Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Коли підполковник Юрій Яковенко у 1993-му звільнявся з армії і їхав із російського Волгограда до рідної української Вінниччини, він і подумати не міг, що за більш ніж двадцять років знання про артилерійські гармати знову стануть у пригоді. Чоловік повернувся на службу у 2014-му, коли здавалось, всі карти вже зіграні — родина, син та донечка, успішна кар’єра керівника районного управління газового господарства… Аж тут війна, мобілізація… Жартує: добре, що спорт не закинув, інакше, хтозна, чи у свої п’ятдесят із гаком встигав би за 20-річними хлопцями…
— Мене призвали знову на службу в березні 2014-го, — пригадує Юрій, — і призначили заступником Тростянецького районного військкома. Це на Вінниччині. Провів першу, другу, третю хвилі мобілізації. Коли стала гостра потреба в офіцерах-артилеристах, зрозумів, що відповідних кандидатур у районі не виявилось. Що робити? Пакувати наплічник! Так я став командиром батареї артилерійського дивізіону «Гіацинтів» і вирушив на фронт.
Бойове хрещення Юрій пройшов у районі Донецького аеропорту, де дивізіон заступив на бойове чергування в січні 2015-го. Чоловік розповідає, що період був, м’яко кажучи, непростим, «Гіацинти» прикривали не лише ДАП, а й Авдіївку. Завдяки далекобійності гармати знищували скупчення ворожих сил та техніки далеко за Донецьком. Після того, як українські воїни отримали наказ залишити ДАП, а ситуація на Дебальцівському плацдармі чимдалі загострювалась, Юрія із підрозділом перекинули під Дебальцеве.
— Ми насамперед прикривали відхід наших частин, подавляли ворожі батареї та дивізіони, відкривали прицільний вогонь по ворожих колонах, нерідко брали участь і у свого роду «дуелях». У такому разі — або ти, або тебе. Хто швидше приїхав, влучив і від’їхав — той і залишався цілим. Залпів робили багато, і більшість — точно в ціль, часто вночі все світилось від такої «активності». Звісно, тоді було не до статистики, та одного разу я підрахував кількість залпів. Із однієї гармати за добу було випущено 129 пострілів. Для такої системи із її ресурсами, необхідністю проведення розрахунків, визначення цілей — це дуже багато. Наша батарея постійно була в русі, змінювала позиції, адже на нас «полювали», вираховували… Та як би ми швидко не змінювали місця, все одно часто працювали під ворожих вогнем: і кулеметні черги над головою свистіли, і залпи «Градів», дякувати Богу не влучно…
І хоч артилеристи — люди скромні, а Юрій цю гіпотезу підтверджує своїм «та що ми? Просто робили свою роботу», героїзм підлеглих не може не відзначити.
— У нас був недокомплект у батареї, тому кожному воїну доводилось працювати не лише за себе, а й «за того хлопця», що сховався за маминою спідницею. Часом вогонь вели настільки швидко, що в лютий мороз роздягались і працювали в самих футболках. Вмить групка чоловіків різного віку ставала єдиним злагодженим механізмом — хто снаряди підносив, хто заряджав гармату, хтось наводив на ціль, корегував…
«Гіацинти» покинули позиції під Дебальцевим аж у березні, пізніше за інші підрозділи. І хоч з моменту тих боїв минуло вже шість років, Юрій став підполковником, піднявся по службі. Побратими — хто й досі у війську, а хто звільнився, та всі тримаються разом.
— Щороку на день артилерії наша батарея збирається разом, — каже Юрій Яковенко. — Зустрічаємось щоразу в різних містах України: Київ, Івано-Франківськ, Вінниця… Цей зв’язок не порівняти з жодним спілкуванням із цивільними друзями… І якими б непростими не були спогади про пекельні бої зими 2015-го та куди б не закинуло життя, кожен із нас готовий знову взяти до рук зброю!
