Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Про це чекісти доповідали своїм керівникам, а ті — вищому керівництву радянської імперії. Проте вожді «не чули» своїх прислужників. Сьогодні важко повірити в реальність цих жахіть, але в архівах каральних органів збереглися документи, які підтверджують їх.
Енн Епплбаум, відома американська журналістка та історик, тривалий час досліджувала тему Голодомору 1932-1933 років. Настирлива жінка провела чимало часу в архівах, спілкувалася з багатьма людьми, які пережили це страхіття. Про все побачене й почуте Енн написала у своїй книзі «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною». В ній вона розповідає й про випадки людоїдства, яке в медичній термінології позначається як канібалізм.
«Канібалізм був звичним явищем. Щоправда, не сказала б, що він набув широких масштабів. Про нього існує безліч архівних матеріалів, міліцейських протоколів і доносів. Було чимало випадків некрофагії — поїдання трупів. У доносах описуються випадки поїдання власних дітей. Практикувався і продаж людського м’яса. Тільки в Харківській області навесні й улітку 1933 року в доносах повідомлялося про 420 випадків, коли батьки поїдали померлих від голоду дітей і коли голодна сім’я вбивала найбільш знесиленого — найчастіше дитину — та їла його. Жах і безумство панували в селах, трупи загиблих від голоду валялися без поховання. Українське керівництво добре знало про канібалізм, у Москві про це також знали», — розповідає дослідниця.
Усевидющі чекісти доповідали начальству: «На ґрунті голоду відзначено 6 випадків людоїдства. Є випадки свідомого умертвіння батьком своїх двох дітей через те, що останніх не було чим годувати»; «За останній час ми відзначаємо значне зростання трупоїдства й людоїдства. Щодня з районів отримую 10 і більше повідомлень. У низці випадків людоїдство переходить навіть у звичку». А ось свідчення безпосередніх свідків цього «процесу».
Галина Маслівець,
Полтавщина
«Мимо її хати проходив хлопчик… Вона запросила пом’янути дочок, пообіцявши йому їсти. Так більше того хлопчика ніхто й не бачив… Приїхала міліція… оглянули погріб і знайшли там горщик з дитячим м’ясом та залишками дітей. Засудили жінку на 10 років».
Марфа Мірошник,
Черкаська область
«У мене було троє хлопчиків, найменший забігав до сусідки. Вона йому вряди-годи трошки молочка давала. Та ось раз пішов, а додому нема! Ми почали шукати його по сусідах, зайшли до неї, а вона зам’ялась, язик став заплітатись. То кинулись шукати в хаті й знайшли мого синочка порубаного — в казані кипів. Не знаю, як пережила це горе. А сусідку забрали, то ні слуху ні духу про неї».
Іван Наливайко,
Полтавщина
«Найжахливіше трапилося, коли одна моя родичка порубала своє мертве дитя й зварила з нього холодець. А починалося все з того, що дядько Іван Гнатович мав п’ять десятин землі, пару коней, корівчину та п’ятеро дітей. Хата, щоправда, гарна була, велика, під бляшаним дахом. Дядько Іван категорично відмовився вступати до колгоспу. Тоді відібрали у нього землю, коней, корову, реманент, погрожували висилкою на Соловки. Щоб пережити лихоліття, він, взявши найстаршу доньку Галинку, подався до Харкова. Коли активісти вимели до зернини у коморі й у хаті нічого не залишилось їстівного, опухла тітка, опухли й діти. За тиждень померли троє. Найменше, півторарічне, теж доживало останні дні. Від горя тітка втратила розум, вчинила неймовірне, а потім і сама в муках померла…»
Микола Тищенко,
Житомирщина
«Мені мати не дозволяла гратися на вулиці й контактувати з незнайомцями, вона розповіла, що сусідського хлопчика невідомий умовив винести шматок хліба, щоб виміняти якусь іграшку, а тоді того хлопчика кудись завели й з’їли. Мені постійно хотілось їсти…»
Марія Омеляненко,
Черкащина
«Я мала донечку Марійку та двох синів. Жили ми над річкою й у голодовку не сильно голодували, тому що мій чоловік ловив рибу, чим ми й харчувалися. У селі жив наш недалекий родич Іван Джур, про якого ходили чутки, що він людоїд. А з ним жила якась чужа жінка, теж людоїдка. Одного дня моя Марійка, їй було 9 років, пішла мінять рибу на матерію. Джур по дорозі заманив її в пшеницю, де й задавив. Прочекала я дитину до вечора, та й кинулася шукати. Люди підказали, щоб шукала у Джурів. Заходимо до хати, а в сінях стінки всі у крові й запах м’яса вареного. У казані варили м’ясо з Марійки. В садку знайшли відрубану голову та кісточки моєї дитиночки. Склавши все в мішок, так і похоронили її. На Джуру заявили в сільську раду, забрали їх не знаю куди. А у мене камінь на серці на все життя залишився».
Подібні жахіття пережили тисячі українців. Своїм горем вони могли поділитися хіба що з найближчою ріднею. Адже навіть за «доброго» Леоніда Брежнєва про таке не можна було й згадувати. Принаймні привселюдно: те, що відбувалося в українських селах у 1932-1933 роках, згідно з офіційною версією, було аж ніяк не Голодомором, а «тимчасовими продовольчими труднощами»…
