З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, над якими ніколи не замислювалися раніше. Що робити? Як захиститися? Як…
Головний сержант одного зі взводів окремої гірсько-штурмової бригади Олексій Сеник перед другою ротацією в район проведення ООС мав погане передчуття. Був майже впевненим —щось станеться з ним зле. Затримавшись ще на місяць понад запланований термін ротації, він зазнав важкого поранення, внаслідок якого йому ампутували ліву ногу.Після перебування у відділенні реабілітації пацієнтів з ампутованими кінцівками Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру (м. Ірпінь) Олексій Леонідович обов’язково повернеться до військової служби. Він це твердо вирішив, а родина підтримала.
Як шкільний вчитель став головним сержантом
За плечима у співрозмовника— 24 роки роботи вчителем біології на Хмельниччині. З перших днів подій на Сході прагнув поповнити ряди захисників. Проте вийшло це лише у 2016-му. Про цю історію Олексій Сеник розповідає так: «На власному прикладі хотів показати учням, що таке патріотизм. 27 квітня 2016-го підписав контракт із Летичівським райвійськкоматом. А в жовтні відкомандирували до окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Рік пробув на Луганщині. Восени 2017 року повернувся додому, побув трохи й торік у листопаді попрямував до окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Опинився на Донеччині. Моя ротація мала тривати півроку. Я лишився ще. На сьомому місяці зазнав поранення.
Запитую, що вразило під час першої поїздки в район проведення АТО. Співрозмовник трохи замислюється…
— Та звичайне життя, лише відчувається більша відповідальність, бо усвідомлюєш, де перебуваєш, що може статися. Виникали побутові проблеми: де помитися й попрати. Годували добре. Згодом на ВОПі самі зробили лазню. Воду гріли буржуйкою. І нічого страшного, що на стінках іній 5 сантиметрів, ще й шалений мороз. Нормально. Купили пральну машину, — розповідає Олексій Леонідович.
В окопах виживають завдяки друзям
За словами головного сержанта, морально витримати навантаження допомагали друзі поруч. Особливо дружний—колектив у механізованій бригаді. Коли Олексій Сеник зазнав поранення, саме ця бригада оголосила збір допомоги для нього.
Знайшов друзів він і серед гірських штурмовиків.
— У мене було два хороші друга. Один з них —Василь Васильович, колишній міліціонер з Чернівців, який пішов захищати Україну. Інший — прапорщик Женя, який перевівся з небойової бригади, родом з Кременчука. Ми разом ходили на чергування на спостережник, — ділиться Олексій Леонідович.
З молоддю головний сержант теж знайшов спільну мову, бо працював на рівні з усіма, попри вік. Якось самотужки зголосився копати й зірвав спину. Пролежав тиждень під крапельницями. Пригадує, як звільняли від снігу дорогу в село, аби виїхати машиною по воду. «Відкинули» близько кілометра шляху. Проте так і не змогли виїхати. До села лишалося кілометри чотири. Загалом будні мало чим різнилися між собою: чергування, огляд і чищення зброї, приготування їжі, відпочинок.
— Командиром у нас був випускник військового вишу, хлопчина років 23. Як сержант я показував приклад іншим у ставленні до нього, попри його молодість. Він командир, офіцер, і його слід поважати. Навзаєм він з такою ж повагою ставився і до підлеглих, — каже Олексій Сеник.
Білий спалах, потік теплого повітря — все, що пам’ятає про вибух
Олексій каже, що добре не пам’ятає момент поранення.
— Ми пішли на чергування в ніч з 6 на 7 червня, якраз напередодні Зелених свят. Чергування розпочиналося о десятій. Прийшли трохи раніше, чули перестрілку зі стрілецької. Потім по нас ударили великим калібром: спершу з СПГ, потім почали крити 120-ми. Одна з мін прилетіла до нас. Пам’ятаю лише білий спалах і потік теплого повітря. Уперше приходив до тями біля бліндажа, коли мене виносили. Вдруге, коли перевантажували з нашої машини у«швидку». Прокинувся наступного ранку, коли нас відправляли на Харків, — пригадує співрозмовник.
Його побратими розповіли, що мішками із землею поранених присипало добряче. Санінструктор Оля відкопала, вколола знеболювальней надала першу меддопомогу. Троє хлопців потім виносили важкопораненого. Під час евакуації до машини бойовики посилили обстріл.
Мрію облаштувати пасіку й посадити садок
До Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру в Ірпінь Олексій Сеник потрапив 27 серпня. Тут став на протез. Хизується електронною ногою, жартома називаючи себе Термінатором. Для страховки спирається на тростину — дається взнаки контузія.
Після реабілітації Олексій Леонідович твердо вирішив повернутися служити у Летичівський районний ТЦК та СП. Для нього є відповідна посада — інструктор по роботі з резервістами. Дружина та двоє дорослих дітей підтримують. Жартома кажуть, що йому нічого робити вдома.
— Служитиму до 60 років, як дозволить здоров’я. Поволі син облаштує побутові умови вдома, аби я міг обходитися без сторонньої допомоги. В Ірпені дуже добре, все пристосовано для людей з обмеженими фізичними можливостями. До кінця життя займатимуся фізкультурою. Треба зміцнювати м’язи, які дозволяють рухатися на протезі. Що найважче? Усвідомлення, що не зможешжити так, як до поранення. Ані краплини не шкодую, що віддав своє здоров’я, — ствердно каже Олексій Сеник.
Наостанок спілкування Олексій Леонідович зізнався, що мріє облаштувати пасікуй посадити садок — від горіхів до персиків. Нехай і ця його мрія здійсниться!
Фото – з особистого архіву Олексія Сеника
