ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Головнокомандувач ЗСУ Хомчак: спочатку Росія повинна відповісти за всі злочини

Прочитаєте за: 12 хв. 14 Січня 2021, 9:30

Збройна агресія Російської Федерації підштовхнула Україну до усвідомлення необхідності радикальних змін. Насамперед – в армії. Але рік за роком війна вносила свої корективи.

У другій частині інтерв’ю OBOZREVATEL Головнокомандувач ЗСУ генерал-полковник Руслан Хомчак розповів про те, що потрібно змінити в армії, яку підтримку Збройні сили отримують від НАТО, за що повинна відповісти Росія і як загинув розвідник Ярослав Журавель, чия смерть у «сірій зоні» вразила українців.

Про реформування ЗСУ та стандарти НАТО

– Слово «реформи» багатьма українцями сьогодні сприймається як лайка: зміни даються важко, занадто багато перешкод і осіб, зацікавлених у збереженні певного «порядку». Чим реально можуть нині похвалитися наші Збройні сили?

– Оскільки я Головнокомандувач Збройних сил, для мене реформа – це насамперед кардинальні зміни в ЗСУ, які повинні нас наблизити до мети і зробити сумісними з нашими партнерами, з якими ми хочемо співпрацювати і з якими є майбутнє – для розвитку, для існування, для всього.

Слово «реформи» викликає негативні асоціації в людей, напевно, тому, що протягом останніх 28 з гаком років Україна проводила дуже багато реформ, які не закінчені.

Якщо говорити про Збройні сили, то, почавши проводити реформу, ми точно знаємо, що хочемо і знаємо, для чого ми це робимо.

Збройні сили повинні стати адекватними викликам національної безпеки, які сьогодні стоять перед Україною. Найголовніше – перед збройною агресією з боку Росії. Адже саме армія найперше є гарантом суверенітету, незалежності й територіальної цілісності України.

2014-й рік став «моментом істини» для країни, для Збройних сил, для кожного офіцера, для кожного солдата і для кожного українця. Війна підштовхнула нас до радикальних змін.

– А що необхідно для реформування за стандартами НАТО?

– Для успішного впровадження реформ на основі стандартів НАТО необхідне нарощування оперативних, бойових, спеціальних спроможностей ЗСУ, які дозволять дати не просто гідну відсіч агресору, а й завдати такий рівень втрат, після якого будь-яка агресія буде недоцільною.

А досягнення військових критеріїв, необхідних для вступу до НАТО, сприятиме отриманню нашою державою статусу повноправного члена євроатлантичної спільноти й системи колективної безпеки.

– Чи є чіткі терміни, коли армія має повністю перейти на нові стандарти?

– «Стандарти НАТО» – це не перелік обов’язкових документів, розроблених раз і назавжди. Альянс разом із збройними силами держав, що входять до нього, постійно змінюється, також змінюються і стандарти. Однак незмінною є необхідність забезпечення такого рівня сумісності, який дозволить ефективно застосовувати багатонаціональні угруповання військ (сил), що складаються з військових формувань держав-членів НАТО.

Кожна держава індивідуально вирішує, як досягти необхідного рівня сумісності. Тут враховується багато чинників, національні традиції й менталітет, поточний стан збройних сил різних країн тощо.

Такий підхід використовується і в наших Збройних силах. І він полягає не в безумовному прийнятті до виконання всіх стандартів НАТО, а в адаптації національних документів до рівня, який забезпечить досягнення сумісності як штабних процедур, так і безпосередньо дій на полі бою.

З набуттям і підтриманням певних спроможностей, необхідних для забезпечення сумісності, ми наближаємося до мети. Тому жорстких термінів переходу всього українського війська на стандарти НАТО не існує. Але впровадження цих стандартів – один із ключових напрямів, який дозволить нашим Збройним силам остаточно подолати залишки радянської системи функціонування й вийти на рівень здатності відповідати на сучасні загрози.

Про підтримку Альянсом української армії

– У 2020 році Північноатлантичний Альянс визнав Україну членом Програми розширених можливостей НАТО. Яку підтримку одержує наша армія?

– Підтримка йде в декількох напрямах. Перше – це консультативно-дорадча допомога. Незважаючи на те, що співпраця з НАТО почалося ще у 2004 році, через 10 років – з початком збройної агресії Росії проти України – Альянс ухвалив рішення про посилення дорадчої допомоги, спрямованої на: а) зміцнення обороноздатності Збройних сил України та інших військових формувань; б) продовження реформування складових сектора безпеки і оборони.

Сьогодні в органах військового управління працюють радники з держав-членів НАТО за ключовими напрямами реформування ЗСУ. Одне з головних завдань радників – допомога в розробленні положень керівних документів на основі стандартів НАТО, а також сприяння у виконанні завдань, досягненні Цілей партнерства в межах Процесу планування та оцінки сил.

Для надання консультаційної допомоги керівному складу Міністерства оборони та Генерального штабу ЗСУ сьогодні успішно працює група стратегічних радників високого рівня.

– Це представники яких країн?

– Представники від шести країн: США, Німеччини, Великобританії, Канади, Литви і Польщі.

Також масштабною і ефективною є робота іноземних інструкторів безпосередньо в армії. За допомогою цих інструкторів наші військовослужбовці удосконалюють знання і навички до того рівня, який дозволить їм успішно виконувати завдання у складі багатонаціональних військових формувань.

– Якщо говорити про матеріально-технічну допомогу від партнерів, чим ми посилилися за роки війни?

– Матеріально-технічна допомога надається в межах проєктів трастових фондів НАТО і відповідних двосторонніх програм. Наприклад, це передання американською стороною Україні патрульних катерів типу «Айленд» (Island), «Джавелінів» (Javelin) і багато іншого.

Усього за роки війни – з 2014 по 2020 рік – тільки від Сполучених Штатів наші Збройні сили отримали обладнання на суму близько 500 мільйонів доларів. Це броньовані автомобілі, сучасні засоби зв’язку, радіолокаційні станції, системи контрснайперської боротьби й багато іншого.

Про армійські реалії

– Але ж не все залежить від забезпечення армії, хоча це не просто важливо, а критично необхідно. Є проблеми і з якістю підготовки військовослужбовців.

– На жаль, це так, але ніхто ці проблеми не приховує. Сьогодні ми беремо в ЗСУ всіх охочих, хто підходить за станом здоров’я, проте не кожному вдається, наприклад, опанувати сучасну техніку. Є проблеми і з військовою дисципліною.

Служать самі різні люди – підвищений віковий ценз. Є і зовсім молоді, а є вже дорослі, свідомі люди.

І якщо говорити відверто, то в армію не всі йдуть для того, щоб бути максимально підготовленими і вміти воювати, не всі хочуть на фронт. Дехто йде, щоб мати стабільну зарплату – в армії одягнуть, нагодують і не потрібно платити за житло. Це реалії. Буває, що йдуть служити навіть ті, хто має судимість.

– Як так? Це ж заборонено?

– Так, ми не беремо з судимістю. Але нещодавно спіймали солдата строкової служби на тому, що він приховав такий факт – підробив довідку. Сьогодні ж що завгодно підроблюють.

Про загибель морпіхів у «сірій зоні»

– Раз уже зачепили непрості теми, запитаю про загибель морпіха Ярослава Журавля. Батько загиблого військовослужбовця через суд домігся, щоби ДБР відкрило кримінальне провадження за фактом можливої бездіяльності Верховного Головнокомандувача, яка призвела до смерті. Судмедекспертиза показала, що розвідник стік кров’ю, не дочекавшись евакуації. Чи все було зроблено для порятунку життя воїна?

– Почну з того, що всього цього взагалі могло не статися. Була заборона на те, щоб ходити в «сіру зону». Взагалі виходити за свої позиції й лізти туди, де за шість із половиною років усе нашпиговано мінами, де все прострілюється. Цю заборону порушили Красногрудь, Журавель і ще два матроси, які стояли на спостережному посту. Матросам по 20 років і вони зі старшими товаришами полізли, куди заборонено.

– Просто так «полізли»?

– Є припущення, що вони хотіли провести розвідку, ще щось. Але ми вже не дізнаємося, оскільки їх серед нас уже немає. Але давайте розберемо по порядку.

Четверо перебували на спостережному посту. І ось вони вирішили піти. Ініціаторами були Краснорудь і Журавель. Вони були класними військовими, пройшли війну, все вміли і знали. І ось вони пішли імовірно в розвідку, хоча їм ніхто не давав ніяких розпоряджень. Вони порушили всі накази, які були. Якщо ви хотіли почути, що сталося, – тоді я прямо це говорю.

– Ви хочете сказати, що їхній командир не знав?

– Командир батальйону – їхній добрий друг, пройшов з ними всю війну. Але він не знав. Першим йшов командир розвідки Дмитро Красногрудь, за ним – сержант Ярослав Журавель, а потім уже ті два молодих матроси.

Після того як підірвався Красногрудь, Журавель сказав матросам, що треба йти, допомогти вже нічим не зможуть. Троє повертаються на свою позицію, доповідають командиру батальйону про подію.

Відправляють безпілотник, а потім із командиром вирішують йти забирати тіло Красногрудя. Далі за встановленим алгоритмом заявляють про ситуацію через СЦКК і ОБСЄ. Коли отримують підтвердження від російсько-окупаційних військ, тоді вже одягають білі каски, бронежилети і йдуть.

Серед них і офіцери СЦКК. Першим – Журавель, за ним офіцер-сапер морської піхоти (на випадок, якщо потрібно розмінувати тіло, оскільки ворог часто таке робить), потім інші. Доходять до зони видимості тіла Красногрудя і в цей момент із кущів лунає черга. Журавель падає. Група вся повертається.

Їм ставлять запитання – де Журавель? Вони відповідають, що він – 200-й, а повернулися, щоб всю групу не підставити під удар. Чому лейтенант, який був командиром другої групи (вони йшли ще разом з Журавлем), ухвалив рішення залишити там воїна? Я не знаю. У межах кримінального провадження зараз йде розслідування.

Рішення ухвалює той, хто відповідає за ту територію й ту операцію. Так в армії є і так повинно бути, ви ж розумієте мене. І якщо хтось із «диванних воїнів» думає, що це президент вирішив «залишити» військовослужбовця – це не так.

Загалом, командир відправляє безпілотник. Бачать, що розвідник живий, надає собі медичну допомогу після поранення. Формують нову групу, щоб евакуювати Журавля.

До цієї групи увійшли: лейтенант, який ходив ще із Журавлем, коли той був поранений, і ті самі два матроси – всі вони пішли втретє. Уявіть собі навантаження в той день на 20-річних хлопців. Насамперед моральне. І все це під вогнем противника – це ж не по кабінету гуляти.

Ця група розминулася на якихось метрів 50 із місцем, де Журавель потрапив раніше в зону видимості, де ми його втратили й де підірвався бойовий медик Микола Ілін («Естонець»). Де отримав поранення лейтенант – командир групи. Два бійці, які їх прикривали, встигли відійти.

Тож що, хіба можна сказати, що Журавля не рятували? Давайте чесно.

– Намагалися.

– Але внаслідок ще один військовослужбовець загинув, другий був поранений. Журавель зник з поля зору.

Я вам гарантую, якби бачили, де він точно перебуває, то пішла б ще одна група. Але знаючи, що балка мінувалася і нами, і противником протягом декількох років – не можна було відправляти людей на вірну смерть.

Так, рішення ухвалював командир батальйону, який вже втратив Красногрудя, Журавля та Іліна «Естонця». І він повинен був в нікуди відправляти чергову групу? Його можна зрозуміти?

Я також прекрасно розумію батька Ярослава Журавля. До речі, він воював зі своїм сином, пройшов війну. Батько має право висувати претензії кому завгодно. Але я ставлю себе і на місце того командира, який ухвалював рішення. Відправив би я когось, втративши вже стільки людей? Відправив би на смерть? Тим більше, коли там все прострілюється.

– Зокрема, як ми побачили, і по білих касках.

– Так. Тому відверто кажу: якби Красногрудь і Журавель не пішли, всього цього би не сталося. Все почалося з їхнього порушення. Це синдром військових. Таке буває на війні… Я це знаю.

Але оскільки і Дмитро, і Ярослав гідно пройшли всю війну, були дійсно хоробрими і відважними – президент нагородив їх посмертно.

І я ні на грам не звинувачую командира батальйону, який більше нікого туди не відправив. Тому що воїни гинули б і далі, а як командиру потім із цим жити?

– Товариші по службі стверджують, що дві групи спецназу готові були вийти за пораненим, однак надійшов наказ про заборону будь-яких рятувально-пошукових операцій.

– А спецназівці що, невразливі? Знаєте, я завжди кажу: влізь у мою шкуру, а потім суди.

Ви сказали, що люди хочуть почути правду. Частину її я вам зараз розповів, а повна картина буде встановлена після завершення розслідування.

– Ось ви зараз сказали таку фразу: як із цим потім жити. За роки вашої служби було те, про що ви шкодуєте?

– Я не знаю, ким треба бути, щоб про щось шкодувати. Потрібно з усього робити висновки. Брати хороше з собою, а з поганого робити висновки. Найголовніше – робити так, щоб більше такого не повторилося. І йти далі. Це мій принцип життя. Мені бог дає стільки випробувань, скільки я повинен пройти, перенести їх.

Про те, за що повинна відповісти Росія

– Для досягнення миру ще довгий шлях, але іноді я ловлю себе на думці про те, що буде після війни. Припустімо, бойові дії на Донбасі повністю припинилися, війна закінчилася, окупована територія під контролем України. Російська Федерація, яка розв’язана цю страшну війну, особисто для вас назавжди залишиться ворогом?

– Згадайте Німеччину і як змінювалося ставлення до цієї країни. Протягом десятиліть проходили процеси досягнення взаєморозуміння, адекватного співіснування. Складні процеси. Що стосується Російської Федерації – потрібно розуміти, що з нами воює кремлівська влада, а не весь російський народ.

У Росії живе багато людей, які прекрасно розуміють, що відбувається і хто розв’язав збройну агресію проти України. Багато росіян підтримує зв’язок з українськими родичами й далеко не всі ненавидять нашу країну. Хоча цю ненависть Кремль усіма силами намагається розпалити.

Якщо війна закінчиться, якщо будуть ухвалені певні політичні рішення, то нам доведеться з часом вибудовувати відносини з «сусідом» – Російською Федерацією. Від цього нікуди не дітися.

Однак за всі злочини щодо цивільного населення й військовослужбовців України Росія повинна відповісти. За кожен зруйнований будинок, зламані долі і втрачені життя наших людей.

 

Стежте за нами в Instagram
Пані Військова. Дайджест АрміяInform 30 років Незалежності. Дайджест АрміяInform Інтерв`ю, Публікації