Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
У серпні 2014 року на територію України зайшли батальйонно-тактичні групи російської армії. Саме вони, порушивши всі домовленості, розстрілювали наших бійців, що виходили з оточення під Іловайськом. Цей день уважають початком «гібридної» війни Росії проти України. А от ексрадник президента Росії Андрій Ілларіонов, змушений залишити Росію, вважає дещо інакше.
Лінгвістична війна — складова «гібридної»
— Спочатку Путін розпочав лінгвістичну війну проти українців, — вважає пан Ілларіонов. — Упродовж усіх років свого правління він уживав словосполучення «в Україні». А 27 липня 2013-го, виступаючи в Києві на російсько-українській конференції, присвяченій хрещенню Київської Русі, вперше використав «на Україні». Приклад «вождя» наслідували патріарх Кирило, керівник МЗС Сергій Лавров та інші російські чиновники.
Цікавий факт: у першій половині того дня, тобто 27 липня, під час зустрічі з Віктором Януковичем, членами священного Синоду УПЦ МП російський керманич вживав «в Україні». А вже за кілька годин змінив свою позицію. Отже, перейшовши від використання граматичної форми «в Україні» до граматичної форми «на Україні», Путін розпочав лінгвістичну війну проти українців, яка є надважливим елементом гібридної агресії. Відтоді «на Україні» постійно на вустах у Путіна.
Очільник РФ переконаний, що «немає окремого українського чи російського народу, а є один спільний — руський». Нашу мову називав неодноразово діалектом російської. Звісно, прокремлівсько-придворні політики, пропагандисти вслід за вождем твердять те ж саме. А інколи їхнім «одкровенням» позаздрив би й сам Йозеф Геббельс. Один з таких «експертів-мовознавців», виступаючи на одному з телешоу російського ТБ, заявив:
— Своєю мовою, культурою українці зобов’язані саме російському народу. Якщо порівняти наші мови, то вони навіть не рідні сестри, а сестри-близнюки. Ми, руські люди, не просто викохали українську мову, а й зберегли, не дозволивши розтанути їй серед інших мов.
Коли я слухав цього «мовознавця», створювалося враження, що виступає не просто невіглас, а потенційний клієнт лікарів-психіатрів. А щоб у цьому вкотре переконатися, достатнього ознайомитись з хронологією «викохування» української мови російськими царями й генеральними секретарями компартійного режиму.
«Поважаю українську, але спілкуюся російською…»
Коли я вперше приїхав до Києва, а було це на початку 1990-х, то здалося, що я потрапив не до української столиці, а до середньостатистичного російського міста. Передусім через домінування в місті російської мови: на всі запитання українською кияни відповідали російською. Я вже не кажу про те, що більшість інформації, розміщеної на вулицях міста, були мовою країни-сусідки.
Відтоді минуло майже 30 років. І попри всі труднощі із запровадженням у всіх сферах державної мови зрушення є. І видно їх, як мовиться, неозброєним оком. Про це свідчать і результати соціологічного опитування, проведеного науковцями Інституту української мови НАНУ спільно з Ґіссенським інститутом славістичних студій (Німеччина), українська мова хоч повільно, та дедалі впевненіше відвойовує у суспільстві свої позиції. На запитання «чи згодні ви з твердженням, що українська мова є одним з атрибутів державності України?» ствердно відповіли майже 80 відсотків, понад 90 відсотків опитаних вважають, що громадяни України мають володіти українською. Щоправда, опитування засвідчило, що «тільки українською» й «здебільшого українською» спілкуються близько 50 відсотків. Тішить те, що років 10–15 тому кількість таких українців, особливо серед жителів великих міст, була в рази менша.
Слід визнати й той факт, що чимало українців, які добре володіють державною, у повсякденному спілкуванні схиляються до російської. Досить показовим є зізнання досить відомих спортсменів:
«Українська моя рідна мова, але тепер простіше говорити російською… Не хочу ділити на україномовних і російськомовних, у мене є своє бачення, для мене це не проблема… Я можу спокійно говорити українською. Але якщо у тебе практика й набагато частіше спілкуєшся російською, то з часом цією мовою говорити стає комфортніше».
«Я живу в Україні, добре знаю українську, можу нею розмовляти. Але в моєму спілкуванні, побуті використовую російську. Хочу бути максимально щирим щодо цього».
Що можна сказати? Краще іспанського політика Хосе-Марії Арце, який вважав, що «мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає», не скажеш. І нині, на 30-му році існування незалежної Української держави, знаходяться люди, які твердять про «утиски російської мови і її носіїв, право кожного громадянина спілкуватись тією мовою, якою вони бажають, насильницьку українізацію» тощо. В окремих політиків особливу лють викликало ухвалення торік Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Один з його противників договорився до того, що цей закон «відкидає Україну в Середньовіччя, грубо порушує права людини, спонукаючи людей звертатися до Європейського суду з прав людини». А інший його колега відверто заявив в одному з численних інтерв’ю, що кінофільми краще продукувати російською, оскільки вони мають значно ширший попит. Почувши подібні «одкровення» цих панів, на думку спали слова Квітки-Основ’яненка, якого часто називають батьком української прози. Так ось, у грудні 1841-го він писав:
«Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво й нижчість московської говірки супроти української мови».
Крига, нарешті, скресає
Попри всі труднощі й негаразди на цьому шляху українська мова останнім часом усе ж почала домінувати в освіті, кінопрокаті, книговиданні й на радіо. Про це свідчать дані аналітичного огляду «Становище української мови в Україні», оприлюднені рухом «Простір свободи». Згідно з матеріалами огляду, 56 % усіх пісень, які лунають в ефірі загальнонаціональних радіостанцій, україномовні. А 90 % радіопрограм ведуть українською. Обидва показники зросли за рік і значно перевищують установлені законом квоти (35 % для пісень і 60 % для мови ведення). Отже, українська стала природною для радіоефіру в усіх регіонах країни.
Зміцнила вона позиції й в освіті та книговиданні: частка школярів, які навчаються українською, зросла. Побільшало і друкованих видань українською та україномовних книг. Їхня кількість — 85 % сукупного накладу.
З 374 фільмів, що вийшли останнім часом у кінопрокат, 47 зняті в оригіналі українською мовою, 194 дубльовані, а 152 — озвучені з іноземної мови на українську, 78 фільмів мають українські субтитри. У 89 % випадків фільми в кінотеатрах демонструють українською як мовою оригіналу чи дубляжу, в інших випадках — озвучені або субтитровані українською. Водночас моніторинг у сфері громадського харчування засвідчив, що у 26 містах (ідеться про всі обласні центри, крім окупованих, а також Кривий Ріг, Маріуполь, Краматорськ і Сєвєродонецьк) лише 37 % кафе й ресторанів мають українську вивіску, у 75 % закладів є меню українською й тільки в 51 % закладів персонал обслуговує україномовних клієнтів українською мовою.
