ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Історична тяглість української державності очевидна та цілком відповідає європейському контексту – Борис Черкас

15 Лютого 2021, 16:24
Історична тяглість української державності очевидна та цілком відповідає європейському контексту – Борис Черкас

На запитання: «Яку державу ми мали у давню епоху?», пересічний українець відповість: «Київську Русь». А що далі? Пустка аж до Української Держави Богдана Хмельницького? «Ні!», – заперечує доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Борис Черкас та жорстко аргументує свою позицію. Про те, які українські князівства існували в так звані темні віки ХІV-ХVІ ст., яку роль вони та їхні війська відігравали на європейському театрі, звідки взялися запорозькі козаки та про інші цікавинки, читайте в інтерв’ю, яке історик люб’язно погодився дати кореспонденту АрміяInform.

Історична тяглість української державності очевидна й цілком відповідає європейському контексту. Підручники з історії, якими послуговувалися старші покоління, створювали під матрицю російського імперського міфу. Українцям слід по краплині вичавлювати його зі своєї свідомості.

– Пане Борисе, пропоную розпочати бесіду з аналізу ситуації, яка склалася на наших землях після зруйнування Києва татаро-монголами у 1240 році.

– Так, удар нападників був дійсно сильним. Завойовники знищили багато міст, зокрема й великокняжий Київ. Особливо багато втрат серед населення було там, де захищали своє зі зброєю в руках. Але коли бойові дії припинились, люди швидко повертались до своїх міст і намагались їх відновити. Попри все, Чернігівське та Київське князівства збереглися, хоч і потрапили під владу Монгольської імперії (а після її розпаду – Золотої Орди). Старший правитель на Русі по гілці Мономаха (від Мстислава Великого) – Данило Романович (до речі, він ніколи не був Галицьким, бо походив з Волині) зміг утримати під своєю владою Галичину, Волинь та частину Поділля. А коли у 1253 році прийняв титул короля, відповідно його держава із князівства перетворилася у королівство. Факт постання Руського королівства підтверджено багатьма джерелами, і закордонними зокрема. Водночас він та його нащадки продовжували себе вважати правителями всієї Русі та Києва і неодноразово намагалися повернути місто та навколишні землі під свою владу.

– Однак у ХІV столітті ми бачимо вже дещо інші реалії…

– Так династія Рюриковичів у Руському королівстві вигасає і внаслідок боротьби між Польщею та Великим князівством литовським (ВКЛ) Галичина, яка зберегла за собою статус та назву «Руське королівство», потрапляє під владу польського монарха (до речі, не в складі, а, говорячи сучасною мовою, саме як окремий політичний суб’єкт). Волинське, Київське, Чернігівське і Подільське князівства зі своїми володарями входять в політичний світ ВКЛ. Зверніть увагу, я не говорю, що ці князівства саме ввійшли до складу Литовської держави. Це часи середньовіччя з їхніми специфічними відносинами в політикумі. Однак, не забуваймо, що це епоха феодальних відносин. У ті часи базовим в європейському світі була модель сюзерен-васал. Згадаємо історію Франції, де був король, а окремо існували ще король наваррський, герцоги бургундський, аквітанський та інші. Чи візьмемо приклад Англії, король якої водночас був ще й герцогом Нормандським і через це мав васальну залежність від французького короля. Всі комусь підпорядковувались, від когось залежали…

– І ось, яку бачимо картину? Наша державність продовжує існувати?

– Пройдемося по пунктах. Давайте зі Сходу на Захід. На Сіверщині існують кілька великих князівств, а саме Чернігівське, Новгород-Сіверське та Стародубське князівства. В центрі України – Подільське князівство та Київське і Волинське, які мають статус «Великих князівств». А на заході – Руське королівство. На чолі всіх вказаних князівств стоять певні володарі.

– Хто ж ці князі, адже попередня династія, як ви зазначили, «вигасла»?

– У нас відбулася цікава ситуація, типова для Європи: одна династія припинила існування, на її місце прийшла інша. Свого часу династія Рюриковичів поширила свою владу і таким чином об’єднала всіх цих літописних полян, деревлян, сіверян, дулібів, білих хорватів, уличів, тиверців тощо. Це і є початком тієї держави, яку ми знаємо як Русь, Київська Русь. Русь-Україна… Слід зрозуміти, в ту ж епоху подібні процеси відбувалися у всій Європі. Так, на теренах сучасної Франції народи «склеювали» династії Меровінгів, а потім Каролінгів і в решті Капетингів. Чи драматичні події в Англії, де Нормандська династія жорсткою рукою формувала єдине королівство. А потім її змінили Плантагенети, Ланкастери і Йорки. На першу половину XIV ст. на землях Руси-України фактично не залишалось через різні причини представників головних «домів» Рюриковичів, або вони значно втратили свій статус. Цей династичний вакуум одразу заповнений іншою династією Гедиміновичів. Спочатку її представники посіли Волинь, а потім доволі швидко всі інші князівства. А в 1386 р. один з Гедиміновичів – Ягайло Ольгердович, який через матір був прямим нащадком короля Данила, навіть став королем Польщі. І саме від нього пішла гілка так званих Ягеллонів. По інших наших князівствах отаборилися Коріатовичі та Ольгердовичі. З часом вони ще більше подробилися на Любартовичів. Корибутовичів та Володимировичів. Усе це були рідні, звідні та двоюрідні брати та племінники. Бачите, яка родова павутина. Я навмисно деталізую цю картину, аби було зрозуміло, що це типовий процес для всього Європейського світу. А що ж тоді Велике князівство Литовське? Всі ці князі визнавали над собою владу головного правителя – великого князя литовського. Відповідно й головним містом, куди так чи інакше сходилися всі ниті політичних відносин, на ті часи був Вільнюс. У зовнішній політиці всі згадані князі виступали спільно. Тому на наших кордонах бачимо вояків з литовських і білоруських теренів, а на півночі  відповідно – українські полки. Періодично світ Гедиміновичів занурювався у вир внутрішніх усобиць і війн. І тут наші князівства теж виступали на боці того чи іншого претендента на головний престол. Волинський князь Любарт зі своєю дружиною допомагає Кейстуту під Троками. Пізніше вже новгород-сіверський Корибут повертає Ягайлу Вільнюс. Цікаво, що ці усобиці змушували деяких князів покидати рідні землі й шукати долю в інших державах. Згадаймо подільського князя Федора Коріатовича, який переселився до Закарпаття. Там він розбудував замок Паланок, більш відомий як Мукачівський, та зробив чимало для розбудови краю. Отже, у період ХІV-ХV століть всі українські землі є конгломератом князівств. Такі реалії середньовіччя.

– Скасовуємо імперські міфи, що тут нічого не було!

– Усе було. Життя тривало. Всі князівства мали власні збройні сили, карбували монети, підписували різноманітні політичні угоди. Гедиміновичі, як у свій час Рюриковичі, будують замки, зміцнюють міста, посилюють власне військо. Типова структура: князь, його двір (нащадок старовинної дружини) і далі військово-службове населення земель. Це – шляхта, пани, князі, різноманітні військові слуги нешляхетського походження, так звані панцерні, путні, посольські, ординські, міське ополчення, найманці, затяжні хоругви, союзники і т. ін. У цілому ці військові системи були подібні, але і мали свою специфіку. Наприклад, Волинь та Чернігівщина – це концентрація старовинних князівських родин: Рюриковичів та Гедиміновичів. Відповідно, у війську домінувала важка кіннота, головна військова сила тих часів. На Київщині цей прошарок був менш чисельним, але чимало було нешляхетської військової верстви. Окрім того, тут активно використовували дніпровську флотилію (звісно, такого терміну в ті часи не існувало, мова йде радше про використання річкових судів для транспортування та боїв при захисті переправ та інших цілей). Галичина (Руське королівство) мало дуже потужне середнє панство. Ця земля могла виставити до 5000 гарно озброєних вояків. Таким чином війська в цілому були ідентичними, але з власною специфікою.

– Як відомо, в Європі в цей час у військовій справі відбуваються значні зміни, наприклад, так звана порохова революція, яка переходить у військову революцію. Постає піхота, артилерія… Що у нас?

– Ми повністю розвивались у парадигмі європейського світу. У Європі у ХІV столітті використовували артилерію, й у нас в останній чверті цього ж століття теж з’являється цей вид війська. Принаймні, з 1380-х можна з певністю про це говорити. Що ж до використання гармат та ручної вогнепальної зброї в польових боях, то перша достеменна згадка – битва на Ворсклі у 1399-му. Ще до гуситів і таборитів. Важка кіннота, як я казав, у нас постійно присутня.

– Однак ми звикли до деякої різниці й у зовнішньому вигляді, і в обладунках…

– Так, нам нав’язали радянський міф, що у руського воїна на голові високий шишак, як у кіно «Олександр Невський», крапелькою щит. А ось західні воїни – такі собі рицарі-пси з рогатими шоломами. Але напрочуд, коли читаєш описи тогочасних боїв, то взнаєш, що вояки могли один одного відрізнити лише по якімсь знаках, тобто, вочевидь, що одяг у них був однаковий. Це все навіювання й міфи. Є опис новгород-сіверського князя, коли той бився на боці Ягайла проти Вітовта і тевтонців (відбувалась чергова міжусобна війна), то зазначається, що наша важка кіннота була однією з найкращих. Важливо, що у перших битвах (на Стреві 1348, при Рудау 1370 та інших), коли литовці почали відкрито виступати проти тевтонців, у їхніх лавах завжди були волинські хоругви. І їхня наявність давала можливість битися фронтально проти лицарської кінноти тевтонців. Отже, це були схожі й фактично типові військові машини тих часів. Так само розвивалася артилерія, ручна вогнепальна зброя, фортифікаційне мистецтво. Так, для заходу наших земель більш характерні цегляні чи кам’яні оборонні споруди, коли на Київщині для будівництва фортець використовували дерево. Чому? Річ у тім, що з Білорусі по Дніпру було дуже легко сплавляти ліс (там були справжні дуби). Джерела ХVІ століття чітко фіксують їхнє походження землями сучасної Білорусії.

Тобто, ми повністю вкладаємося в європейську парадигму. Наші пращури використовували таку ж тактику, яка була панівною в Європі, мали такі ж види війська та озброєння. Відомо, як Едуард ІІІ та інші англійські королі спішували рицарів, ставили їх посеред лучників і у такий спосіб здобували перемоги. Проте й король Данило теж спішував власних важкоозброєних дружинників. Які спільно з лучниками та арбалетниками йшли фалангою і давили противника. 

– Де воювали наші пращури? Чи є про це документальні джерела?

– Звісно, про це є чимало інформації. Передусім воювали з усіма сусідами. Як сусіди проти нас, так і ми проти них. Ну, і в чисельних міжусобних війнах, у складі тих держав, де перебували. Найвідоміші напрямки військової активності були: війни проти Московії; проти німецьких орденів; у польсько-литовському протистоянні, якщо на боці ВКЛ – проти Польщі, якщо на боці Польщі – проти ВКЛ; проти угорців; були походи в Чехію; проти османів; проти Золотої Орди. Кожна війна мала свою специфіку. Так війни на кордонах – проти Золотої Орди або Московії – мали свою особливість. До речі, Московська держава є доволі парадоксальною в своїй історії. Передусім у тому, що влада у ній, статус державності створені за сприяння Золотої Орди, але правила у ній династія Рюриковичів і центром тяжіння для неї була все ж Європа. Коли відбулася війна 1406-1408 років між ВКЛ і Московією, то на боці московитів діяла Золота Орда. Її хани виступали гарантами її державності. Слід віддати належне литовському володарю Вітовту – він це чітко зрозумів, й у нас під Києвом також сидів один із ханів (у Золотій Орді на той час тривала міжусобиця), який, завдячуючи Вітовту за допомогу, допомагав протидіяти Москві. Єдина була різниця у статусах: хан на боці Московії був формально головнішим від місцевого князя, а хан, союзник литовців, повністю був залежним від Вітовта.

Ще драматичнішими були війни проти Золотої Орди. Це протистояння мало кілька етапів. Спроба походу на схід військ ВКЛ і союзників закінчилася поразкою на Ворсклі (завоювати Золоту Орду насправді було не реально). Надалі Вітовт застосував стратегію, яку сотні років тому використовували ще київські великі князі Володимир та Ярослав проти печенігів або Володимир Мономах проти половців. Робив періодичні походи, організував потужну прикордонну службу, тримав постійні війська і головне – розколював ворога зсередини. Матеріальна база ВКЛ була сильніша за ординську, бо за ним стояла Європа. Водночас у ворога тривала конкурентна боротьба. Хани, що програвали, тікали на захід, де шукали прихистку. Як правило, оселяли їх у Литві або під Києвом. Наші вояки їх охороняли. Згодом їх посилювали і відправляли шукати щастя в Крим чи на Волгу. Ось так йшла війна – довга й важка, але це й не могло бути по-іншому, бо тут пролягав кордон з великим степом, і київські та чернігівські воїни карбували свою міць у цьому тотальному безперервному протистоянні. Ця війна затягувала все населення, принаймні, військово-службове. Що впливало на характер народу, традиції та культуру. 

Дуже цікавий аспект розкривають війни між європейським світом та османами. У 1443-1444 роки хрестовий похід проти османів очолює польський король Владислав ІІІ. У цей похід військо Галичини не пішло, бо відбивалось від нападів чергового ординського хана. І як знати, можливо відсутність цих українських полків, які звикли до польової битви, спричинила поразку хрестоносців. Це показник. Чому українці були такі важливі? Бо українські хоругви створювали ядро тих військових формувань, здатних проводити польові битви, адже мали відповідний чималий досвід через безперервну війну з кочовиками. Як показують історичні джерела, можна набрати багато людей, але не всі вони спроможні діяти в рамках великої польової битви. Саме цим були важливі війська українських князів. 

І третій напрямок військової глобальної активності – наші князі разом із військом відправлялися найманцями або кондотьєрами (останні могли стати тимчасовими правителями) у далекі краї. Це своєрідний аналог сучасних приватних військових компаній. Ми знаємо, що і князь Глинський воював у такий спосіб в Італії та Нідерландах. Ще один приклад таких воєн. Як відомо, у Новгороді традиційно правив князь з Київщини або з Волині. Так ось, перше ефективне застосування у польовій битві артилерії у центрально-східній Європі сталося у битві новгородців проти Лівонського ордена. Очолював військо, третину якого були волинці, український князь Четвертинський. Він привіз 400 воїнів і застосував гармати, за допомогою яких здобув блискавичну перемогу. 

– Невже наші князі вдалися до такого ганебного явища, як наймитство?

– Парадокс у тому, що у цьому питанні закладена типова помилка. У ту епоху кожен поважний князь, шляхтич, дворянин хоч раз мав побути найманцем. Якщо ніде не воював, не нюхав пороху, отже ти – неповноцінний вояк, не лицар. Середньовіччя – це зовсім інші соціальні та етичні відносини, які аж ніяк не можна оцінювати з висоти нашої епохи. Тоді, навіть якщо між державами був мир, представники вельможних сімей прикордоння нападали одне на одного, грабували села – це вважалося своєрідним лицарським спортом. Вони між собою чубилися, завойовуючи досвід і славу. Це  розквіт рицарства перед самим його згасанням та тренування мілітарної сили. Це типове явище, і наші пращури на 100 відсотків перебували у контексті цих подій зі своєю місцевою своєрідністю.

– Коли перестала існувати ця князівська державність? Адже ми бачимо її безперервність від племінного періоду, через Русь до ХVІ століття?

– Князівства починають перетворюватися на адміністративні території у рамках інших великих країн. Наприклад, Руське королівство перестало існувати у 1434 році. Воно стало Руським воєводством, але титул короля Русі залишився за польськими королями і пізніше пішов у корону Священної Римської імперії, а через неї – в Австро-Угорську імперію. Можна згадати спробу відновити українську державу генерала австрійської армії Василя Вишиваного… 

Велике князівство Волинське перестало існувати у 1452 році. Велике князівство Київське – у 1471 році. Чернігово-Сіверщина потрапила поступово під владу Московії. І останнє українське князівство Новгород-Сіверське згасло приблизно у 1523 році, перетворившись у складі Московії на область. При цьому на заході колишні українські князівства зберігали автономії, збройні сили й структуру. У джерелах вони проходять як київське чи волинське військо… Історична тяглість зберігалась саме у військовій справі. Саме військо стало одним із головних інструментів історичної тяглости Русі-України.

– Чи виникали ідеї поновити українську державність?

– Усе ХVІ століття ця ідея була панівною. Вона мала безліч векторів: відродити Українсько-Молдавське князівство, Галицько-Волинське, Чернігово-Сіверське або Велике князівство Київське з представником дому Ягеллонів. Хоча київське князівство ніхто не відродив, але тут володарювала місцева еліта. 

І ось, у цей період, коли держави нема, а князі намагаються її відновити, народ зі своїх глибин самостійно (своєрідний аналог нашого добровольчого руху та волонтерства) реалізує цю ідею та створює козацтво. Аналог такого явища був і в хорватів, і сербів, угорців, і в московитів. Але тільки українці створили Запорозьку Січ, яка згодом переросла у державну систему – Військо Запорозьке зі своїми кордонами, зачатками адміністрації і політичного управління. Через певний час, за Богдана Хмельницького, на її основі постане повноцінна держава.

– Хто ж такі козаки? Звідки взялася така феноменальна верства?

– Є цілі пласти міфів про втіклих селян, що рухались на південь у пошуках вільного життя. Однак це знову міфи й маніпуляції. Насправді козаки – це військово-службове населення київської землі. Територія Великого князівства Київського, до речі, була величезна: від Брацлава на Поділлі – до Бахмута на Донбасі. Коли князівство ліквідували, почався перерозподіл власності. Пани, міщани, духовенство отримували грамоти, а військово-службове населення – нічого. Ось і вийшло сперечання: як вояки вони були потрібні, а повноцінної власності на землю не отримали. Водночас історична пам’ять залишалась: згадували вони себе не інакше «від славної пам’яті короля Вітовта», «від славної пам’яті князя Олександра чи Семена (київські князі XV ст.)» тощо. Тобто ця верства себе весь час виводила від князів. Вони дуже швидко усвідомили себе у новому статусі й вдалися до рішучих дій. Спочатку козацтво мало ознаки соціального явища. І поступово переросло у станову групу, потім де-факто стало станом. Хоч Польща цього не визнавала, що й стало її великою проблемою.

Козацтво стало зростати. До нього потягнулися українські шляхетні роди з заходу, які й принесли з собою шляхетську свідомість і узагальнене розуміння державних засад. Загалом у ті часи військо було міцним, коли у бойових порядках було багато шляхти. Цей фактор був актуальним для всіх народів Європи аж до Першої світової.

Усе XVI – першу половину XVII ст. українці продовжують бути носіями військової культури. Так само охороняють рідні землі, беруть участь в тих чи інших військових конфліктах. Козаки так само органічно сприймали себе частиною мілітарного світу Європи, на кшталт шотландських та швейцарських найманців, німецьких ландскнехтів та рейтар. Прикладів військової активності наших пращурів на різних військових театрах чимало. Подивимось хоча б на «балтійський», як досить віддалений. Тут запорозькі кошові Самійло Кішка та Гаврило Крутневич воювали у 1601-1602 роках на теренах сучасних Латвії й Естонії, де розбили шведське військо та захопили низку замків. Згадаємо звитяги запорозького флоту на Балтійському морі 1635-го. Українська ескадра з 15 чайок, збудованих на Німані, завдала поразки шведам. Після цієї перемоги запорожці тривалий час у сильний шторм патрулювали узбережжя, перешкоджаючи висадці шведського десанту. Зі свого боку вже шведський король Густав Адольф збирався завербувати козаків на службу.

Доведений документально факт, що Петро І привіз у Росію чимало майстрів з Нідерландів. Але мало хто знає, що серед них під голландськими прізвищами ховалися українські козаки. Певна їхня кількість через різні обставини потрапляли на службу, на флоти європейських країн. У ті часи Голландія була визнаним морським центром: якщо хочете стати справжнім моряком, маєте певний час послужити на кораблях Голландії. І на момент вербовки московським царем, ті українці, що вже довгий час перебували на чужині, аби повернутись до України, погоджувались на ці пропозиції. Вони були справжні професіонали: інженери, капітани, моряки. І це ще раз засвідчує, що вони почувалися в Європі своїми. Захід і схід Європи для них був єдиним світом. Подекуди, здається, що вони були більш інтегровані в Європу, аніж нинішнє покоління українців. 

Насправді сюжетів лише по військовій історії нашого народу дуже багато. Історики зробили чималий прорив в цьому напрямку. І, що головне, дослідження продовжуються й надалі, тому нас чекають нові відкриття!

– Дякую за цікаву розмову.

11
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
До Дня всіх закоханих — розкажи історію кохання на передовій Timeline, Інтерв`ю