Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Ігор Бондаренко насолоджується тишею, яка панує в його оселі. Поки дружина на роботі, а дві доньки на навчанні, він має час… писати. Ні, не тексти спогадів, а картини. Професійно, на рядні й картоні олійними фарбами. В активі художника-аматора вже близько 30 робіт, створених на замовлення друзів і знайомих, а то й просто так, для себе. Звісно, тепер творча робота просувається значно активніше, адже раніше на неї бракувало часу. Весь він був відданий військовій службі.
Ігор Бондаренко – полковник запасу. 30 років життя він віддав охороні повітряних кордонів держави.
– Яка служба була?! Напружена, звичайно. Я був на різних посадах, пов’язаних зі штабною роботою й плануванням. Часті відрядження – це про мій службовий графік, – зітхає він.
У помешканні, яке винаймає родина офіцера запасу, для малювання відведено закуток. Ігор Васильович розповідає, що обидві його доньки теж творчі особистості. Старша чудово малює акварелями. Молодша здобуває відповідну освіту в Національній академії мистецтв.
– Коли малюю, завжди з ними раджуся, вислуховую зауваження і вношу корективи. Вони, разом з дружиною, мої перші критики, – говорить Ігор Васильович.
Про те, що зародилося раніше – захоплення військовою справою чи художньою творчістю, розповідає кумедний випадок.
– Малювання почалося, напевно, ще з малих років. От я у дитячому садку не любив спати вдень. То вихователька, мудра жінка, садила мене за стіл, давала олівці, альбом. І ми малювали для конкурсу. Потім у школі – редколегія стіннівки. А далі був невдалий вступ до Київського інженерно-будівельного інституту: завалив математику, хоча креслення і малюнок склав на відмінно. А щоб не вертатися додому, почав працювати у військовому училищі на одній із кафедр як художник-оформлювач. А там і сам за рік став курсантом, – розповідає він.
Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони імені маршала авіації О. І. Покришкіна він закінчив у 1994-му. То був один із фінальних офіцерських випусків військового вишу, крайній випуск курсантів, яких набирали ще за радянських часів, а випускали їх уже в армії незалежних держав. На плацу випускникам зачитували накази про призначення аж шістьох міністрів оборони різних країн.
Військова «жилка» передалась Ігореві Бондаренку у спадок. Дід – фронтовик. Рядовим брав участь у радянсько-фінській війні, під час Другої світової закінчив прискорений командирський курс і був офіцером-зенітником в одній із піхотних дивізій. Батько, агроном за фахом, регулярно відвідував збори так званих партизанів, бо був офіцером-танкістом за фахом. Вивчав і експлуатував досить специфічний вид панцерників – ПТ-76. Тобто плаваючий танк.
– Кар’єра військового не була легкою. Довелося послужити в різних куточках Західної України: Львівщина, Рівненщина, Івано-Франківщина. Але всюди траплялись хороші колективи, про які маю лише приємні спогади. Так само пощастило служити з фахівцями своєї справи і в районі проведення АТО. Там я був тричі. Звідти, до слова, і привіз сюжет улюбленої картини, – каже Ігор Бондаренко.
З його слів, коли вони навесні 2015-го приїхали в один із базових таборів українського війська на Донеччині, поблизу фермер зорав і засіяв поле соняшником. А коли термін відрядження минув, те поле рясно вкрили великі «сонячні квіти». Із натхненням спостерігав за тим, як природа створює цей чудовий пейзаж. І згодом військовик-художник зобразив це на полотні.
Одна з нещодавніх робіт – автопортрет. На ньому Ігор Бондаренко вже в цивільному. У футболці із символікою військової авіації. І, звісно, запитання напросилося саме собою: а чи не хотілося малювати військову дійсність? Літаки в польоті, воїнів…
– Є і такі роботи, але батальна тематика загалом для мене не основна, – пояснює він.
На його переконання, щоб створювати картину польоту, треба бути льотчиком. А на землі, в роботі ППО, домінуюча тема – пейзажі довкола. Тому і присвячує основну увагу саме їм.
Звичайно, не міг не спитати митця-аматора, чи планує він організувати виставку власних робіт. З його слів, думка цікава, але як її реалізувати, він поки не вирішив, бо і для публічної демонстрації доробків потрібне натхнення. Утім, повністю не відкидає таку можливість. Адже картини для того і створюють, щоб тішити око поціновувачів.
Відео автора
