Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
На 4 годину ранку 6 листопада 1943 року Київ повністю визволили від нацистських військ. Того ж дня Москва салютувала звитяжцям, і вперше за війну пролунало 24 залпи з 324 гармат. Завдання командування — визволити столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції — виконане. Якою ціною, нікого не хвилювало. А тим часом Київська наступальна операція 1943-го коштувала життя, за різними даними, від 417 до 800 тисячам червоноармійців. Для порівняння — німці в боях за Київ втратили, за даними істориків Олександра Лисенка й Івана Муковського, 15 тисяч вбитими та 26 тисяч пораненими…
«Київ має бути зруйнований…»
У вересні, коли передові частини вермахту вступали до Києва, Ірині Хорошуновій було 28 років. Два роки окупації вона жила на Андріївському узвозі й вела щоденник, куди занотовувала все, що чула й бачила. Прихід німців Ірина описала так:
«Червоною площею повільно, рівним ланцюгом по двоє в ряд рухалися німецькі мотоциклісти. На Андріївській вулиці, куди вони повернули, лежали трупи вбитих. Хтось з наших жильців сказав, що містяни розбирають, розтягують з крамниць харчі й речі…»
А ось перші враження від української столиці невідомого штабного офіцера 29-го армійського полку: «Населення розгублено стоїть на вулицях. Воно ще не знає, як йому поводитися… Коли ми під’їхали до натовпу, з нього вийшов, збуджено жестикулюючи, чоловік. Він хотів показати нам дорогу до готелю „Континенталь“, де мав розміститися наш штаб. Коли ми прибули туди, нам сказали, що більшовики перед відступом замінували цей будинок…»
Загалом пожежі й вибухи почалися з самого моменту захоплення Києва нацистами — 19 вересня 1941 року. Першим злетів у повітря кінотеатр на розі Хрещатика та вулиці Прорізної. Потім стали вибухати інші будівлі на тій самій вулиці. Через деякий час на купу каміння перетворився міський поштамт. Поступово, будинок за будинком, злітав у повітря весь Хрещатик.
Історик Ірина Костенко, розповідаючи про те, як у вересні 1941-го радянські диверсанти нищили місто, пише:
«У повітря злетіли споруди поштамту, „Гранд-готелю“, біржі, кількох особняків, серед яких зведений у мавританському стилі унікальної краси будинок Зайцева, і розкішна будівля найбільшого цирку в Європі. Потужні вибухи спричинили великі пожежі, які тривали у середмісті з 24 по 29 вересня і понищили майже всю забудову Хрещатика, наполовину вулиці Прорізної, Городецького і частково Лютеранської, Інститутської, Заньковецької та Грушевського. Загалом восени 1941-го вибухами та пожежами знищено 324 споруди, під руїнами яких загинуло кілька сотень нацистів».
Німці одразу провели акції відплати: за словами історика-дослідника Києва Дмитра Малакова, за першу диверсію вони розстріляли 100 заручників — випадкових людей, схоплених на вулицях. За другу заплатили життям 200 киян. За підпал 1 листопада будинку, де до війни містилися міськком та обком КПУ(б), наступного дня окупанти розстріляли вже 300 осіб. За четверту акцію — 400. Отже, за диверсії, що не завдали суттєвої школи окупантам, заплатили власним життям ні в чому не винні люди. До речі, перший склад більшовицького підпілля виказав окупантам один із його ж керівників — секретар райкому.
Під час війни Олександр Довженко вів щоденник. Ось що він записав, опинившись у визволеному від нацистів Києві 7 листопада 1943 року:
«Я розпитував… багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.
Се ми налякали німців, висадивши у повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки. І що Лавру, святиню всієї Русі (Успенський собор Києво-Печерської лаври), висадили в повітря теж вони».
У роки німецької окупації Леонтій Форостівський очолював міську управу столиці. Він не був «клятим зрадником» чи «петлюрівсько-буржуазним недобитком», як називала радянська влада всіх, хто так чи інакше співпрацював з німцями. Той факт, що він усіляко допомагав мирному населенню в його прагненні вижити, чому є багато свідчень, вкотре це підтверджує. За це німці й хотіли його розстріляти, але Форостівському якимось дивом вдалося врятуватись. Опинившись в еміграції, він видав книгу спогадів, у якій, зокрема, перерахував усі історичні кривди, заподіяні місту: від руйнування 1169 року князем Андрієм Боголюбським і аж до підриву Ланцюгового мосту поляками — вже в XX столітті. Але, за його словами, найбільшої шкоди за наших часів вчинили Києву московські більшовики.
Він знав, що компартійний режим приховає від свого народу всю правду про руйнування міста: «Минуть роки. Наступне покоління може не знати дійсності про страждання і втрати, які пережила й зазнала від окупантів наша столиця. Брехлива московська пропаганда намагатиметься затушкувати всі свої злочини, вчинені українській нації й українській столиці, Києву». Нині ми знаємо, хто, окрім нацистів, руйнував давній Київ.
Під гітлерівським чоботом
Дмитро Малаков у роки окупації був підлітком. Минуть десятиліття і він згадає ті часи, коли людське життя могло обірватися будь-якої миті:
«За два роки окупації нацисти вивезли з Києва на примусові роботи до Німеччини понад 100 тисяч молоді. Повернулися не всі. А як виживали кияни тут? „Вирішивши“ єврейське питання, нацистські окупанти запровадили режим поступового вимирання для решти населення: ніякого продовольства місто не отримувало. Лише виокремили так званих фольксдойче — осіб, які могли документально довести арійське походження. Для них створили невеличку мережу продовольчих крамниць, для їхніх дітей відкрили школи. Інші — „зайві їдці“, для яких єдиним місцем здобути щось їстівне, окрім ерзац-хліба з чималою домішкою київських каштанів, залишалися базари: Житній, Сінний, Володимирський, Солом’янський та найвелелюдніший — Євбаз — Єврейський базар, де між тим жодного єврея впродовж двох років окупації вже не було. А ціни! Для порівняння: хлібина на базарі коштувала 300 окупаційних карбованців, а середня зарплата коливалася в межах 400».
Напередодні війни населення міста становило 930 тисяч. До лав армії мобілізували 200 тисяч, 325 тисяч разом із заводами та науковими й культурницькими установами, з обладнанням і найбільшими цінностями евакуювали на Схід. У місті лишилося близько 400 тисяч жінок, дітей та підлітків, старих і хворих, кинутих напризволяще як зайвий баласт війни.
Командування Червоної армії та НКВС ревно виконувало сталінську настанову, що пролунала у виступі по радіо 3 липня: не залишати ворогові жодного кілограма зерна, жодного літра пального. Тож із Києва пішли вглиб країни залізницею ешелони, а Дніпром — баржі з борошном, крупами, цукром. Аби не дісталося противникові, а ось про людей, які перебували на окупованій ворогом території, ніхто не дбав. Коли 17 вересня через Київ пішли до дніпровських мостів колони відступаючих червоноармійців, люди зрозуміли: це вже кінець. І кинулися розтягати з магазинів і складів те, що лишилося, — від ґудзиків до меблів.
А в цей час кати з НКВС розстрілювали останніх в’язнів Лук’янівської тюрми та підвалів НКВС на Короленка, 33. У переддень вступу німців у місті не стало води й електрики, бо залишені підпільники вивели з ладу системи життєзабезпечення. Люди мусили діставати воду з підземних пожежних резервуарів і просто з Дніпра«.
Битва за Київ
Битва за Київ почалася ще 22 вересня із захоплення Букринського плацдарму на правому березі Дніпра. Саме з нього радянське командування двічі пробувало прорватися до столиці, бездарно прирікши на смерть безліч власних солдатів і втративши сотні танків. Воїни гинули в боях і на переправі через могутню ріку, де, за спогадами учасника тих подій, російського письменника Астаф’єва, «входило у Дніпро 25 тисяч воїнів, а на протилежному березі виходило не більше 5–6 тисяч».
Довідково. Битва за Дніпро, складовою частиною якої була Київська наступальна операція, що тривала з 24 серпня по 23 грудня 1943-го, стала однією з наймасштабніших і найкривавіших воєнних операцій світової історії. У ній залучили близько 4 млн людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1400 км. Загальні втрати становили від 1,7 до 2,7 млн людей.
Тільки після двох штурмів, що відбулися 12–15 та 21–23 жовтня, Георгій Жуков, який особисто прибув на 1-й Український фронт, зрозумів усю безперспективність задуманого. І зателефонував Сталіну. Після цього дзвінка з’явилася директива Ставки, у якій було сказано: «Невдача наступу на Букринському плацдармі зумовлена тим, що не враховано умов місцевості, які ускладнювали наступальні дії військ, особливо танкових армій».
Насправді Київ могли визволити ще у вересні 1943 року: Центральний фронт генерала Костянтина Рокосовського 22 вересня захопив південніше Чорнобиля плацдарм на правому березі Дніпра 35×35 км! Зосереджену тут 60-ту армію Костянтин Костянтинович запропонував повернути в напрямку Києва, але Сталін заперечив, мовляв, Жуков знає що робити. Війська, які брали Київ, були укомплектовані особовим складом з-поміж тих українців-східняків, котрі з різних причин не були мобілізовані до армії влітку 1941 року і проживали на окупованих територіях. А для Сталіна всі, хто «був під німцем», вважалися зрадниками. Тож цих, навіть не вдягнутих і вкрай погано озброєних українців, кидали в бій фактично як бійців штрафбатів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом зменшити статистику втрат. У вересні — жовтні під час форсування Дніпра із майже 300 тисяч «піджачників», як їх називали через те, що людей навіть не переодягали в армійські однострої, загинуло 250–270 тисяч. Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 400 тисяч. А все тому, що Сталін наказав здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого перевороту.
Олександр Довженко був фронтовим кореспондентом і теж на власні очі бачив форсування Дніпра восени 1943-го. І в тому ж таки щоденнику в листопаді 1943-го він занотував:
«В боях загибає велике безліч мобілізованих в Україні громадян… Вони воюють в домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих».
І все ж, попри страшні втрати, насамперед людські, столиця України 6 листопада звільнена від нацистів.
«Ціною сотень тисяч молодих життів…»
Історія Другої світової війни знає безліч прикладів жорстокого й нелюдського ставлення до бійців і командирів їхнього Верховного головнокомандувача — Йосипа Сталіна. Один з них — форсування Дніпра і визволення столиці України. За радянських часів про Корсунь-Шевченківську операцію багато розповідали і написали воєначальники — командувачі фронтів, армій. Але їхні спогади дуже далекі від тієї правди, яку розповідали рядові бійці — учасники тих подій.
За офіційними даними, за визволення Києва віддали свої життя понад 400 тисяч солдатів і офіцерів Радянської армії. А ось доктор історичних наук, професор Віктор Король вважає, що цифра ця надто занижена. І називає іншу — близько мільйона. Переважна більшість із них — українці. Я не перебільшую їхню роль у визволенні рідної землі. Річ у тім, що, дійшовши до кордонів України, Червона армія була дуже знекровлена. Тож її лави поповнювали ті українці, яких не мобілізували до війська 1941-го. Їм здебільшого й довелося, як писав російський письменник Віктор Астаф’єв — безпосередній учасник тих подій, «ціною молодих життів визволяти Київ».
