Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Наразі в українському війську служать понад 30 тисяч жінок, майже чверть загальної кількості оборонців країни. А яким був «жіночий сегмент» у воєнній справі сотні або навіть тисячі років тому?
Попри неоднозначне ставлення, від схвалення до беззаперечного обурення, войовниці — це не просто берегині зі зброєю в руках, це — потужний архетип, відомий з найдавнішої історії людства.
Древні воїтельки
У давнину все було просто: тільки-но жінка не обтяжена турботою про маленьких дітей — вона бере каміння чи палицю і поряд зі своїми кошлатими чоловіками дає відсіч ворогові, або навпаки — бере участь у захопленні життєвих ресурсів та території. Інший час жінки майже безальтернативно забезпечували «тил».
Проте стрімкий розвиток суспільства вніс у цю картину неоднозначність. Особливо це помітно в кочових народів, таких як сармати, де сила подекуди поступилася спеціальним навичкам — наприклад, умінню вправлятися з конем. У згаданих іраномовних сарматів, які мешкали на наших теренах 2-3 тисячі років тому, жінок-воїнів можна було зустріти досить часто, вони мали високий соціальний статус.
Давні кочовниці брали участь у полюванні та війнах нарівні з чоловіками. Цікавий факт від Псевдо-Гіппократа: задля ефективнішого метання списів та стрільби з луку жінки кочовиків нерідко видаляли собі праву грудь, пояснюючи це перенаправленням життєвої сили в праву руку. Це може бути легендою, але набагато авторитетніший Геродот розповідає про традиції, відповідно до якої сарматська дівчина могла вийти заміж лише убивши ворога.
Войовничі степові племена шокували ситих хліборобів, в яких жінки «знали своє місце», але в такі історії цілком можна повірити. Відомі міфи про амазонок відображали становище жінок серед скіфських племен. На ілюстрації — картина Вільгельма фон Каульбаха «Битва при Саламіні» (1868): карійська правителька Артемісія, яка після смерті чоловіка в V столітті до н. е. взяла на себе управління розташованим на узбережжі Середземного моря Галікарнасом, зображена зліва в білому одязі, в одній руці у неї лук, іншою вона дістає з сагайдака стрілу.
На території України перша звістка про жінок-амазонок зустрічається у «Повісті минулих літ»: «Амазонки ж не мають чоловіків, але… раз на рік, ближче до весняних днів, виходять зі своєї землі й поєднуються з навколишніми чоловіками, вважаючи той час нібито якимось торжеством і великим святом. Коли ж зачнуть від них у чреві, — знову розбіжаться з тих місць. Коли ж прийде час народжувати і якщо народиться хлопчик, то вбивають його, якщо ж дівчинка, вигодовують її та належно виховують».
Але і серед осілих народів були різні. Ті ж давні кельти зовсім не заперечували «порушення правил» — їхні жінки з чоловіками брали участь у боях і походах. Це можна пояснити загальною нечисленністю суворих жителів північних земель, де важливий кожен «багнет». Цікаво, що єдина відмінність кельтських жінок від воїнів-чоловіків — їм не дозволяли оголятися під час бою.
Кельтські дівчата вражали античних авторів своїми двобоями проти чоловіків, а справжньою легендою стала кельтка Боудіка, національна героїня Англії, яка у 60-х роках нашої ери очолила 250-тисячну антиримську повстанську армію.
Пам’ятник Боудіці неподалік Вестмінстерського палацу в Лондоні
У римлян жінки не брали участь у воєнних походах, але їм дозволяли битися на гладіаторській арені. Гладіатрикси (гладіаторки) — поширене явище, про що свідчить закон 19 року н.е., який навіть забороняв завдавати смертельних ударів жінкам із родин сенаторів, які теж були не проти ризикнути життям на арені. А у 200 році нерви римлян здали й вони ухвалили закон, який повністю заборонив жінкам брати участь у гладіаторських боях.
Відома історія Герардески Манутіус, яка брала участь у повстанні Спартака, а після його розгрому відправлена в гладіаторські казарми. До своєї загибелі на арені вправна Герардеска встигла вбити біля 200 супротивників.
Сказання наших пращурів теж згадують про звитяжних бойових подруг богатирів. Василиса (Настасія) Мікулішна, дружина Добрині, й сама могла приструнити будь-якого вояка, а в стрільбі з лука була чи не найкращою. Інший приклад — дочка Іллі «так званого» Муромця. Вона була настільки сильним бійцем, що багато років ніхто не міг перебороти її навіть у рукопашному бою.
Цікавий факт: про неабияку професійну підготовку жінок-богатирок свідчать змагання зі стрільби з лука, в якому Катерина Іванівна, дружина сотника Ставра Годиновича, і Настасія-королівна перемагають чоловіків — князя Володимира і Дуная. За ціль у тій стрільбі слугував перстень, за яким стояв устромлений лезом ніж. Стріла мала пролетіти крізь перстень і, ударивши об ніж, розділитися на дві рівні половинки. Виконання цього прийому вимагало просто віртуозного володіння луком! І жінки цим володіли!
Збереглися згадки про слов’янських жінок-богатирок не лише в казках. У слов’янській історії образ діви-воїна теж має давню традицію. Так, уже у 626 р. візантійський патріарх Никифор у літопису свідчить: під час облоги Константинополя знаходили між убитими русичами жінок у латах. У Немировича-Данченко читаємо: «…первісні слов’янки зненацька лякали ворогів під час бою, коли несамовито, з мечами в руках, вривалися в їхні ряди».
Загальновідомий факт: княгиня Ольга мала в Києві свою дружину й успішно здійснювала військові походи проти непокірних сусідів.
Романтичні століття
У Середні віки зародився образ прекрасної дами, заради прихильності якої борються славетні лицарі. Але тоді ж блищали бойовими обладунками жінки-вікінги, жінки-самураї, та ж сама Жанна д’Арк!
Відомо, що жінкам вікінгів забороняли носити чоловічій одяг, але в їхніх похованнях нерідко знаходять наконечники стріл, сокири, списи. Враховуючи те, що в могилу кладуть зазвичай інструменти, якими користувався небіжчик, можна зрозуміти, що «щитоносиці» з ісландських саг або й валькірії скандинавських міфів — не такі вже й казочки. Реміснику не покладуть в могилу меча, а воїну — плуг, тому вчені не дуже здивувалися, що аналіз ДНК знайденого ще наприкінці XIХ століття високопоставленого воїна-вікінга показав: це жінка!
Матильда Тосканська. Народилася знаменита італійська войовниця у 1061 році. З дитинства займалася військовою майстерністю і добре володіла зброєю, в 15 років взяла участь в цьому бою. 30 років вірою і правдою служила церкві. Після смерті вітчима Матильда очолила військо і неодноразово брала участь у кривавих битвах, з яких завжди поверталася цілою. З віком кинула військову службу і пішла в монастир, але якщо виникали повстання й заворушення, погрожувала зібрати військо і жорстоко покарати невірних.
На Далекому сході жінки теж не завжди обмежувалися роллю хранительки домашнього затишку. Складні часи вимагають складних рішень, і суворий побут середньовічної Японії породив таке явище, як онна-бугей — жінок-самураїв. Історики відзначають, що вони були неймовірно вправні зі специфічною зброєю — «мечем-косою» (яп. «наґіната»), аналогом полегшеної європейської глефи-алебарди.
Постановочна фотографія гейші в образі жінки-самурая, яку часто помилково приймають за портрет однієї із останніх японських жінок-самураїв Накано Такеко
Упродовж XI–XVII століть жінки із самурайських родів відточували не лише зброю, а й мистецтво володіння нею в бою. Конфлікти в ті жорстокі смутні часи на непривітних островах нерідко закінчувалися кривавою різаниною, тому жінки воювали досить часто.
Цікавий факт: незважаючи на своє ремесло, жінки-воїни під час ритуального самогубства перев’язували собі щиколотки мотузкою, щоб навіть після смерті виглядати пристойно, як і належить шляхетній дамі.
В Японії надзвичайно поширена історія Томое Годзен, яка брала участь у війні 1180-х років як старший офіцер у війську глави клану Мінамото. Смілива жінка в самурайських обладунках наводила справжній жах на ворога, хвацьки розмахуючи смертоносним мечем. Інша самурайка Ханґаку Годзен на чолі тритисячного війська тривалий час уміло стримувала значні сили противника. До речі, вона була ще й надзвичайної краси — навіть ворог, який захопив непритомну поранену жінку, залишив її живою.
Не пасли задніх й сусіди китайці — у гробниці легендарної жінки-полководця Фу Хао (13 століття) зберігалося близько сотні видів різної зброї. На фото пам’ятник генералу Фу Хао поруч із її гробницею в провінції Хенань.
Доба Просвітництва
Нові часи в Західний Європі зробили з дам вищого світу надто манірних і самозакоханих ляльок, але це не заважало й їм інколи брати в руки зброю та ставати на чолі армій. Що вже говорити про «простих дівчат» — життя в ті часи простолюдинок теж було не найкращим, що загартовувало характер багатьох.
Цікавий факт: в епоху Просвітництва шляхетні дами інколи билися на дуелях, причому роздягаючись до поясу — жіночий одяг був просто непристосований для подібних «фізичних вправ». Та ж російська імператриця Катерина ІІ дивилася крізь пальці на подібні небезпечні забавки, адже й сама грішила збройними бійками у своїй прусській молодості.
Унікальна ситуація спостерігалася у 18-19 століттях у самому серці Африки — в царстві Дагомея, правитель якої мав понад п’ять тисяч псевдо-дружин, які насправді були його особистою гвардією. Цей «гарем», а насправді — каральна лейгвардія, становив до третини усієї армії. Французи, які першими зіткнулися з цим феноменом, були вражені відданістю «дружин» африканського правителя, їхньою мужністю, шаленістю і самопожертвою в бою.
Звісно, таку феноменальну тему не упустили паризькі журналісти, і з перших шпальт газет не сходила карикатура, на якій темношкіра амазонка перегризає зубами горло французькому офіцерові. Остання африканська «амазонка» на ім’я Наві пішла з життя у 1979 році.
Яскраві постаті жінок-воїнів Запорозької Січі
У войовничому середовищі козацької України «безшлюбний», аскетично налаштований козак у шароварах і вишиванці, поступово став ідеалом. Однак, як не парадоксально, і за цієї доби проступають яскраві постаті жінок-воїнів.
Сам Дмитро Яворницький у кінці ХІХ ст. на Катеринославщині (у межах колишніх Запорозьких Вольностей) записав переказ «Могила Настина». У ньому — опис життя відважної отаманки на ім’я Настя, яка носила шаровари, шапку, мала шаблю і «держала у себе ватагу козаків, але ніхто того не знав, що вона дівка… Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». З історичних джерел відомо, який сильний вплив мала жінка на традиції й повсякдення козацької спільноти. Залишилися свідчення і про участь українок у військових діях. Так, багатьом відомий подвиг войовничих жінок з міста-фортеці Буші та дружини козацького сотника Зависного — Олени (за іншими відомостями — Мар’яни). Коли більшість чоловіків загинула, жінки й дівчата продовжували чинити опір регулярним частинам польського війська. Аби не потрапити до рук шляхти, Олена підпалила пороховий льох і підірвала себе разом із ворогом.
Ці факти піддають сумніву категоричне твердження Дмитра Яворницького, що козаки-запорожці «не допускали в Січ жінок». Очевидно, що в українських воєводствах біля татарських кордонів жінка володіла значно більшою свободою, ніж будь-де в корінній Європі. Саме на території Чорноморії в нащадків запорозьких козаків найдовше збереглися традиції боротьби хлопців із дівчатами: «є так, що хлопці борються поміж собою, а як коли, то й з дівчатами. Як почали хлопці боротися з дівчатами, вишукалась така дівчина, що який парубок надійде до неї, то вона його так і брякне об лід. Та на силу вже знайшовся такий, що як ударив її через голову об лід, то вона зовсім зомліла — водою одливали її. Але мимо того всього, сю бідову дівку всі хвалили за хоробрість, завдаючи сорому тим парубкам, що вона об лід била».
Жінки з армії січовиків, або Як треба служити нації і державі
Відомо, що в російсько-японській та Першій світовій війнах участь жінок набула популярності. Стан бойового духу російської армії залишав бажати кращого. Давалися взнаки величезна напруга сил і немислимі на той час втрати живої сили. Тож, аби здійснити патріотичний вплив на солдатів-чоловіків, підняти їхній рівень героїзму, до армії залучають жінок-добровольців. Перший жіночий ударний батальйон смерті сформований Тимчасовим урядом 19 червня 1917-го. За його прикладом створені Московський, Петроградський і Кубанський ударні жіночі батальйони та окремі команди зв’язку. Українське жіноцтво теж виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї. Серед жінок, які відіграли провідну роль у справі стрілецьких організацій, була Олена Степанів. З початком війни, у Львові вона разом з Марiєю Бачинською (Донцовою), Іванною Мурською, Ольгою Левицькою (Басараб), Меланiєю Балицькою проводили набір добровольців до Легіону Українських січових стрільців. Спочатку вступ до підрозділів УСС жінкам забороняли, мотивуючи обмеженням кількості особового складу українського легіону.
Десятник Г. Дмитерко і хорунжі С. Галечко та О. Басараб у Відні, 1917 р.
На відміну від російської армії, в українських формуваннях спеціальні жіночі бойові підрозділи не створювали. Жінок-добровольців, які пройшли коротке навчання, направляли до різних військових частин, де ті воювали нарівні з чоловіками. І кожній з них довелося докласти чималих зусиль, аби реалізувати своє право «бути вояками так само, як і мужчини».
Літопис УПА розкриває доволі відоме українському загалу ім’я Галини Дідик (псевдо «Анна», «Молочниця») — зв’язкової Головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича. Факти гендерної дискримінації в лавах УПА невідомі, навпаки — відмічена лише глибока повага чоловіків до жінок. Зокрема, Роман Шухевич до своєї зв’язкової звертався як «Друже Галино». І такого ж ставлення до жінок-колег вимагав від старшин усіх рангів без винятку.
На жаль, ще не досліджено і не оприлюднено навіть приблизну чисельність українок, які входили до українського національного руху опору. Проте можна з упевненістю сказати: їх налічувалося не десятки й навіть не сотні, а тисячі.
Жіноче обличчя героїзму в Другій світовій…
Жінки винесли на своїх тендітних плечах усі тяготи Другої світової війни. У тилу вони взяли на себе безліч «суто чоловічих» спеціальностей: стали за верстат, сіли за кермо трактора, обходили залізниці, освоїли професію металурга… На фронті ж були медиками, льотчицями, снайперами, у частинах ППО, зв’язковими, розвідницями, водіями, топографами, репортерами, танкістами, артилеристами, піхотинцями. Активно брали участь у підпіллі, партизанському русі. Безпрецедентною подією у світовій історії є діяльність у роки Другої світової одразу трьох жіночих авіаційних частин — 586-го винищувального полку (командир — підполковник Тетяна Казарінова), 587-го полку пікіруючих бомбардувальників (до своєї загибелі у 1943 році полком командувала майор Марина Раскова) та 588-го нічного бомбардувального полку (командир — майор Євдокія Бершанська). За мужність, героїзм і високий професіоналізм 29 льотчиць та штурманів авіаційних полків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Екіпаж літака «Батьківщина» (рос. «Родина») у вересні 1938 року — штурман Марина Раскова, другий пілот Полина Осипенко, командир Валентина Гризодубова.
Тогочасні жінки служили й в бронетанкових військах. Вражає той факт, що на танках БТ та Т-34 вижим одного з двох важелів бортового зціплення вимагав зусиль у 15 кг, а педалі головного зціплення — 25 кг, але це представниць прекрасної статі не лякало. Чимало жінок були снайперами. Найуспішніша серед них — українка Людмила Павлюченко, яка знищила 309 ворогів, серед них — 36 снайперів.
Сотні тисяч українок воювали на фронтах Другої світової. Хтось з них отримав урядові нагороди, а хтось — віддав своє життя за Вітчизну…
Підготував Олександр Козубенко
