Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Бойові дії під Дебальцевим 2014 року офіцер Харківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки капітан Ярослав Двойних ніколи не забуде. Адже щодня, дивлячись у дзеркало на своє обличчя, мимоволі пригадує один з артобстрілів, що ледь не забрав у нього життя.
Він єдиний у класі обрав професію військового
…Ярослав народився й виріс у Харкові.
— Я був звичайним юнаком, — каже Ярослав. — Мабуть, нічим не відрізнявся від своїх однолітків, а перед самим випуском зі школи здивував багатьох друзів і знайомих вибором професії. Я єдиний з класу вирішив стати офіцером і подав документи на факультет протиповітряної оборони Сухопутних військ Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Роки навчання збігли швидко. Після випуску у 2014-му мене розподілили до 169-го Навчального центру Сухопутних військ. Розпочав офіцерську службу на посаді командира взводу – викладача, навчав курсантів-зенітників. Улітку того, першого року війни, на Донбасі було особливо гаряче. Більшість моїх товаришів по навчанню в ХНУПСі служили в бойових бригадах і майже всі були на фронті. Від нашого центру на Схід також направляли зведений зенітний ракетний підрозділ і я попросив командирів включити туди й мене, — пригадав 27-річний офіцер.
Бойове хрещення під Дебальцевим
— Наприкінці літа прибули до Бахмата, а звідти нас направили на Дебальцевський напрямок забезпечувати дії воїнів-реактивників. Вони успішно били ворога на далекій відстані, а ми — прикривали їх з повітря. Бойові позиції постійно змінювали. Та ворожі обстріли все одно нас наздоганяли, бо тоді чіткої лінії фронту ще не було, — розповів учасник бойових дій.
15 вересня підрозділ Ярослава розташовувався неподалік селища Нікішине. Зранку все було тихо й відносно спокійно. Адже зазвичай ворог проявляв себе вночі чи під ранок. Годинник щойно пробив десяту дня, й армійці, вільні від чергування, займалися обслуговуванням зброї чи дообладнанням бліндажів. Та раптом у небі з’явився ворожий БПЛА — за 3–5 хвилин зник. Після цього в наш польовий табір почали прилітати 120-мм мінометні міни та снаряди більшого калібру.
— Пролунала команда «До укриття!». То був не перший наш обстріл, ми добре знали, як треба поводитися. Зазвичай противник робить 1–3 пристрілювальні постріли з певним проміжком часу, а вже потім випускає весь боєкомплект. Цього ж разу апогей артобстрілу був одразу на початку, тобто в перші секунди, — пригадав Ярослав.
Буквально за три-чотири метри до безпечного місця чоловік відчув різкий біль у правому оці. Він зупинився і не міг зрозуміти, що сталося, поки тепла кров не полилася рікою по обличчю. В його голові промайнуло: уламок міни потрапив у голову. Зайти до бліндажа допомогли бойові товариші, бо через шоковий стан він не міг самостійно пересуватися.
— Далі все відбувалося як у тумані… Мене привезли в Дебальцеве до штабу сектору. Фронтові лікарі зрозуміли, що поранення складне й мене на спеціальному транспорті відправили до Бахмута, а вже звідти — до Харківського госпіталю, — розказав він.
Новий поворот долі його не зламав
Після першого огляду армійські офтальмологи негайно повезли хлопця до своїх цивільних колег із Харківської міської клінічної лікарні № 14 імені Леонарда Гіршмана. Там близько 23:00 провели консиліум і, щоб не гаяти часу, вирішили зробити складу операцію на оці, що тривала майже до ранку.
— 16 вересня 2014-го я думав, що не переживу. Після оперативного втручання вже в госпіталі мені повідомили про втрату ока через двоміліметровий уламок міни. Я тоді тиждень не спав і майже не їв. Не одразу, дуже повільно, але зміг опанувати себе. Після двох місяців лікування та тривалої реабілітації я повернувся до свого навчального центру та друзів, із якими був у відрядженні на Донеччині, — повідомив офіцер.
У військовій частині через фізичну ваду постало питання про необхідність перевестися до небойової відомчої установи. Ярослав повернувся до Харкова та звернувся до обласного військкомату з проханням перевести його до них. З квітня 2015-го він продовжив службу у військкоматі.
Спочатку в Харківському обласному ТЦК та СП він займався організацією територіальної оборони. А останніми роками відповідає за службу військ.
— Знаю, що багато тих, хто зазнав каліцтва на війні, впадають у відчай. Та в мене дуже напружена робота, голова в мене повністю заповнена службою. Навіть одружитися та завести дітей немає часу. За улюблене хобі маю армію, — як завжди жартує капітан Ярослав Двойних.
— Він веселий, розумний та відповідальний — так лаконічно можна сказати про Ярослава Ігорьовича. Ми ставимо його в приклад молодим офіцерам. До того ж він дуже скромний і ніколи не хизується своїми бойовими нагородами, — розповів про Ярослава заступник військового комісара Харківського обласного ТЦК та СП з морально-психологічного забезпечення – начальник відділу МПЗ та зв’язків з громадськістю підполковник Микола Шарий.
Фото автора та з архіву Ярослава Двойних
