Ексклюзивно у день Служби безпеки України АрміяInform після спілкування з представником Обʼєднаного центру координації пошуку та звільнення полонених, незаконно позбавлених…
З книжкової обкладинки на мене оченятами-бусинками завзято дивиться руде собаченя, напевно, породи шпіц, із кумедним помаранчевим м’ячиком у писку. «Цуцик. Антивоєнний роман» значиться на обкладинці. І ні, він, як ви могли подумати, не про тварин на війні. Він про нас, людей, і… про війну, яка викриває всю внутрішню суть двоногого створіння, що загордилося і називає себе вінцем еволюції. А от розповідь справді від особи чотирилапого. Пес розповідає те, що бачить і відчуває. І викладені факти й емоції приголомшують. Бо тварини, як відомо, не вміють брехати, на відміну від людей…
Цю книгу номіновано на Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури. Напевно, найпрестижніша нагорода, яку може отримати літератор у нашій державі. Її автор, полтавчанин Віталій Запека, три роки провів у районі АТО/ООС у складі батальйону «Полтава». Він приїхав до Львова для участі у книжковому ярмарку. Тож кореспондент АрміяInform не міг не зустрітися з учасником російсько-української війни, книга якого спричинила значне пожвавлення у професійних письменницьких колах України і навіть зарубіжжя.
«Не читав, але засуджую»
– Віталію Леонідовичу, почну, напевно, з найгарячішого. В опублікованому нещодавно в газеті «Україна молода» листі на ім’я керівництва держави та комітету Шевченківської премії вашу книгу називають ледь не втіленням операції ворожих спецслужб. Чи не забагато уваги від маститих письменників, громадських діячів, професури до вас як літератора-початківця і сержанта-добробатівця?!
– Ну, там ще багато епітетів було, які я не можу озвучити з поваги до вашого видання. У контексті цієї ситуації доповім, що письменником ставати я… не планував. До війни був досить успішним фотохудожником. Знімати продовжував вже й під час служби на фронті. Низка моїх фоторобіт з поміткою «зберігати довічно» потрапила у Держархів України як документально-історичні фотографії. А книги, зокрема роман «Цуцик», – це мій крик душі. Бо як людина, дотична до мистецтва ще до служби, відчуваю відповідальність за історію країни, в якій живу. До війни писав історію світлом, після – спробував робити це словом. Перша книга, яку писав ще на фронті – про абстрактного рядового солдата Шрамка. Це іронічні замальовки про солдатське буття. А «Цуцик» не просто роман як спосіб виплеснути емоції і позмагатися з власним ПТСР. Це спроба побачити з боку себе, побратимів. І авторське бажання, щоб ми вийшли з цього воєнного протистояння добрішими, мудрішими… людянішими. Відверто, не знаю, чи читали мій твір люди, які підписували лист до Шевченківського комітету. Але тут прямо проситься відома фраза: «не читав, але засуджую». Що це: небажання інших письменників конкурувати, професійні ревнощі, чи щось інше – час розставить наголоси.
Існують професійні письменники, які писали про події АТО, сидячи в тилу або й за кордоном
– Власне, про конкуренцію в межах літературного ринку. Чи варто взагалі здіймати галас, коли йдеться про твори цивільних авторів і людей, що пишуть книги про війну з власного досвіду?!
– Наразі в Україні є вже понад сотня успішних авторів, які писали про події російсько-української війни з, підкреслюю, власного досвіду і вражень, отриманих під час служби на передовій. Водночас, існують професійні письменники, які писали, на, так би мовити, «модну» тематику. Тобто про АТО, сидячи в тилу або й за кордоном. Аргументовано, намагався гортати і таку літературу теж. Але там фантастика у стилі «потраплянців», де лазером з бліндажа головний герой знищує ядерну зброю противника за тисячі кілометрів. Може в жанрі фентезі воно й нічого, але в жанрі воєнної прози – не дуже. І якщо вже говоримо про рейтинги, то цілком природно, що користується попитом інформаційно-креативний продукт, який створюють безпосередні учасники подій. Відповідно, є обурлива реакція літературної професійної номенклатури. Як так: вони вчилися, писали, а тут якийсь сержант-фотограф продає вже третій наклад книги, написаної про людей від імені… собаки. Це сто відсотків «спецоперація ворожого ФСБ»!
А якщо серйозно, починаючи з 2014–2015 років, коли ветеранська література отримала бурхливий поштовх розвитку, учасники АТО, волонтери, які своєю шкірою відчули «принади» фронтового життя, стали створювати гідні книги. Наш «ветнамет» на київському «Книжковому Арсеналі», Всеукраїнському книжковому форумі у Львові, інших літературних локаціях має стабільно високу відвідуваність і цікавість читача. Можливо, саме це і непокоїть цивільних літераторів-номенклатурників. А ще більше їх збуджує, що деякі письменники-фронтовики, від жанру воєнної прози перейшли до інших напрямків літератури і продовжують, говорячи військовою мовою, нарощувати ініціативу на цьому плацдармі. Конкуренція, одне слово.
«Російська мова чудова, щоб… допитувати полонених росіян»
– У ваших творах українська мова майже чиста. Звідки русизми в розмові?
– Можна сказати, що я колись був примусово русифікований. Мати і батько – україномовні, сільська школа, де я вчився – з українською мовою навчання. Але потім… «совєцька армія» з російською мовою, такий же інститут, робота з відповідним спілкуванням. Скажу більше, російською послуговувався до останнього дня перебування на фронті. Вона – чудова, щоб… допитувати полонених росіян. Але я демобілізувався. А на «цивілці» знаєте як: один день – полонених нема, другий – так само. На третій вирішив, що російська мені більше й не потрібна! Тому, попри всі «заковики», зарікся послуговуватись тільки мовою моїх батьків. І за місяці щоденного спілкування у побуті перейшов повністю. Це я для тих кажу, хто апелює до неможливості її вивчення. Мені вже за п’ятдесят. І я перейшов на українську. І це – круто! А «кальки» з російської є лише в першому накладі мого роману. Другий та третій наклад мої літредактори «вичесали», як того цуцика від бліх. За що їм низький уклін! А ще насолоджуюсь спілкуванням українською. Мій найдовший спіч мовою батьків був чотири години поспіль. То була творча зустріч з бібліотекарами Луганщини в Щасті. Сиділи, може б, і довше, але вже вечоріло, люди попросили «закруглятися», бо вертатись додому в сутінках у фронтовій зоні просто небезпечно.
Ветеранська література зближує людей
– Літераторів, зазвичай, питають про творчі плани. Але я хочу поцікавитись, як реагує родина на те, що батько і чоловік повністю змінили рід діяльності. Від фоторобіт до написання книг?!
– Моя кохана дружина, коли я сів переписувати з чернеток у повну версію першу книгу про Шрамка, сприйняла це «в багнети», як кажуть. Мовляв, чоловік мусить заробляти гроші, а ти сидиш і днями «строчиш». Моя зарплатня, каже, не покриє всіх витрат. Але після того, як на основі оповідань про бравого вояка Шрамка академічний театр в Дніпрі поставив п’єсу, і вона мала сценічний успіх – благовірна відтанула серцем. Роман «Цуцик» писався вже з усебічною підтримкою родини. Тепер дружина, можна сміливо казати, менеджер письменника Віталія Запеки: подекуди спілкується з покупцями книги. Може й у соцмережі відповісти на допис в «лічку», якщо вже в мене зовсім бракує часу. А щодо фотосправи – вона нікуди не поділась. Щоправда, під час війни смертю хоробрих «загинуло» кілька професійних об’єктивів. Та й практики давно не було. Але ту біду можна поправити.
…Наша бесіда раптово переривається, бо до книжкової розкладки із творами Віталія Запеки підходить військовий. По нарукавному знаку видно, що воїн з «Королівської» бригади. Немолодий, але міцний дядько. Про таких кажуть, що вола скрутить. Піхотинець бере «Цуцика», повільно гортає, вдивляючись у сторінки. Потім каже Запеці, що йому знайомі описані в романі місця, бо його підрозділ виконував там завдання. Сержант-письменник і солдат-піхотинець приблизно одного віку. Кумедно спостерігати, як двоє поважних дядьків із хлопчачим запалом, активно жестикулюючи, розповідають один одному, хто і де стояв, який де був блокпост чи позиція. І навіть спільні знайомі знайшлися, хоча за п’ять хвилин до того чоловіки не знали про існування один одного. У фіналі розмови воїн купує книгу та іде вже до іншої розкладки: вибирати дитячу літературу для онуків.
От цікавий факт, ветеранська література має один побічний ефект, про який воліють не згадувати критики – вона зближує людей. І має терапевтичну дію, бо приносить радість спілкування побратимів. Навіть тих, хто до цього не був знайомий.
Як зазначив автор «Цуцика»: ми маємо вийти з цієї війни людянішими. А ви як гадаєте, повинні чи ні?!
