Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Серед мільйонів українців, чиї життя назавжди змінила російська агресія, особливої поваги заслуговують ті, хто залишив свої сім’ї і звичне життя заради захисту Батьківщини. Одним із них є мелітопольський монтажник Олег на псевдо “Кос”, який уже шостий рік воює з ворогом.
— Я і подумати не міг, що колись пов’яжу своє життя із військом, — розповідає Олег. — До війни не те, щоб досвіду військового не мав, навіть не цікавився новинами про армію чи зброю. Але країна покликала мене на допомогу, і я, як справжній чоловік, виконав свій обов’язок — пішов її захищати. Оскільки монтажник — зовсім далека від армії професія, вчитись довелося безпосередньо на полі бою, адже що тих кілька тижнів «учебки»… Єдиний навик, що став у пригоді з цивільного життя, — не боятися висоти.
На війну чоловік пішов ще у 2015 році. Після демобілізації пробував знайти себе на «цивілці». Одружився, медовий місяць, поруч — красуня-дружина… Але, як каже Олег, його серце рвалося назад, на передову. Прагнув повернутися не просто на службу в армії. Хотілося знову стати одним із тих хлопців, хто відстоює право своєї Батьківщини на існування.
— Після невеликого відпочинку я вирішив повернутися до свого батальйону, до побратимів, з якими воював з 2015-го. У рідному батальйоні справжнє братерство. Тут ледь не кожного можна назвати навіть не другом, а братом…
За роки війни воїн пройшов чимало бойових точок: Новоселівка, Павлополь, Талаківка, Гнутове, Гранітне. Він і техніку ворожу знищував, і друзів рятував. Нині Олег вже не просто солдат, а старший сержант взводу. Тож тепер відповідає не тільки безпосередньо за себе, а й за немаленький колектив.
— Я остаточно переконався, що армія — це моє. Будуватиму кар’єру по сержантській вертикалі. Звісно, чим далі — тим більша відповідальність, але працювати поряд із такими людьми — це честь і одне задоволення. Серед побратимів та підлеглих немає таких, що просто відраховують дні до дембеля. Усі завзяті, вмотивовані, прагнуть вдосконалюватись, вчитись. Українці — хороші воїни, завжди були, є і будуть. Під час навчань на полігоні, перед ротацією, навіть американські інструктори були вражені із того, як ми працюємо.
А ще за роки війни Олег встиг двічі стати батьком. І хоч сини рідко бачать тата, Олег переконаний, коли підростуть — зрозуміють, наскільки важливою справою займався їхній батько.
— Сини ще зовсім маленькі. Та я вже задумуюсь над тим, що в майбутньому вони обов’язково мають послужити у війську, адже саме армія виховує справжніх чоловіків! Я сподіваюсь, що до того часу ми переможемо.
