Розгорнуті механізовані штурми з довгими колонами техніки відійшли в минуле — натомість основною ударною силою стали безпілотники. Вже за пів…
Старшого прапорщика Олексія Мусатова, військовослужбовця Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ», знають у всіх куточках України, де служать випускники цього славетного вишу. Механік, старший механік, інструктор, командир взводу– ось уже майже 20 років він є наставником чи не кожного курсанта, який уперше сідає за важелі танка, БТРа чи БМП на навчально-тренувальній базі інституту.
–Усю техніку в нашому парку знаю, як свої п’ять пальців, – усміхається Олексій. – Після строкової кілька років працював випробувачем у конструкторському бюро імені О. Морозова – освоював нові розробки харківських танкобудівників. А тепер навчаю хлопців і дівчат усьому, що знаю сам.
На техніці він знається бездоганно, тож навчає курсантів не лише водінню, а й ремонту та обслуговуванню.
– Переважна більшість випускників – технарі. І саме від їхніх умінь і навичок залежить не лише надійність зброї та машин, а й життя екіпажів, – говорить Олексій.
І він знає, про що говорить, адже у квітні 2014 року у складі ремонтно-евакуаційної групи в районі АТО відновлював пошкоджену в боях військову техніку.
– Бої тоді тривали щоденно, тож роботи нам вистачало, – пригадує Олексій. – Ремонтували все, що вдавалося витягнути з поля бою в перервах між обстрілами.
На той час чіткої лінії розмежування ще не було, позиції сил АТО та російських найманців змінювалися дуже часто. Іноді бувало, що коли ремонтники завантажували техніку, зовсім поруч розпочинався бій.
– Якось приїхали забирати БТР, почали вантажити на платформу, бо він був дуже пошкоджений, без коліс, як раптом з боку Слов’янська почалися прильоти,– згадує Олексій. –Ми посеред поля, БТР висить над тралом, неподалік рвуться снаряди. Дозу адреналіну тоді отримали добрячу, але все обійшлося – наша артилерія трохи заспокоїла ворога, і ми закінчили роботу.
Найбільше Олексієві запам’ятався кількаденний виїзд на Савур-могилу у серпні 2014-го, коли за неї точилося найзапекліше протистояння.
– Ми розгорнули ремонтний пункт біля підніжжя висоти й працювали там майже цілодобово, – ділиться спогадами Олексій. – Я на той час вже звик до боїв та обстрілів, але досі пам’ятаю дрижання землі під час розривів снарядів із «Градів», які летіли на нас, зокрема і з боку Росії.
Тодішнє відрядження Олексія Мусатова тривало майже півтора року. Нині він продовжує навчати курсантів тонкощам роботи військового ремонтника.
– Є така думка, що випускники за кілька років забувають наставників, – розмірковує Олексій. – Я з цим не зовсім згоден. Наші хлопці, які вже дослужилися до високих посад, добре пам’ятають нас і нашу науку. Під час зустрічі дякують нам, офіцерам, які їх виховували. Це не лише приємно, а й дуже важливо для нас. Отже, ми правильно їх навчали.
