«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
У липні 2014 року майор Вадим Рибалко за мобілізацією був призваний до окремої гірсько-штурмової бригади на посаду командира зенітного артилерійського взводу механізованого батальйону. За три тижні офіцер укомплектував взвод особовим складом, прийняв техніку та озброєння, провів підготовку на полігоні. У серпні підрозділ Вадима вже завантажився на ешелон та висунувся безпосередньо у район проведення Антитерористичної операції.
— Мій взвод налічував чотири відділення, озброєних зенітними установками ЗУ-23-2. Їх я розосередив по опорниках та блокпостах. Сам же з одним із взводів зайняв оборону на блокпосту «Сталінград», що в населеному пункті Макарове Станично-Луганського району. Тоді ми ще не усвідомлювали усю серйозність ситуації, лише коли почали наближатися до села, зрозуміли, що тут війна. Усі дерева були обгорілі та побиті осколками, навколо блокпоста багато знищеної техніки, потрощені бліндажі. Сюди діставало усе вороже озброєння з кількох сторін, через те його так назвали, — розповідає Вадим Рибалко.
Через місяць більша частина батальйону колоною вирушила в Дебальцевському напрямку.
«Дебальцевський плацдарм»
Неподалік Дебальцевого підрозділ Вадима Рибалка разом із піхотинцями облаштувалися на взводних опорних пунктах. А на початку лютого 2015 року розпочалася активна артилерійська підготовка противника до наступу.
— Приблизно в двох кілометрах від нас знаходилася стара покинута шахта. Щоденно в обід з неї по наших позиціях починали працювати снайпери, аби ми не могли вирахувати позиції їхніх мінометів, — пригадував офіцер. — Снайпери були точно не колишніми шахтарями — вони мали потужні гвинтівки великого калібру і вели досить влучний вогонь, не давали підняти голови.
Тоді українські снайпери переважно мали на озброєнні лише СВД, яка не дозволяла вести вогонь на велику відстань. Через це усі спроби нашого снайпера дістати опонента закінчувалися невдало. Знаючи напрямок звідки працює снайпер, Вадим Рибалко взяв на себе ініціативу. Під шквальним вогнем мінометів, ризикуючи життям, офіцер змусив замовкнути снайперську зброю на тривалий час.
— Під час чергового бою я разом із підлеглим короткими перебіжками дісталися нашої «Зеушки». Прицільним вогнем ми відпрацювали по шахті. Довго вести вогонь не могли, адже це все відбувалося під час мінометного обстрілу. Однак це дало непоганий результат — їхніх снайперів кілька днів не було чути, — розповідає майор.
Згодом Вадим Рибалко зі своїм підрозділом перемістився на позицію, якою командував капітан Денис Кисельов на позивний «Бродяга».
— У нього була грамотно організована оборона, облаштовані укриття та фортифікаційні споруди. Для підсилення нам направили БМП-2 та танк, тому ворог не наважувався нас штурмувати. Кілька разів вони намагалися підійти та «прощупати» наші слабкі місця, але ми їх вчасно помічали та відразу влучним вогнем відганяли. Противник постійно обстрілював та шукав слабкі місця по усій лінії оборони. Він вишукував позиції, де було мало людей чи недостатньо бронетехніки, — говорить офіцер.
16 лютого 2015 року Вадим Рибалко зі своїм відділенням та підрозділом «Бродяги» по команді зібрав необхідне озброєння та боєприпаси й висунувся в базовий табір під Дебальцеве.
Серед руїн міста
Після прибуття у базовий табір командування бригади поставило зенітникам бойове завдання – зайняти оборону в самому місті.
– Вночі з 16 на 17 лютого ми висунулися у місто. Йти довелося пішки, аби розчищати дорогу для техніки від звисаючих проводів електромереж. Через чотири квартали «Бродяга» зайняв оборону в приватному секторі, я зі своїм відділенням пройшов трохи далі по вулиці. У підпорядкуванні в мене були 6 моїх воїнів із «Зеушкою» та ще 6 піхотинців на БМП-2. Тримали ми оборону в лінію через два квартали від базового табору. Пам’ятаю, як тільки зайняли будівлю, десь о 3 ночі по нашій вулиці відпрацювали «Гради», які чітко лягли поруч з нами. Під час того обстрілу «Бродяга» врятував своїх хлопців, відчуття не підвело. Хлопці хотіли зайняти оборону в одному з будинків, а він наказав перейти в інший. Так от саме в той будинок влучив снаряд від «Граду», — пригадує майор Вадим Рибалко. — Ніч ми протрималися, а вже зранку разом із технікою висунулися ще на два квартали вперед. Я зайняв оборону в розбитому дитячому садочку. Як тільки організував кругову оборону, вже за пів години нас почали штурмувати. Спочатку працювали снайпери, потім до них долучилася артилерія. По радіостанції я почув, що в сусідів є багато «трьохсотих», також важко поранили «Бродягу».
Коли поранених евакуювали на МТЛБ до штабу бригади, командування обороною взяв на себе Вадим Рибалко. Він вирахував координати ворожих цілей та передав їх у штаб бригади, аби вони вогнем артилерії допомогли. Кілька разів артилерія відпрацювала по вказаних цілях. Після цього зв’язок зі штабом було втрачено.
– У мене залишився зв’язок по радіостанції лише з хлопцями з лівого флангу, де раніше командував «Бродяга». У них була знищена БМП та СПГ. По них працював танк та снайпери, постійно атакувала піхота. Через кілька годин вони були змушені відійти трохи назад. У нас ситуація теж ускладнилась: ворожий вогонь вівся з усіх чотирьох сторін — міномети, гранатомети, кулемети, підствольники. Сильно докучав снайпер, але нам все ж вдалося його знищити. Бій тривав до самого вечора, — розповів Вадим. — Зрозумівши, що в мене лівий фланг вже відкритий, а з правим немає зв’язку, аби прикрити свій тил, нам довелося відійти ближче до штабу. Якби противник знав, скільки нас там залишилося, то безперечно відразу штурмував би знову. На світанку 18 лютого я дав команду «по машинах». Пригадую, того ранку термометр показував -14 градусів. Проте наша техніка, яка майже добу простояла на морозі, відразу завелася, і ми висунулися до базового табору.
У тилу ворога
Тоді майор Вадим Рибалко ще не знав, що його бойове завдання в утриманні оборони в самому місті було надзвичайно важливим. У цей час відбувався вивід наших військ. Зв’язку зі штабом не було, а тому вчасно відійти разом із бригадою його підрозділ не зміг.
– На вцілілій БМП-2 та МТЛБ ми під’їхали до базового табору. Неподалік за багатоповерхівками сховали техніку, аби по ній не поцілив ворожий танк. Разом із воїном відправився до штабу, але містечко було порожнім, уся територія палала, горіли залишки техніки. Стало зрозуміло, що бригада вийшла, а ми опинилися у ворожому тилу… Я дав команду особовому складу спішитися та через табір відійти до сусіднього села Комуна, де раніше був інженерний батальйон. Техніка рвонула через табір, а ми перебіжками від бліндажа до бліндажа, від окопу до окопу. Це все відбувалося під час артобстрілу. То зліва розрив, то з права – ми падали, підводились і бігли, знов падали… За табором ми вийшли на трасу, сіли на техніку та швидко дісталися Комуни. Там також нікого з наших вже не було. У бліндажі ще працював електрогенератор, горіло світло. Тобто, ми розминулися лише на годину-півтори. — пригадує офіцер.
Вихід
У Комуні Вадим зміг вийти на зв’язок із офіцером свого батальйону на позивний «Павук», який приблизно пояснив, яким напрямком слід виходити й що доведеться прориватися вже через оточення. Групі наших воїнів знову довелося повернутися до табору і через нього вийти на польову дорогу.
— Перед тим, як прориватися, ми пішли на хитрість: на техніку почепили білу ганчірку, самі теж пообмотувались нею, як це роблять росіяни – і вперед. У полі ми зрозуміли, куди треба рухатися – була накатана колія та подекуди стояла нещодавно розбита техніка. Їхали на повній швидкості, першою йшла БМП-2, позаду МТЛБ. Час від часу вздовж дороги із засідок по нас вели вогонь з кулеметів, гранатометів та танків. Мабуть, не всі нас приймали за «своїх». Також по дорозі ми підбирали наших хлопців, — говорить Вадим. — Коли доїхали до свого блокпоста, нас супроводили вже до Артемівська. Близько 10 години ранку 18 лютого ми дісталися нашої бригади. Уже там я дізнався, що мій бойовий товариш Денис Кисельов («Бродяга») напередодні помер від поранень. Ось так ми на двох машинах останніми покинули Дебальцеве та прорвалися з ворожого тилу.
Наразі майор Вадим Рибалко проходить службу в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба на посаді начальника навчального курсу факультету Протиповітряної оборони Сухопутних військ. Нині він навчає та виховує майбутніх офіцерів-зенітників. Також не забуває про своїх товаришів, із якими пройшов важкий бойовий шлях. Вони часто зустрічаються та пригадують тих, хто не повернувся з бойового завдання…
