Регулярні відверті особисті розмови з військовими допомагають підтримувати їх, з’ясовувати та вирішувати їхні проблеми та запобігати випадкам самовільного залишення частини. Саме тому в 40-й…
Ви думаєте, стати начальником поліклінічного відділення шпиталю за рік після випуску з Української військово-медичної академії – це зі сфери фантастики? Старший лейтенант медичної служби Валентина Зубко із впевненістю може сказати, що це – реально!
До речі, дівчина стала «шефинею» поліклініки Маріупольського шпиталю раніше, ніж отримала звання старшого лейтенанта.
Ми зустрілися з Валентиною, щоб вона поділилася з читачами АрміяInform секретом блискучого кар’єрного зростання та розповіла, з якими труднощами доводиться стикатись молодому офіцеру на керівній посаді.
– Валентино, знаю, що у Вашій родині немає ані медиків, ані військових. Як сталося так, що Ви стали військовим лікарем?
– Так, мої батьки працюють в агрофірмі. Але на моє рішення стати медиком вплинула бабуся. Вона з дитинства казала, що я буду лікарем – це і засіло в моїй голові. Після закінчення фізико-медичного ліцею я подала документи на вступ до медичних вишів у Києві, Дніпрі та Вінниці, де пройшла по балах на «бюджет». Але вибір зупинила саме на Вінниці. Під час навчання лікарській справи в Університеті закінчила військову кафедру, працювала на цивільній інтернатурі. Але не могла залишатися осторонь подій на Донбасі, і вже за рік вступила до Української військово-медичної академії. Знаючи, що батьки категорично проти, поставила їх перед фактом вже після того, як була зарахована до лав слухачів академії.
– Як Ви опинилися в Маріуполі?
– У Маріупольський на той момент ще мобільний шпиталь я потрапила на посаду старшого ординатора госпітального відділення – за розподілом влітку 2019 року. Незабаром стала т.в.о. начальника поліклінічного відділення. Протягом 4 місяців поєднувала і лікувальну справу, і адміністративну роботу, а ще проходила курси на спеціалізацію лікаря-ендоскопіста. Коли я була на курсах, у шпиталі почалася реорганізація, і мою кандидатуру подали для призначення на посаду начальника поліклінічного відділення Маріупольського клінічного шпиталю.
– Як відбувалося становлення на посаді? Адже Ви молода дівчина, а підлеглі старші за віком, та й досвіду побільше.
– Дійсно, у колективі є лікарі, які мають за плечима досвід роботи в медицині 10–15 років. Але ми знайшли спільну мову, і мені нині комфортно з ними працювати.
– Що входить до обов’язків керівника відділення?
– Якщо сказати простою мовою, я стежу за роботою кожного лікаря. Адже вони цивільні люди і не завжди знають, коли і куди направити хворого. Крім того, вся документація відділення також на мені.
– Ви були біля витоків створення відділення. Складно було розпочинати все з нуля, не маючи адміністративного досвіду роботи?
– Безумовно, було важко. Сама розробляла документацію, штат. На щастя, по всій Україні у військових медичних закладах працюють однокурсники – телефонувала до них, вони також ділилися досвідом. Але перший час вдома навіть не з’являлася – роботи було дуже багато. Добре, що у шпиталі є всі умови для хоча б короткого відпочинку.
– Чи відрізняється лікування пацієнтів цивільних і військових?
– Звичайно. У цивільному житті я була лікарем-гінекологом. Тут, у Маріуполі, перебуваючи ще на посаді старшого ординатора, я працювала з пораненими. І неможливо звикнути, коли привозять 19-річного хлопця – він при тямі, розмовляє, а вже за дві години йде у вічність. Деякі медики навчилися абстрагуватися від цього, а я ні. І я, як лікар, ще більше поважаю подвиг бойових медиків і парамедиків, які змагаються зі смертю.
– Людське життя – найцінніше, що має людина. Не страшно допустити помилку, а потім нести відповідальність за здоров’я пацієнта?
– Якщо я не впевнена в постановці діагнозу – а це, звичайно, може бути, адже я ще досить молодий спеціаліст, то краще піду пораджуся, призначу низку додаткових обстежень. Але ніколи не відправлю людину без остаточного діагнозу та призначеної схеми лікування. Я далі активно навчаюся. Є один плюс карантину – з’явилося багато онлайн-конференцій. Ти заходиш на сайт, реєструєшся і слухаєш, попутно роблячи якусь справу. Я, наприклад, заповнюю історії хвороби пацієнтів. До речі, від підлеглих також вимагаю більше цікавитися сучасними методами лікування та діагностики.
– Яким, на Вашу думку, повинен бути лікар?
– Лікар повинен залишатися милосердним. За рахунок того, що ти щодня виконуєш свої обов’язки, ти звикаєш до хвороб, поранень, страждань людей – стаєш, можливо, нечутливим до чужого болю. А хочеться, щоб лікарі залишалися такими ж добрими, співчутливими, охочими до знань, як тоді, коли тільки прийшли після інтернатури.
