Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Опорник «Мойша» був на лівому фланзі оборони Дебальцевого. Він прикривав дорогу від Алчевська і Комісарівки. На тій ділянці фронту оборону тримали бійці 40-го батальйону «Кривбас», на озброєнні в яких були БМП і єдиний танк — «Болівар» — під командуванням старшого лейтенанта Дениса Каморнікова. В екіпажі, крім Каморнікова, були солдати — механік-водій Сергій Іволга і навідник Сергій Кондратюк.
Як пригадує тодішній начальник штабу 1-го батальйону 17-ї танкової бригади підполковник Максим Кітугін, танк «Болівар» дуже дошкуляв бойовикам, тож вони почали полювати на нього.
Про один із боїв розповідає Юрій Стасовський, який тоді був головним сержантом взводу 1-ї роти «Кривбасу».
— Уранці 9 лютого наші виїхали на позицію «Зеніт», подивитись дорогу і заодно проїхатись Новогригорівкою — треба було знайти коригувальника — він там був 100%, бо дуже влучно арта ворожа працювала. Визвалися «Африка» (Сергій Кліменков), «Потап» (Олександр Потапенко), «Медвідь» (Геннадій Медведєв), «Мурік» (Олександр Муравський), «Батя» (Олександр Дубравський), «Дємон» (Дмитро Русняк) і «Хитрий» (Андрій Лисичка).
Заїхали в Новогригорівку. Всюди тиша. Коли до виїзду залишилось кількасот метрів — назустріч три персонажі. Російські камуфляжі з шевронами морпіхів, рюкзаки за плечима, чорні армійські шапки з кокардою морської піхоти. До них буквально 30 метрів. Спочатку думали, що то розвідка, хтось кричить «Стояти, Збройні Сили України!».
Починається бій. Вгатили «Мухою», потім ВОГами. Противник почав по рації волати про допомогу: «У мєня трьохсотий! Мнє нужен врач!» — згодом: «У мєня двухсотиє».
Третій не витримує контакту, підривається і починає тікати. «Батя» йому з СГД акурат між лопаток засадив.
Але виявилося: то був лише головний дозор російського підрозділу. Коли підійшла основна група ворога, то вони розгорнулись, почався вже серйозний бій. Залягли, відкрили стрілянину. Стало зрозуміло — не втриматися. Тільки встигли своїм бусом від’їхати, почали падати міни. Дісталися двох панельних триповерхівок, сховали позаду авто, зайняли оборону. Найменший рух викликав мінометний обстріл. Отже, корегувальник поряд, бачить все. До вечора там сиділи, шансів вирватись не було. На допомогу прийшов екіпаж «Болівара». Він кількома пострілами розвалив дім, де сидів коригувальник, накрив росіян, і наші під його прикриттям вирвались.
Відтоді бої не вщухали. В одному з них зазнав важкої контузії навідник танка Сергій Кондратюк — його встигли вивезти, але заміни не було. Каморніков та Іволга залишилися удвох.
Як розповів колишній командир взводу з батальйону «Артемівськ» Роман Барчан:
— Нам дали завдання прорватися на «Мойшу» і вивезти звідти поранених. Мали їхати лише добровольці, бо ризик був чималий. Я сів за важелі танка, ми рушили. На той момент чимало росіян просочились повз «Мойшу», і евакуація поранених перетворилася на серйозний бій.
Сформували невеличку колону. Першим ішов наш «Болівар», далі —БМП-1 «Йожик» і БРДМ 40-го батальйону. Танк з «Артемівська» замикав колону.
Рушили. У тунелі під трасою на Ростов помічають рух — Каморніков відпрацював у тунель осколково-фугасний, потім відкрив вогонь з великокаліберного баштового кулемета (НСВТ. — Ред.) по дворах. І тут буквально перед ним за 200 метрів виїздить вантажівка з бойовиками. У гарматі якраз осколково-фугасний снаряд був заряджений. Денис влучив — від автомобіля тільки уламки розлетілися. Потім виявилось, що одним снарядом убили 14 бойовиків.
Але вогонь був дуже щільний, буквально впритул — з відстані 30–50 метрів. Десант з броні БМП та БРДМ почав працювати у відповідь, але одразу ж загинули міліціонери з батальйону «Артемівськ» Дмитро Стрелець, Віктор Лаговський, Сергій Карпо, з батальйону «Львів» — Ігор Лехмінко, Владислав Домченко. Зазнав поранення Юрій Горбачов.
Як пригадує Роман Барчан:
— Мій друг Сергій Карпо був поранений, але вів вогонь, доки йому куля в голову не влучила. І тут бачу, що прямо в корму «Болівару» влучає міна, а сипали вони 120-мм, то річ серйозна. Від танка полетіли якісь уламки, але він ще трохи проїхав, потім заглух. Екіпаж встиг вискочити і пересісти на «Йожик». Я на своєму танку заховався у якийсь двір. Бачу, що горить наша БМП-1, потім вибухає… Вижити в ній було неможливо.
Тим вибухом танкістів скинуло зразу з машини. Так загинули командир «Болівара» Денис Каморніков та солдат Сергій Іволга. У БМП-1 загинули оператор-навідник Олег Павлюк, Руслан Голік, поранило Бєлікова і вдруге поранило Юрія Горбачова. Вони з Олексієм Бєліковим пішки вийшли до нашого блокпоста.
Роман Барчан замовкає, думками поринаючи в ті дні. Потім додає:
— Коли прорвались до своїх, на танк було страшно дивитись — сніг і крига під гусеницями були червоними від крові.
…Незадовго до того я був на цьому опорнику разом із начштабу 1-го батальйону 17-ї танкової, тоді ще капітаном Максимом Кітугіним. Того дня я сфотографував Дениса Каморнікова. Як виявилося, то був останній його знімок.
фото автора
