменти так хотілося залишити собі на згадку. Тому фотокамера в цих випадках — зручний предмет. Ще з тих часів знав, що знімки будуть просити побратими. Тож і фотографував: і в Костянтинівці, і в ДАПі, і в госпіталі…
Зроблю постріл, заховаюсь, обережно зроблю знімок знов і назад, коли — пряме влучення у те місце, де мав стояти я. Зрозумів, по мені працюють снайпери.
Перед маршами, під час висадки, перед і після боїв, у рейдах, будь-коли я намагався зробити кадри. Гарна природа, сніг, захід і схід сонця, емоції хлопців, усе це я лишив собі…
— Після повернення і реабілітації були виставки фоторобіт?
— Так, були та є. І волонтери в цьому сприяли, надихали, ідеї підкидали. Пропонували навіть аукціон провести, виставити на торги мій побитий війною і Майданом фотоапарат. Проте я від такої ідеї відмовився. Це моя особиста річ зі спогадами, він для мене дуже цінний.
Фотографування для мене як спосіб релаксації. У кожного він був свій на війні. Навіть у госпіталі в палаті фотографував хлопців. Якусь травинку, деревце, кущик, сонце — вже набагато легше відчував себе і заспокоювався швидше.
Багато з ким із героїв наших матеріалів Руслан Боровик знайомий особисто. Багато з ким разом воювали, гризли разом лід, грілися біля однієї буржуйки, накривалися будівельною плівкою в морози. На унікальних знімках Руслана Ви можете впізнати цих мужніх чоловіків, яких згодом наречуть «кіборгами», когось при житті, когось — посмертно.
Звичайно, що емоції, фрагменти й ці трагічні миті неможливо передати та описати, боляче згадати. Утім, скільки живемо ми з вами — стільки й житимуть наші герої і захисники.
Наразі гранатометник, кіборг, ветеран і фотограф Руслан Боровик працює у «Київському міському центрі допомоги ветеранам АТО» при КМДА. Активно займається спортом і покращує спортивну реабілітацію військових і ветеранів. Бере активну участь у міжнародних спортивних змаганнях.
Наш герой продовжує фотографувати. Має прекрасну родину і двох доньок.
— Якщо після повернення з війни відчуваєте, що складно сприймати світ без вибухів, пострілів і війни — пересильте себе. Знайдіть і займіть свою нішу, чим ви б змогли займатися залюбки. Зустрічайтесь із побратимами і підтримуйте один одного. А якщо у вас ще немає родини й діток — слід задуматися. Це і є щастя! — додав наостанок Руслан.
Фото з архіву Руслана Боровика
