Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
20 лютого 2014 року стало найчорнішим днем в історії незалежної Української держави: цього дня у центрі столиці загинули десятки українців, які протестували проти режиму тодішнього президента.
Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й навіть політичними переконаннями. Найстаршому — Іванові Наконечному — тоді виповнилося 82 роки, а наймолодшому — Назарові Войтовичу — лише 17.
Замість сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей…
Усіх їх об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом даній землі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва студенти. Мета — висловити незгоду з позицією тодішнього президента, який цілеспрямовано здавав Росії національні інтереси України, обравши не європейський шлях розвитку, як обіцяв, а російський. За це їх розігнав «Беркут», жорстоко побивши — у лікарні потрапили десятки людей.
— Ми сподівалися, що це послужить добрим уроком для охочих протестувати, — зізнався у розмові зі мною знайомий полковник МВС. — А вийшло навпаки: замість сотень на Майдан вийшли тисячі, згодом і десятки, сотні тисяч. Тоді пригадалася книга Леоніда Кучми під промовистою назвою «Україна не Росія»…
Герої Небесної сотні… Хто вони?
Першою жертвою став 21-річний Сергій Нігоян, який загинув від поранення картеччю у серце. Того, хто стріляв, так і не знайшли…
Волинянину Сергію Байдовському було всього 23 роки, він навчався у Луцькому університеті, працював. Його смертельно поранено 20 лютого. Про світогляд цієї молодої людини багато що говорить цитата з книги Левка Лук’яненка, залишена на його сторінці у соцмережі: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе…»
А ось активному учасникові Євромайдану, киянину Олександру Бадері тоді виповнилося 66 років. Велика родина, четверо дітей… Він захоплювався історією часів УНР, навіть мріяв колись створити музей Січових Стрільців. Під час масових протестів Олександр допомагав пораненим і застудженим, готуючи відвари та настої з трав. Сильно застудився, коли його облили крижаною водою з водомета, зазнав отруєння газами. У сутичках його так побили, що додому привезли у тяжкому стані. Але до лікарні він не звернувся, боячись арешту. Помер 28 січня…
Устимові Голоднюку, жителю міста Збараж, що на Тернопільщині, на той час ледь виповнилося 19. Тільки-но дізнався про побиття студентів, одразу виїхав до Києва. За кілька днів його сильно побили. Лікарі наклали 12 швів. Повернувся додому, а за тиждень був знов на Майдані. Рятуючи побратима-протестувальника, дістав поранення снайперською кулею. Згодом помер у готелі «Україна». 20 лютого Устим домовився зустрітися з батьком об 11-й, але не дожив. Упізнаючи тіло сина, батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на колінах, але знаю точно: він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що зробив з моєю країною і моїм сином».
Журналіст В’ячеслав Веремій не дожив три дні до 34-річчя. У ніч на 19 лютого він з колегою їхав з роботи на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської В’ячеслав помітив озброєних «тітушок» у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на авто, почали його трощити, витягнули водія і пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди, залишили стікати кров’ю. А присутні на місці міліціонери лишилися осторонь і не втручалися. У В’ячеслава залишилися дружина і син.
Богдан Ільків був галичанином. Ось як розповідає про участь брата в протестах його сестра Оксана: «Уперше Богдан поїхав на Майдан 11 грудня. Дуже перейнявся духом, який там панував. Після цього був у Києві ще тричі. Їздив щоразу, як з’являвся вільний від роботи час. Богдан охороняв барикади, ніс нічні патрулювання як член Стрийської сотні Самооборони. І дуже хвалив побратимів, медиків. Востаннє Богдан поїхав у Київ 18 лютого. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: «Чи маєш якийсь захист?» На що віджартовувався, що «всього лиш три кожухи». У ніч на 20 лютого він чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати, а о восьмій його розбудили та сказали, що потрібна допомога на передовій. Снайпер влучив у Богдана Ількова на Інститутській кулею, не залишивши жодного шансу на виживання».
Володимир Чаплінський уперше поїхав на Майдан 2 грудня: хотів підтримати й захистити тих, хто протестував. Він не був прихильником ані Європейського, ані Митного союзів. Завжди казав, що українці — дуже мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно живемо.
— Після побиття студентів мовчати вже не було сил. Тоді чоловік сказав, що настав час устати з колін і поїхав на Майдан, — згадує дружина Володимира Світлана. — Усі вихідні, починаючи з другого грудня, проводив на Майдані. Здебільшого приїздив увечері і чергував ніч, охороняючи Майдан від «тітушок». Був переконаний: уночі саме досвідчені чоловіки мають вартувати.
Володимир Чаплінський загинув 20 лютого на Інститутській. Куля снайпера влучила прямісінько в шию. Не маючи жодної інформації щодо того, як помер її чоловік, дружині Чаплінського Світлані довелося самій шукати свідків тих трагічних хвилин. Вона їздила в Київ, розшукувала активістів, з якими Володимир жив в одному наметі, збирала контактні дані та інформацію.
Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають…
Держава не забула тих, хто поліг у січнево-лютневі дні 2014-го: всім їм надано звання Героя України, засновано орден Героїв Небесної Сотні, їхніми іменами названі вулиці, сквери. Але…
Сьогодні у суспільстві ставлення до учасників Революції Гідності неоднозначне. Якщо для одних вони герої, то для інших — люди, яких обманули політики, які на їхніх спинах прийшли до влади. Як не гірко у цьому зізнаватись, але з прихильниками цієї точки зору дещо можна погодитись. Адже багато обіцянок, які лунали на головній площі країни, так і не втілені у життя. Особисто знаю кількох активних учасників Майдану, Героїв України, які розчаровані тим, що не так сталося, як тоді всім їм мріялося.
— Найобразливіше, що нині нас з телеекранів інколи називають пройдисвітами, що купилися на солодкі обіцянки політиків, — говорить Микола, який провів на Майдані 65 днів. — Ні, ми не купилися: я і мої друзі-однодумці з Поділля прийшли туди заради кращого життя. Якщо не для нас, то для дітей чи хоча б для онуків. І якщо буде потрібно, прийдемо знову…
Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають. Упевнений: люди, які у ті холодні осінньо-зимові дні й ночі пішли під кулі, житимуть у нашій пам’яті вічно. Принаймні у пам’яті тих з нас, хто є українцем не лише за паспортом, а за духом, свідомістю, хто прагне жити у вільній демократичній Україні.
