На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Під час чергового ворожого обстрілу в червні 2015-го «Бубен» накрив собою журналіста, чим врятував йому життя, а сам потрапив у шпиталь з пораненням. Минуло понад п’ять років і вони знову зустрілися тут, на передньому краї російсько-української війни.
Війна нещадна, вона змінює долі…
До 2014 року Віталій Іванович був щасливою людиною. У його рідному селі на Вінниччині неподалік Літина була кохана дружина, донечка і син. Він обробляв землю силами власного фермерського господарства, мав на хліб, до хліба й давав роботу іншим. Працював тяжко від рання до пізньої ночі, та завжди поспішав додому.
– Кінець 2013-го і початок 2014-го перевернули мою свідомість. Я, як і мільйони українців, допомагав Майдану, – пригадує 52-річний старшина з позивним «Бубен». – Потім купив за власні кошти кілька вживаних камуфляжів британського виробництва, берці, спальник, бронежилет. Кевларовий шолом із США привіз друг. І подався у добровольці на Донбас.
Воювати чоловік почав з травня 2014-го. Не минуло й року, як підписав контракт на військову службу в окремій механізованій бригаді, яку згодом назвали іменем князя Костянтина Острозького.
– Навчальний центр у Старичах,.. знову на війну,.. поранення,.. шпиталь,.. я – інвалід з майже ампутованою ногою, біля якого треба крутитися день і ніч! До цього моя сім’я готовою не була. Дружина пішла, донька швидко вискочила заміж і забула про всіх, син теж мене не підтримав, фермерувати не захотів і пішов на власні хліби. Ось так війна з проросійським окупантом забрала сім’ю. Дякувати долі, у 2017-му створив нову. В середині жовтня цього року в нас народився син і це дуже тішить. У 52 відчуваю себе молодим батьком, – не приховуючи радості каже старшина.
До ворога близько сотні…
Я слухаю, розумію трагедію долі чоловіка, який у тому ж таки подарованому другом кевларовому шоломі, купленому бронежилеті та вже у нашому українському «пікселі», з АК-74 і підствольником на ньому, розповідає про життя на своїх позиціях неподалік Катеринівки, що поруч із Золотим. У той момент за неповних 100 метрів за спиною «Бубена» ходили проросійські найманці. Я бачив їх з укриття на спостережнику неозброєним оком. А об’єктив мого Nikon наближав ворога до небезпечних 15-20 метрів.
…Вони наглі, зухвалі, безпечні – думав я спочатку, поки не розгледів. Придивився, а там не воїни, там бідолахи якісь кирками, ломами й лопатами махають. Вже потім помітив їхнього старшого. Так вирішив тому, бо сидів той спокійно, палив цигарку, сьорбав каву чи чай і час від часу дивився у наш бік не у трубу розвідника, як я, а просто у бінокль.
«Цих хоч копняками в разі чого штовхатиму!»
Повертаючись до діалогу зі старшиною, попросив пригадати його день поранення.
– Третього червня 2015 року до нас приїхали журналісти з кількох центральних каналів, – розповідає Віталій Іванович. – Вони тоді частенько у нас бували, бо ділянка в районі Луганського була досить напружена. По нас ворог гатив з усього, і ми особливо не перебирали, з чого відповісти їм. Іноді брали ініціативу в свої руки і добряче насипали окупанту першими. Командир роти розподілив кореспондентів по різних ВОПах. Мені дісталися хлопці з «Інтера». Мусив провести їх до спостережника, там вони мали записати кількох побратимів. Ми йшли у хорошому темпі. Ще подумав: «Добре, хлопці попалися, а не дівчата. Цих хоч копняками в разі чого штовхатиму! З кореспондентками так собі не дозволю». За мить почув кілька виходів «кабанців» (міна калібру 82 мм. – Авт.). «Бігом за мною, в укриття!» – закомандував я. Хлопці слухалися, не відставали. «Копняки не знадобилися», – подумав, і тієї ж миті!.. Гуп… зовсім поруч!.. Я не вагаючись накрив собою того, хто був ближче – кореспондента. Оператор був трохи далі від розриву. Потім вже нічого не пам’ятав. Оговтався, коли мене у Бахмуті у вертоліт несли… Єдине, що спало на думку, коли отямився, спитав у хлопців чи журналісти живі. А вони звідки знали! Та заспокоювали, казавши: «Та живі, живі твої журналісти. Про себе думай і тримайся!»
За той героїчний вчинок командування бригади представило старшину до державної нагороди. Так Віталій Іванович став кавалером ордена «За мужність» III ступеню.
Тут твій янгол-охоронець, який ціною власного здоров’я твоє життя врятував
Віталій Іванович не знав, кого саме із журналістів врятував тоді. Та підказки, що це був телеканал «Інтер» для нас і пресофіцера бригади старшого лейтенанта Наталії Рожнятівської було більше, ніж достатньо. Оперативно «пробили» через фронтових журналістів можливих кандидатів. Зателефонувала одному, іншому. За три хвилини зрозуміли: це Геннадій Вівденко.
Я набираю Гену. Знайомий з ним ще з 2014-го. І у нас вимальовується ось такий швидкий і короткий діалог:
– Ало, Генич! Привіт!
– Вітаю, Андрію!
– Ти де?
– У Києві, наразі!
– Коли на Донбас?
– Та скоро буду, а що, ти там?
– Що я тут – то не так важливо. Тут твій янгол-охоронець, який ціною власного здоров’я у червні 2015-го твоє життя врятував.
– Хто він? Де? Бригада? Район? Позиція? Хто пресофіцер? За тиждень буду!..
– Чекаємо, на зв’язку, до зустрічі!
«…Я поставлю тебе на ноги, навіть якщо доведеться поставити на вуха всю Україну, Європу чи світ!»
Віталія Івановича евакуювали тоді з ВОПа з більше ніж 20 осколками від міни. Рятували і лікували його у Харківському ВМКЦ. Військові лікарі надавали всю необхідну допомогу, іноді робили неможливе.
Та, на жаль, після тривалого лікування і реабілітації у нього почався остеомієліт. Тобто – запальне захворювання кісткової тканини.
– Мені хотіли відрізати ногу, кістка загнила. Мій давній друг Володимир Шамрай, земляк із Вінниччини, той самий, який привіз у 2014-му із США кевларовий шолом, сказав: «Ні, не дозволю ампутувати. Я поставлю тебе на ноги, навіть якщо доведеться поставити на вуха всю Україну, Європу чи світ!» Саме завдяки йому маю замість рідної п’ятки якийсь металічний сплав, а замість надп’ятково-гомілкового суглоба його штучний аналог – протез. Я можу стрибати, бігати і почуватися не менш комфортно за інших, здорових людей.
«Бубен» повернувся і воюватиме до Перемоги
П’ять років минуло і «Бубен» повернувся.
– Що змінилося? – запитую у нього.
– Багато чого, – відповідає він. – Тоді, у 2014-2015- роках ми наступали, звільняли села, міста. Тепер все інакше, зовсім інакше. Позиційна оборона, спостерігаємо за ворогом, дотримуємось режиму тиші, першими вогонь не відкриваємо. Обстановка, скажу відверто, не надто комфортна. До ворожих позицій і сотні метрів немає, а поводяться вони так, ніби тут усі півтора кілометра. І надто дратує, коли вони ходять на повен зріст, ведуть інженерні роботи, обладнують позиції. Нічого не бояться! Провокують одиничними й короткими чергами з автоматів, великокаліберних кулеметів, час від часу звідти і ВОГи прилітають. Таке враження, що не вони прийшли до нас з війною, а ми до них. Не має так бути!
Старшина каже, що бригаду і військовий колектив не змінить. І воюватиме разом з побратимами проти російських найманців доти, доки на Донбасі буде не просто «перемир’я» чи «тиша», а – Перемога і Мир.
І наші військовослужбовці, їхні сім’ї та звичайні цивільні громадяни відпочиватимуть на Південному березі нашого – Українського Криму!
Фото автора та Наталки Рожнятівської
