Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Говорити про розвідку важко. Тим більше – розвідку спецпризначення. Найчастіше на запитання «Як це було?» відповідають: «Як зазвичай. Висунулися, спостерігали, засікли, помітили, виявили, доповіли». На цілком резонну цікавість: «А потім?» відповідь найчастіше не менш стандартна: «Не знаю. Напевно, хлопці відпрацювали по цілях».
Почасти – розвідники люди скромні й про себе розповідають неохоче. Проте колишній старший матрос одного з центрів спецпризначення Олексій, з позивним «Граф», дещо про себе розповів.
– Розкажіть, як і навіщо ви, кинувши щасливу ситу Німеччину, поїхали в Україну, де стріляють, ранять і навіть убивають?
– Приїхав на автобусі. Питання їхати чи ні – не стояло, адже ворог прийшов на мою Батьківщину. До Майдану і до війни всі емігрантські групи в інтернеті були просто для російськомовних. А тут пішов чіткий розподіл: українці й інші. І я почав писати: «хлопці, допоможіть, їду». На ті гроші, які в мене були, купив найнеобхідніше. Дещо люди надіслали. Зібрав наплічник, спальник, каримат, посуд похідний та інші необхідні дрібниці. Камуфляжу й берців не мав. На той момент – у жовтні 2014-го волонтери усе геть вигребли з магазинів вживаного військового спорядження, а купувати нове – не по кишені.
Що цікаво – я мав прострочений паспорт. Син Януковича зі своєю фірмою виграв тендер у Держзнаку на виробництво бланків закордонних паспортів. Тому в усіх консульствах їх практично не було. І коли я прийшов до консульства, мені сказали, що дадуть довідку замість паспорта. А оскільки в паспорті стояла віза постійного мешканця ФРН, то для німецької влади цього було достатньо. А на кордоні України мене з автобуса зняли за перетин кордону за недійсним документом. Потім був суд. А у судді, як виявилося, син уже десь воює, то мені сказали «їдь далі й зроби документи», і все. Ні штрафів, ні стягнень. Приїхав у Київ, тут буквально за тиждень поставили в паспорті печатку, що він продовжений ще на 2 роки. Потрапив у групу «Купол» – спецпідрозділ добробату «Донбас» під командуванням Віктора Дегтярьова, позивний «Сенсей».
Потім нашу групу включили до одного з центрів спецпризначення. «Сенсей» домовився з його командиром капітаном 1 рангу Юрієм Олефіренком. Він кожного випитав: хто, що, звідки, яким чином тут? Потім на шикуванні сказав: «Хлопці, ви вже в армії, і це вам не добровольчий батальйон, вольниці тут не буде, тому, хто проти дисципліни – на вихід». Зі строю не вийшов ніхто. Пройшли курс навчання, інструктори побачили, що воювати і стріляти загалом уміємо, але дечого довелося підучити. Наступного дня після прийняття присяги ми їхали вже у сектор. Це був січень 2015-го.
– Чим запам’ятався перший вихід?
– На першому виході вийшло так: зима, холодно. Працювали в районі Дебальцевого. Я йшов першим, пробив стежку вперед до пункту, де треба було спостереження влаштувати.
Лежали в снігу, там автомагістраль під Дебальцеве йшла. Я сам дивився, як російська техніка заїжджала, розміщувалася. Заїжджає, звертає в посадку і десь там за нею розміщується. Лежали цілий день, рахували. Уперше ось так, на власні очі бачили ворога.
Річ у тім, що найчастіше ми й самі не дуже знали, де працювали. Заїжджали на позиції з різних місць. Посадять групу в машину, закриють кузов, і ти в закритій коробці їдеш. Потім тебе вивантажили і кажуть: ось сектор, а там вороги – працюй. Потім ти сів назад в машину і поїхав кудись, на якомусь опорнику зупинився, де ти, чого ти – ніч, темрява, кава, ані запитань зайвих, ані відповідей. Вранці приїхав у табір. Усе. Хлопці, де ми були? А хтозна.
В основному працювали в сутінках або рано вранці, і в погану погоду, коли дощі. Найчастіше довго лежали. Через це лежання на мерзлій землі у мене почався страшний бронхіт, кашель. Хлопці потім іржали з мене. Кажу: та вже пристрелить мене, засідку спалю. А вони все сміялись. Мені у той момент було не смішно. Лежати довелося справді дуже довго.
– Чи бували під час виходів прямі зіткнення з ворогом?
– У розвідки є правило – якщо вступив у вогневий контакт, то завдання провалено. Найчастіше групи ворог засікає на виході або на відході. Бачиш, що по тобі стріляє «зеленка», працюєш у відповідь на придушення вогню. Зазвичай не бачиш, хто тебе б’є. Якось наш кулеметник, молодий ще, з мобілізованих розлютився і випустив весь боєзапас буквально за 2 хвилини. Потім міняв ствол, бо той аж «плюватися» почав. Я все просив його, та припини, я хочу послухати, нехай вони з того боку стрільнуть, я туди ВОГ відправлю з підствольника. А вони, як на зле, почали стріляти водночас з різних точок – звук розсіюється, і не розумієш, куди відповідати.
Але наш шалений вогонь допоміг, бо бойовики втекли під натиском. У підсумку вони кинули там нічник, далекомір. Потім з радіоперехоплення дізнались, що вони казали: тут якісь нервові укропи, які воювати не вміють, але б/к у них неміряно, валять не зупиняючись, ну їх до дідька. Кулеметник отримав нагороду за той бій.
Ще пам’ятаю, як ловили бродячий міномет. Була у них така манера – приїхати, вивалити з десяток мін і втекти. Вони таке часто робили на різних ділянках фронту. Поки не навчилися з ними боротися – псували нам кров. Зазвичай вони залишають боєкомплект у «зеленці»… Під’їхали на якомусь джипу. Міномет виставили, відкрили ящик з мінами, відпрацювали по нас, поїхали до наступного. Десяток мін тут накидали, там накидали…
Тому їх ніяк не могли у відповідь накрити. Але одну таку точку з БК ми знайшли. Замінували все, залишили у ящиках їм сюрпризи і пішли. Хлопці з опорника нашого потім сказали, що за два дні рвонуло дуже нехило. Зрозуміло: хтось туди прийшов і спробував відкрити. Коли ми були там, побачили воронку, уламки дерев’яних ящиків. Більше нічого не було.
– А все ж, що особливо запам’яталося?
– Перемир’я на 1 вересня 2015-го. Досі пам’ятаю, як діти йшли у школу під прикриттям БТРа. З квіточками, кульками. Перед очима та картина – повільно їде БТР і поруч з ним діти йдуть у школу, на лінійку. Як вони там жили, взагалі не розумію. Ми якось зайняли кинутий будинок – їх там багато було. І я знайшов щоденник, господиня будинку його вела. Як вони заводили господарство, як відбудовувалися. Такий-то місяць, закупили стільки-то свинок, вирішили купити корову, чоловік пішов працювати туди-то. Тобто жінка просто вела щоденник, де описала мирне життя. Мене до глибини душі зворушило, що в людей було життя, а тут це все кинуто, розбите снарядами…
Але був і веселий епізод. Їхали якось до міста. А там обстановка була напружена, і вихід без зброї заборонили. У мене – джип волонтерський, який мені прислали хлопці з діаспори з групи «Майдан-Кельн». Сіли на цей джип і поїхали досліджувати місцевість удвох з товаришем. На задньому сидінні у нас цукерки-апельсини валяються, що волонтери підігнали. Бачимо – якась дівчинка на зупинці. Товариш каже: «Красуня, нумо підвезімо». Вона: «Ні, дякую, я на автобусі». Побратим дістає апельсинку, каже – на! Апельсинку вона взяла. «Так куди підкинути?» «Я взагалі у Донецьк їду», – відповідає. «Ну… тоді їдь поки на автобусі, а ми скоро приїдемо».
