Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Сьогодні вся планета сумує за загиблими та шанує живих, згадуючи про жертви Голокосту. Цей день проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав у пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни. Це нагадування про всесвітню трагедію, про масове вбивство євреїв у всіх європейських державах.
Уперше в усьому світі Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту відзначили у 2006 році. Україна на державному рівні приєдналася до відзначення цієї міжнародної дати у 2012 році, хоч і була однією з шести країн-ініціаторів ухвалення документа ООН . Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенцима.
Довідково. Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. У ширшому розумінні, голокост — систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.
Окупувавши Україну, нацисти знищили близько мільйона євреїв, серед яких були десятки тисяч дітей
«До розв’язання єврейського питання приступити…»
1933 рік. Німеччина. До влади приходять нацисти на чолі з Адольфом Гітлером. І відразу починають переслідування населення. Після того, як вермахт захоплює інші країни, починається планомірне винищення євреїв, що їх населяли. Найбільша громадська громада на той час проживала у Польщі. Тож відразу після її загарбання практично всіх їх помістили до спеціально створених гетто — відокремлених від зовнішнього світу поселеннях з мінімальними умовами для проживання. А у 1941-му — незадовго до нападу на СРСР — почали створювати і концентраційні табори, куди звозили всіх євреїв, уцілілих у завойованій Європі: до цього часу більше ніж мільйон фашисти знищили.
Захопивши значну частину радянської імперії, нацисти взялися за «остаточне розв’язання єврейського питання»: за вермахтом, що наступав, йшли так звані айзацгрупи — спеціально створені підрозділи, які і «розв’язували» проблеми євреїв. На теренах України діяли 2 такі групи, які особливо «відзначилися» у Бабиному Яру — київському урочищі, розстрілявши за кілька днів понад 30 тисяч євреїв.
У січні 1942 року нацистська верхівка ухвалила рішення про створення на території Польщі таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями. Сьогодні вони відомі під назвами Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцим, Бєлжец. Створення таких таборів супроводжувалось масовими стратами населення гетто. Найбільш жахливим — за кількістю утримуваних тут євреїв і їхнього масового винищення, був Освенцим: за 5 років існування тут пішли з життя насильницькою смертю близько 4 мільйонів. Загалом — за неповними даними — жертвами нацистського режиму стали майже 6 мільйонів євреїв.
«Пережиті жахіття переслідуватимуть мене до кінця життя…»
В Україні майже немає клаптика землі, не политого єврейською кров’ю. Першими жертвами окупантів стали представники цієї древньої національності, які населяли міста і села Західної України: просування вермахту було настільки стрімким, що більшість з них не встигли евакуюватися. Так, захопивши Львів, у якому до війни проживали понад 150 тисяч євреїв, нові «господарі життя» взялися за «розв’язання єврейського питання», створивши гетто, куди помістили близько 140 тисяч осіб. Вижити пощастило приблизно 300 з них.
Невільників змушували носити знаки розрізнення, заборонивши навіть ходити пішохідними тротуарами і бувати у міських парках. І навіть навколішки мити бруківку зубними щітками чи носити сміття у зубах!.. Не витримуючи голоду, жахливої антисанітарії і хвороб, люди вмирали сотнями. Щодня. Та чи не найбільше дошкуляв хронічний голод: взимку 1941-1942 років один дорослий отримував 700 грамів хліба на тиждень, 400 грамів муки та 100 грамів цукру на місяць. До того ж тут почалися спалахи тифу, який викосив десятки тисяч людей.
Бранці працювали на німців. А хто в силу фізичного виснаження не міг, то тих просто знищували. Львів’яни, котрі мешкали неподалік цього гетто, довго згадували, як ледь не щоночі поблизу лунали автоматні та кулеметні черги.
Яніні Гешелес-Альтман пощастило вижити. Ось як вона згадувала своє перебування у гетто після війни:
«Я вже не боялась чиєїсь смерті, чи власної, але не могла жодним чином з нею погодитися. Я дуже хотіла жити і відчувала, як щось у мені волає: жити! жити! Я не мала сили цього заглушити і не могла заспокоїтись».
А ось свідчення іншого бранця гетто — Якова Зельмана:
«У мене просто не вистачає слів, щоб передати ті страхіття, що нам довелося пережити. Адже наше життя не коштувало і ламаного гроша: нас могли вбити будь-хто і за будь-що. Насамперед за те, що ми були євреями».
— Масові розстріли відбулися одразу після захоплення нацистами Миколаївщини, — розповідає Марина Мельник, працівник Державного архіву Миколаївської області. — Зокрема у серпні 1941 року нацисти на 22-х машинах вивезли з Миколаєва єврейські родини до рівчаків між селами Воскресенськ і Калинівка. І розстріляли близько 7 тисяч осіб. Одяг і цінні речі завантажили на машини й вивезли до міста. Незадовго перед тим, як залишити нашу землю, окупанти намагалися приховати сліди своїх кривавих злочинів. Але зробити їм це не вдалося.
У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту у багатьох країнах світу відбуваються меморіальні, поминальні заходи. Світова спільнота не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля щодо окремої групи людей.
