Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Навесні 2014 року «Стас» проходив строкову військову службу в Навчальному центрі «Десна». Не вагаючись підписав контракт зі ЗСУ та незабаром був переведений до окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» на посаду механіка-водія БМП.
У середині січня 2015 року в батальйоні була сформована ротно-тактична група, яка вибула до району проведення АТО. Це була вже друга ротація військового на Донбас.
За добу опинилися у м. Луганське Донецької області. Там особовий склад був поділений на групи в населені пункти Комуна та Рідкодуб під Дебальцевим. «Стас» входив до складу зведеного підрозділу з базуванням в містечку Комуна.
Після невдалого контрнаступу на Вуглегірськ угруповання, у складі якого був «Стас», знов відійшло на позиції в Комуні та утримувало оборону на тому напрямку.
— Проблемою цієї операції насамперед була, я вважаю, відсутність зв’язку між командирами взводів та відділень, через що ускладнювалась координація дій підрозділів, — розповідає офіцер.
30-кілометровий піший марш-кидок,
щоб оминути ворожі укріплення
9 лютого бойовики за підтримки російської роти, посиленої танками, взяли під контроль Логвинове та відсікли дорожній коридор, який поєднував Дебальцеве та Артемівськ (нині Бахмут). І знову ж через відсутність зв’язку українські війська зазнавали втрат саме в цьому районі, адже, не володіючи достовірною інформацією, потрапляли в засідку ворога.
На той момент ще існувало кілька шляхів виходу з оточення польовими дорогами. Однією з них скористався «Стас», коли через некомплект екіпажу (не було навідника-оператора) за наказом командира батальйону вибув до Луганського. БМП вивів з-під обстрілів неушкодженим… Далі екіпаж був переміщений в Артемівськ до місця збору особового складу сектору «М».
З того моменту почалися напружені хвилини невідомості та очікування виходу українських військ з оточення, адже зв’язку не було.
За словами офіцера, для того, щоб непомітно оминути ворожі укріплення, побратими «Стаса» здійснили 30-кілометровий піший марш-кидок. Зброю та боєприпаси, щоб не залишати ворогу, несли на собі, військову техніку було власноруч знищено. Деякі не дійшли буквально кількасот метрів до українських позицій — втома давала про себе знати. Військові, щоб легше було пересуватися, знімали бронежилети, що часто ставало фатальною помилкою… Так, побратим «Стаса» з позивним «Хоттабич» не дійшов буквально 800 метрів — ворожий осколок потрапив у спину…
Неодноразово виявляли громадян Росії
— Побратими розповідали, що неодноразово затримували людей з російської глибинки, які надивились московської пропаганди та вважали своїм обов’язком рятувати жителів Донбасу від «укрокарателів». Їх поміж собою хлопці називали «червоною карткою», адже російські паспорти виділялися червоною плямою на фоні українських документів у синій обкладинці. Але було й кілька осіб, під час обшуку речей яких знаходили й військові квитки чинних військовослужбовців російської армії, — розповідає «Стас».
Ще одним вагомим доказом того, що бойові дії на Донбасі не є громадянською війною, а є російською інтервенцією, став підбитий танк поблизу блокпосту «Балу», що за 15 км від Дебальцевого, на Ростовській трасі.
6 лютого 2015 року «Стас» у складі резервної групи прибув на цей блокпост для надання вогневої підтримки. Поблизу споруд стояв підбитий танк Т-72 без будь-яких розпізнавальних знаків. Напередодні українські військові взяли у полон екіпаж танка, який становили командир — громадянин Російської Федерації та двоє громадян України. За словами офіцера, він, як фахівець, не міг не вивчити її — бойова машина була ще радянського виробництва, але у відмінному стані після капітального ремонту, АКБ та інше обладнання були з маркуванням, що свідчило про російське виробництво.
За професіоналізм та мужність, проявлені під час бойових дій на Донбасі, «Стаса» відзначило керівництво. Відтоді минуло вже багато років, але жодна з нагород не була надягнута на форму.
— Чекають свого часу. Надягну їх під час параду у визволеному Луганську, де минуло моє дитинство, — розповідає про свою мрію офіцер.
