Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
13 січня Українській військово-медичній академії (УВМА) виповнилося 28 років. З цього приводу ми поспілкувалися з заступником начальника Академії з клінічної роботи, доктором медичних наук, професором полковником медичної служби Сергієм Королем.
− Сергію Олександровичу, 28 років — солідний вік для навчального закладу. Розкажіть, що ж представляє собою УВМА?
− Українська військово-медична академія − вищий військово-медичний навчальний заклад IV рівня акредитації з правом підготовки та перепідготовки військових лікарів за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра медицини (фармації) (зокрема, іноземців). До того ж Академія є науковим та лікувальним центром Міноборони України. За роки існування в УВМА пройшли навчання на факультеті підготовки та здобули науковий ступінь магістра понад 2700 військових лікарів. На другому факультеті перепідготовки та підвищення кваліфікації проходять удосконалення понад 3000 лікарів, провізорів і медичних сестер щорічно. Окрім цього, під час АТО/ООС (2014−2019 роки) на восьми курсах підготовлено 586 лікарів, прийнятих на військову службу під час мобілізації. З них — 171 хірург, 64 анестезіологи, 56 стоматологів, 34 терапевти, 20 лікарів загальної практики та сімейної медицини. Також на курсах пройшли перепідготовку 677 офіцерів запасу лікарів.
Як стають військовими лікарями
− Хто може стати слухачем УВМА?
− Слухачами факультету підготовки військових лікарів можуть стати випускники вищих медичних навчальних закладів. Це вже дипломовані лікарі, які успішно здають відповідні іспити. Після зарахування вони отримують звання «молодший лейтенант» і продовжують освоювати обраний медичний фах у стінах Академії. Хірурги, анестезіологи й лікарі загальної практики навчаються три роки, а терапевти, щелепно-лицьові хірурги, стоматологи, інфекціоністи, епідеміологи та гігієністи — два. Після закінчення Академії їх направляють на військову службу у військові мобільні госпіталі, медичні пункти військових частин. Після кількох років служби, якщо вони добре себе зарекомендували на відповідних посадах, наших випускників можуть призначити на посади третього рівня медичного забезпечення у Військово-медичні клінічні центри (ВМКЦ) у Харкові та Дніпрі. Наступним шляхом професійного зростання є четвертий рівень − Військово-медичні клінічні центри в Києві, Одесі, Львові та Вінниці.
На факультеті перепідготовки і підвищення кваліфікації проходять стажування та тематичні удосконалення лікарі, які вже мають досвід надання допомоги хворим та пораненим у лікувальних закладах усіх рівнів медичного забезпечення. Академія − єдиний в Україні вищий військово-медичний навчальний заклад, який забезпечує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців майже всіх спеціальностей для Збройних Сил та інших військових формувань України.
Що робити, коли відсутня власна клінічна база?
− Ви наводили цифри, вони таки вражаючі. Але давайте поговоримо про проблеми. Яка з них найболючіша?
− Найголовнішою проблемою УВМА є відсутність власної клінічної бази. Мені, як заступнику начальника Академії з клінічної роботи, це особливо відчутно. Пріоритетом навчання слухачів Академії є щоденна лікувально-діагностична практична робота, адже в подальшому вони мають самостійно, інколи миттєво, приймати правильні рішення з рятування життя поранених та хворих. Через відсутність своєї університетської клініки ми залежні від медичних центрів та лікарень Києва і України в цілому. Адже викладання практичних дисциплін здійснюється на базі військових і цивільних лікувальних закладів. Так, наприклад, військових хірургів ми готуємо на базі клінік хірургічного профілю НВМКЦ «ГВКГ», ВМКЛДЦ м. Ірпінь, клінічних відділень Київської міської лікарні швидкої допомоги, Київського онкоцентру, Київської міської клінічної лікарні № 17. На базі цих та інших лікувальних закладів викладаємо практичні дисципліни в фахівців усіх спеціальностей. Підготовка слухачів у такому варіанті є досить функціональною й дає високий результат. Але хотілося мати власну університетську клініку для впровадження сучасних розробок та напрацювань Академії.
− Військові медики самовідданою і наполегливою працею неодноразово доводили ефективність системи військово-медичного забезпечення. Чи можна говорити, що військова медицина є флагманом усієї галузі?
− Загалом, так. Переважна більшість військових лікарів мобільних госпіталів та Військово-медичних клінічних центрів − наші учні. Вони мають великий досвід надання медичної допомоги тяжким пораненим і хворим у районі проведення АТО/ООС. Такого досвіду не мають навіть закордонні колеги, які часто приїздять до нас вчитися. Цьому неабияк сприяє й поліпшення матеріально-технічної бази Військово-медичних клінічних центрів. Наявність сучасного діагностичного та лікувального оснащення дає можливість надавати допомогу на найвищому рівні. Проте не слід зупинятися на досягнутому. Є і неосвоєні військовими медиками напрямки. Наприклад, трансплантологія чи виконання оперативних втручань за допомогою роботів.
Що в перспективі?
− Отже, є ще над чим працювати. А що в майбутньому планується втілити в навчанні військових медиків?
− Планів багато, але не зажди вдається швидко втілити їх у реальність, та й саме життя вносить корективи. Наприклад, через пандемію ми змушені обмежувати спілкування. Але як проводити повноцінне і якісне викладання клінічних дисциплін у режимі онлайн? Знову таки про трансплантологію. На жаль, у лікувальних закладах МО України не виконано жодної такої операції. Тому в наших планах навчання науково-педагогічних працівників та слухачів Академії на базах Інституту експериментальної хірургії та трансплантології імені О. Шалімова. Мабуть, почнемо з пересадки нирки. Також у наших найближчих планах підписання меморандуму про співпрацю з Київським протезним заводом задля покращення навчання військових лікарів та надання допомоги і реабілітації поранених, що втратили кінцівки. Співпраця з клінікою «Форпост», яка активно займається алергологією і молекулярною імунологією. Такі знання конче необхідні військовим лікарям, особливо під час пандемії коронавірусу. Покращити клінічний досвід наших науково-педагогічних працівників і слухачів хочеться за рахунок стажування у передових клініках Європи та США.
«Якщо хірург не оперує, в нього можуть „відсохнути“ руки»
− Сергію Олександровичу, ви — хірург вищої категорії, травматолог-ортопед. Не рахували, скільки вже провели операцій?
− Пам’ятаю майже кожного пацієнта. Коли був на посаді професора кафедри військової хірургії, виконував понад 200 операційних втручань на рік. Щодоби — три-чотири операції. Із листопада минулого року я на новій посаді. Отже, додалося багато організаційної й управлінської роботи, тому провожу лише одну-дві операції на день, але це операції найвищої категорії складності. До речі, можливість проводити операції була однією з моїх умов, коли давав згоду на призначення заступником начальника Академії. Адже, якщо хірург не оперує, в нього можуть «відсохнути» руки. Це — постулат, перевірений часом.
«Так і не наважився сказати сліпому хлопцю, що ноги в нього вже немає»
− А чи можете згадати ті випадки, які запам’яталися найбільше?
− Першу операцію я провів у листопаді 1996-го, ще в званні лейтенанта, адже вона була найпростішою і найскладнішою водночас. Йдеться про апендектомію з певними ускладненнями. Проте найбільше запам’яталися операції 2014−2015 років у районі проведення АТО. Наприклад, у передову хірургічну групу на базі ЦРЛ м. Бахмута доставили військовослужбовця — хлопчину, круглого сироту. У нього була відірвана в результаті підриву на міні нижня кінцівка. Окрім того, він втратив зір. Життя ми йому врятували, але після операції він постійно жалівся на біль у нозі. Побачити він цього не міг. Зізнаюся: так і не наважився йому сказати, що ноги в нього вже немає…
Запам’яталася 20-річна дівчина-санінструктор − позивний «Лютик». У неї внаслідок підриву на міні відірвало нижні кінцівки на рівні верхньої третини стегна. Потрібно було терміново рятувати життя. Попередні методики передбачали первинну та остаточну корекцію ушкодження. Стан пораненої був украй тяжким. Вирішили застосувати тактику «контролю ушкоджень»: на тлі проведення протишокових заходів накладені затискачі на судини, кістковий канал запломбовано воском. Після стабілізації стану поранену евакуювали в Обласну клінічну лікарню імені І.І. Мечникова м. Дніпро. Там я її теж супроводжував і ми з колегами продовжили протишокову терапію, проводили неодноразові повторні хірургічні обробки з подальшим формуванням кукс.
Із фізичними вадами впоратися іноді легше, ніж із душевними ранами
− А загалом, часто доводилося потім бачитися з людьми, яким Ви, власне, врятували життя?
− У 2016 році під час відпустки я сів на машину і об’їхав майже всю Україну, щоб побачити колишніх пацієнтів, поранених, яких оперував у районі АТО, у кого вдалося взяти номера телефонів. Мені було важливо відстежити функціональні результати впровадження сучасних методик. Як вони живуть, як почуваються, яка потрібна допомога. Зізнаюся, був шокований від побаченого. Їм майже всім необхідна психологічна реабілітація. Дехто з тих, кого тоді нам вдалося врятувати фізично, вже пішли з цього світу через депресію, шкідливі звички й умови життя. Із фізичними вадами впоратися іноді легше, ніж із душевними ранами. Взагалі, такі зустрічі дуже багато дали в професійному, моральному та емоційному плані. Інколи мій колишній пацієнт говорив мені: «Я не хочу так жити…», а його мати дякувала зі сльозами за врятованого сина. Дехто запрошував за стіл, а дехто не хоче спілкуватися. Проте, я в будь-якому випадку дотримуюсь субординації «лікар-пацієнт».
«Фішка» лікарської професії
− І наостанок, не можу не поставити запитання, яке, впевнений, цікавить не лише мене. Скажіть, чому в лікарів настільки нерозбірливий почерк? Що стається з рукою, яка так впевнено оперує скальпелем, коли тримає авторучку?
− Ви ще мій почерк не бачили (сміється). Мої записи більше схожі на кардіограму. Це все через те, що лікарям доводиться багато і швидко писати, змінювати концентрацію та акцент із каліграфії на зміст написаного. Якщо людина змушена постійно робити односпрямовані рухи, у неї можуть розвинутися такі симптоми як епікондиліт або стілоідіт − це такі професійні захворювання верхніх кінцівок, які певно і впливають на «розбірливість» почерку лікарів. Але такої патології у мене немає. Вважайте це особливістю, чи як узвичаєно нині говорити, «фішкою» нашої професії.
