Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Дмитра Лабуткіна знав давно, ще з курсантських років. Щоправда, він був на курс старшим. Завжди веселий, усміхнений. Прощаючись 21 січня 2015 року з ним у Дебальцевому, уявити не міг, що бачимося востаннє. І хоча того дня він здавався на диво неговірким, ми все ж жартували, говорили про життя-буття й ділилися емоціями.
20 січня 2015 року увечері до пресцентру штабу АТО зателефонував Павло Парфенюк, пресофіцер сектору «С», і повідомив, що йому на заміну їде Дмитро Лабуткін. Тому попросив його зустріти й за можливості вранці відвезти до Дебальцевого.
Пізно вночі Дмитро таки прибув у Краматорськ і ми забрали його до штабу АТО. На дворі якраз було доволі морозно, тому «буржуйка» в наметі кочегарила на повну. Більшість хлопців уже спали. Втім, виявилося, що вільних армійських ліжок немає. Шлях, який на нас чекав наступного дня, був непростим, тому я вирішив поступитися своїм місцем утомленому з дороги Дмитру й пішов спати до кунга на карематі.
Чесно кажучи, ми не були впевненими, що вдасться наступного ранку виїхати в Дебальцеве, адже старенький «Фольксваген Т4 транспортер» на прізвисько «Сара» трохи барахлив. До всього ж були інші завдання та плани для виїзду.
Проте з’явилася інша можливість: перетелефонували цивільні журналісти й попросили їх супроводити до блокпоста «Балу», який розташувався за Дебальцевим, для підготовки репортажу. Звісно ж, вони були на своєму легковику. Тож я, Дмитро, журналісти натягли бронежилети й успішно таки вирушили з Краматорська вранці 21 січня.
Дорогою я розповідав про те, що де розташоване, згадували курсантські роки, зокрема жартували над набридливим прибиранням снігу, спостерігаючи замети дорогою.
А ще Дмитро хвалився донечкою Кірою. Коли про неї говорив, то його переживання кудись зникало. Чесно кажучи, я навіть зніяковів, адже у вирі життєвих подій і війни упустив, що в нього є малолітня дитина. Однозначно було зрозумілим, що маленька Кіра — сенс життя офіцера.
Уже на підступах до Дебальцевого стало очевидним, що терористи активізувалися. Адже перед в’їздом до міста утворився цілий затор — військові заблокували дорогу через загрозу життю цивільних, люди повиходили з автівок і вслуховувалися в артилерійську канонаду, часті вибухи десь неподалік. Тоді ж уперше нам довелося побачити, як лягають реактивні снаряди «Градів».
Після нетривалої зупинки, пробравшись через затор з машин і людей, рушили в центр Дебальцевого. Журналісти в автівці помітно нервували. Надто після того, як нацгвардійці на блокпосту з подивом перепитали: «Куди? На «Балу» їдете? Навіщо воно вам?» При цьому Дмитро розповідав якийсь анекдот, щоб нас підбадьорити.
Невдовзі нас зустрів Павло Парфенюк і, зважаючи на складну бойову обстановку, закликав колишнього одногрупника поквапитися. Я встиг попрощатися з Дмитром, побажати всього найкращого й рушити далі — на блокпост «Балу».
Це був останній раз, коли я бачив професійного військового журналіста, хорошого друга, люблячого батька, веселу й гарну людину— Дмитра Лабуткіна, який пізніше, 16 лютого, героїчно загинув, виконуючи завдання в районі Дебальцевого.
Спочивай з миром, побратиме…
