Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Про хвостатих, вусатих і вухатих бойових побратимів наших захисників на передовій російсько-української війни є величезна купа історій. Чотирилапі друзі разом із воїнами в окопах, у бліндажах на спостережниках пильнують ворога. Часто завдяки своїм тваринним інстинктам, відчуттям-передчуттям вони попереджали наших захисників про небезпеку обстрілів-прильотів.
Вони – наші брати!..
Перебуваючи нещодавно у творчому відрядженні в районі проведення операції Об’єднаних сил на Луганщині, ми з колегами-телевізійниками працювали на позиціях переднього краю оборонців зі складу окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
Спілкувались із солдатами, командирами на взводних опорних пунктах. Розпитували їх про поточну ситуацію на передовій, як поводиться ворог, чи важко на війні, як часто ворог провокує пострілами в бік їхніх позицій, чи готові воїни дати гідну відсіч тощо…
Пройшли між «взводниками» від позицій до позицій чимало – туди і назад, певно, вийшло кілометрів зо п’ять. Мою увагу привернула пара великих псів, що постійно супроводжувала нас шляхом.
Гуси з індиками та їжаки з борсуками часто стають друзями воїнів на «нулях», а собаки з котами – невід’ємна складова бойового порядку підрозділів у цій майже семирічній війні.
Я із собаками точно не на «ти». Хоча з дитинства мріяв про якогось сенбернара, ньюфаундлента чи кавказця – коли виросту. Виписував журнал «Юний натураліст», збирав колекцію пластикових статуеток з породами собак, чимало фільмів переглянув, допитувався про чотирилапих на всіляких виставках, змаганнях і презентаціях.
Чорна і попеляста двійка – вірні супутники на «нулі»…
Ці охоронці були особливі…. Точно – моя мрія з дитинства! Чорна і попеляста двійка. Грайливі щенята 9-ти і 8-ми місяців від народження, зростом у пів метра і вагою кіл в 45–40, були хлопчиком Арчі й дівчинкою Фібі італійської породи кане-корсо, як я дізнався згодом. У них два різні господарі – командири сусідніх взводних опорних пунктів у районі села Оріхове.
Поруч зі старшиною Миколою, командиром ВОПу, служить його Арчі. Я розпитав у нього про підопічного на війні, про породу і взаємну любов-підтримку, звідки таке тяжіння до собак та інше.
– Друже, що це за звір, скільки йому і де він взявся тут?
– Арчі наразі 9 місяців (у листопаді. – Авт.), крім нього, я ще маю тримісячну дівчинку – Моллі. Це італійська догоподібна порода мастифного типу, кане-корсо.
Ця порода є однією з найдавніших представників групи масивних та м’язових типів собак (молосів), перші згадки про яку з’явилися ще в глибоку давнину. Офіційними предками вважають давньоіталійських бойових собак, яких використовували як травильних псів-гладіаторів.
– Коли у вас з’явився перший пес на війні?
– Породою я зацікавився ще у 2015 році. Не було змоги придбати її на Житомирщині. Тоді їх можна було купити тільки в Херсонській області, у Києві лише планували її розведення. Приїхали ми на Донеччину, в одну з попередніх ротацій. Уперше я придбав цю породу наприкінці 2018-го в Слов’янську. Звали його Дан, собака помер від кліща, бо не встигли його пролікувати. Порода цікава, розумна, допитлива, щира й віддана. Я знав, що наступним моїм вихованцем неодмінно стане кане-корсо. Минув час, і ми знову прибули в район ООС. Арчі я купив у Рубіжному за 6 тисяч. Для порівняння, такий пес з тими ж документами КСУ (кінологічна спілка України), щепленнями і паспортом в Києві обійшовся б мені від 25 тисяч гривень.
– А звідки така любов до чотирилапих, пам’ятаєте?
– Любов до собак у мене з дитинства. Першу подарував мені батько у п’ять років. То була звичайна дворняжка, але настільки добра, вірна й щира, що свого життя без неї я не уявляв. Ми росли разом і їли чи не з однієї миски.
– Я чув від хлопців, що собаки на ту сторону ходять.
– Їм, на відміну від нас, усе дозволено. Вони не знають домовленостей про будь-яке перемир’я. До нас забігає дворняга із сусідньої позиції, і вони граються разом. Наші його трохи покусують, той втікає – ці наздоганяють. Іноді перебігають через окопи і женуть на той бік. Коли ж залишаються лічені метри до позицій противника – повертаються, слава Богові!
На війні друзів у біді не лишають
– Не боїтеся, що собака одного разу не повернеться, адже ворог може й підстрелити, аби дошкулити?
– Я щоразу включаю свою дурну фантазію після їхніх перебіжок. Нервую, переживаю, гніваюсь у таких випадках і з нетерпінням чекаю на повернення. Щоразу в голову приходять думки: «А раптом не повернуться. Раптом – розтяжка, міна чи куля з позицій вурдалацьких». Та знаю точно, якби там не було, ми б пішли рятувати, визволяти, забирати, зі зброєю відбивати своїх собак. Головне, аби Арчі й Фібі разом прийшли, повернулися, нам же ж породу продовжувати, хлопців-побратимів щенятами радувати (жартуючи всміхається). Ми штурмом підемо на ворожі позиції. Тут, на війні, друзів у біді не лишають!
– А Фібі – вона чужа чи своя?
– Фібі – собака тієї ж самої породи кане-корсо, лише попелястого окрасу. Вони не родичі, Фібі придбана в Запоріжжі, а мої собаки – у Слов’янську. Її господар – інший командир взводу, сусід по флангу, з яким виконуємо бойові завдання.
– Командири підрозділів, військовослужбовці, які ротуючись заходять на визначені позиції, приймають від попередників своїх підопічних, а як із цими собаками?
– Собаки – друзі, це частина мого життя! Тому я цих заберу із собою додому – до рідних, до близьких. Мене у Новоград-Волинському районі чекає дружина і донечки. Так само, як чоловіка і батька, вони чекають моїх чотирилапих улюбленців – маленьку Моллі та юного Арчі!
А як знову прийде час повернутися на цю війну, ми приїдемо разом і воюватимемо поруч.
P.S. Сьогодні бригада, у якій служить Микола, вже у пункті постійної дислокації. Дружина і донечки дочекалися з російсько-української війни Миколу – свого чоловіка й батька. Він повернувся до них разом зі своїми чотирилапими вірними бойовими друзями.
Фото автора та Наталки Рожнятівської
