У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Про запеклі бої поблизу Рідкодуба на початку 2015 року ми вже писали.
Про інші події того дня розповідає колишній командир роти 17-ї танкової бригади майор Олег Яковенко.
— Бої були запеклі. Ми майже втратили рахунок дням і ночам. Я тоді був старшим лейтенантом і командував навіть не ротою, а її залишками. Бій ішов уже безпосередньо за Рідкодубом. Був пошкоджений танк «Ластівка». Мій друг старший лейтенант Олексій Вакульчук загинув, а лейтенант Олександр Константинов, який був у тому бою навідником, зазнав важких поранень. Ми встигли його та ще кількох поранених евакуювати, але це був останній прорив. Пробитися до нас колона з боєкомплектом уже не змогла. Наша група опинилася в оточенні.
У Рідкодубі залишалися бійці 17-ї танкової, 128-ї гірсько-піхотної та 25-го батальйону «Київська Русь».
Єдиний танк, здатний рухатись — пошкоджена «Ластівка». Механік-водій сержант В’ячеслав Парахін під час бою трощив танком будинки, де ховалися бойовики й росіяни, тому радіатори були забиті уламками цегли, глиною, землею, але машина перебувала на ходу.
Як пригадує Олег Яковенко, «з моїм мехводом Олександром Шаповалом ми залишилися удвох — навідника поранено, а танк підбили. Коли підійшов до «Ластівки», навіть очам не повірив: він був буквально обліплений людьми. Не було видно броні — купа людей, бруду, зброя, бинти, кров… До нас гукають: «Командире, сідай». Розумію, що всі можливості до спротиву вичерпано, боєкомплект лише до стрілецької зброї, та і його обмаль. Треба рятувати людей. І ми вирушили на прорив.
…Навкруги чулися вибухи — по Рідкодубу били з двох напрямків. Наші артилеристи ставили загороджувальний вогонь, відсікаючи росіян, що вже зайняли Нікішине, а росіяни — щоб до Рідкодуба не прорвалося підкріплення.
Парахін обережно рушив танк з місця. Бійці трималися хто за що, утримуючи один одного. Останніх «пасажирів» підібрали вже біля вокзалу — поспіхом забинтованих, з бурими плямами крові на пов’язках…
З правого боку на горі вже були росіяни — вони почали вести вогонь спочатку зі стрілецької зброї, потім підтягнули гранатомети.
Усі, хто тоді вижив, були одної думки: якби не майстерність В’ячеслава Парахіна, не вийшли б!
Перша граната з РПГ лягла поруч із танком, від другої теж вдалося відхилитися. Танк ішов, рискаючи праворуч, ліворуч, то уповільнюючись, то набираючи хід. Справа по ходу вже були росіяни. Усі, хто міг, вели вогонь, збиваючи приціли ворогу. Гранати падали неточно, але поруч. На кулі, що свистіли навкруги, вже не звертали уваги.
Нарешті, рятівний пагорб і якась канава. Тут танк остаточно заглух.
На запитання «чи можливий рух?», Парахін лише похитав головою…
— Усе. Потяг далі не йде. Звільніть вагони… — хрипко скомандував Олег Яковенко.
Побитий, з уламками будинків на броні, заляпаний кров’ю, з простреленою баштою, залишками турелі кулемета й пониклою гарматою танк скособочено завмер. Хтось торкнувся розпеченого від невпинної стрілянини ствола одного з автоматів і скрикнув від болю. Хтось плюнув… Кисло пахло порохом, солодкувато — дизельним вихлопом, вогко — землею й мокрою цеглою.
Ті декілька кілометрів під вогнем — мабуть, одна з найстрашніших доріг, якою пройшли ці люди у своєму житті…
Впритул до правої гусениці зібралися всі, хто виходив з Рідкодуба разом з танкістами. Було холодно… Над головами посвистували кулі, але високо й майже безпечно. Деякі влучали в башту, одна дзенькнула по відкритому люку й упала всередину танка. Ще одна вдарила у коробку ДЗ і зрикошетила від неї.
І тут у небі моторошно завило. Перша міна гепнула з великим перельотом. За нею прилетіло ще три — і вибухи лягли, як по лінієчці.
Олег Яковенко пригадує:
— Я тоді зрозумів, що з боку Нікішиного працюють мінометники й що довго в цій канаві не висидіти — поб’ють. Вихід залишався єдиний — відходити пішки. Поранених вели під руки, когось несли. Коли відійшли на певну відстань — вогонь по нас припинився. Мабуть, ми вийшли з поля зору коригувальника. Йшли довго. Виснажені були всі, але відпочивати не могли. Пити хотілося неймовірно — навіть пили воду з калюж. Нам пощастило — ми побачили пошкоджений і застряглий у багнюці танк. На щастя, в ньому працювала рація. Ми вийшли на зв’язок із 30-ю бригадою, і нас почули! Незабаром підскочили дві «мотолиги». Якось на них розмістилися і вже доїхали до Хреста, де був штаб. Пам’ятаю, як довго шукав місце, де працює стільниковий зв’язок — вежу вже було повалено. Насилу додзвонився до дружини, сказав, що живий, попросив зателефонувати дружині Шаповала і зв’язок обірвався.
Яковенко доповів начальнику штабу бригади Олександрові Салтицькому про вихід групи.
Уночі приїхали на «Уралі» заступник комбата майор Олексій Рогожников і заступник з технічної частини майор Ігор Голембйовський і забрали своїх у розташування батальйону.
Ті декілька кілометрів під вогнем — мабуть, одна з найстрашніших доріг, якою пройшли ці люди у своєму житті.
Нині майор Олег Яковенко продовжує службу у військкоматі, але це вже інша історія.
Фото автора та з архіву Олега Яковенка
